Дуже сумнівно, що Юзеф Пілсудський об’єднує два народи…
Враховуючи глибоку кризу сучасних українсько-польських відносин, візит в Україну польського президента Анджея Дуди був особливо важливим, адже він демонстрував, що наші держави є стратегічно важливими для обох країн. Хоча напередодні новий глава польського уряду заявив про неможливість відступу від історичної правди у стосунках з Україною.
Практично всі, хто збирається писати про нинішнє загострення польсько-українських відносин, просто приречений на заглиблення в історичні складові стосунків сусідніх народів. Щоб зрозуміти сьогодення, необхідно проаналізувати міжвоєнні події, витоки протистояння двох бездержавних народів впродовж першого двадцятиліття минулого століття. Згодом українсько-польське протистояння 1939 -1947 років стало апогеєм кривавого зіткнення, яке було логічним результатом хибної етнополітики Другої Речі Посполитої. Українсько-польські взаємини, починаючи з XIV століття, завжди були відносинами експлуататора і експлуатованого, гнобителя і пригнобленого, і кожен народ, який є завойованим, має право боротись за власну рівноправність у межах власної етнічної території. Етнічний спротив у поліетнічному суспільстві ніколи не виникає при умові рівноправності націй.
Нормальні і рівноправні стосунки Республіки Польща і України можливі лише тоді, коли певна частина польського соціуму відмовиться від ставлення до України з позицій зверхності та месіанства, нав’язування власного бачення і трактування історичного минулого та обрання національних героїв. Тому особливо різонула вухо цитата українського президента: «Існує безліч історичних героїв, які нас об'єднують, а не роз'єднують. Наприклад, маршал Юзеф Пілсудський, війська якого разом з військами Української народної республіки одержували гучні перемоги над російсько-більшовицькою навалою у 20-х роках минулого століття», – заявив президент України. Цілком очевидно, що маршал Юзеф Пілсудський є однозначним героєм для польської нації. Цей видатний державний діяч для поляків є такою ж символічною фігурою відродження Польщі, як наприклад Гарібальді для італійців, Лінкольн для американців чи Бісмарк для німців. Проте герої одних народів далеко не завжди є героями для їхніх сусідів. Саме така ситуація і стосовно «спільного» героя Пілсудського для поляків і українців.
Адже Пілсудський, зайнявши пост тимчасового керівника Польської держави, провадив агресивну політику щодо Західно-Української Народної Республіки, перекинувши у квітні 1919 року на український фронт армію генерала Галлєра, яка призначалась Антантою винятково для протистоянням більшовикам. І хоча маршал Пілсудський офіційно вважав і називав своїм другом Симона Петлюру і писав у своєму наказі від 18 жовтня 1920р., що: «...наша армія пам’ятає криваві битви, в яких незмінно брало участь, як у дні звитяги так і в години тяжких випробовувань, українське військо. Сьогодні, після 2 років важкої боротьби з варварським нападником, я прощаюсь з прекрасними військами Української народної Республіки і стверджую, що в найтяжчі хвилини, в нерівних битвах українці високо несли свій прапор», проте він очолював Військо Польське під час українсько-польської війни 1918-1919 років, коли підтримав місцеве польське населення в боях з українцями за Львів та східну Галичину, приєднавши ці території до Польщі.
У липні 1919 року під час війни із Західно-Українською Народною Республікою кероване Пілсудським Військо Польське окупувало Галичину по річці Збруч. І якщо Українську Галицьку армію Пілсудський прагнув розгромити, то армію Української Народної Республіки планував просто нейтралізувати. Як результат політика Пілсудського щодо України стала одним з факторів розриву між УНР і ЗУНР і змусила Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру відмовитись від Волині та Галичини взамін на військово-політичний союз з Польщею. Згодом, здійснивши державний переворот у 1926 році і ставши прем’єр-міністром Польщі, Пілсудський нічого не зробив для припинення цинічної антиукраїнської репресивної політики місцевої адміністрації на Галичині та Волині. А у вересні-жовтні 1930 році за розпорядженням уряду Пілсудського на окупованих Польщею українських етнічних землях армією та поліцією були здійснені масові жорстокі каральні акції, відомі під назвою «пацифікація» (умиротворення) проти українців з метою придушення їхнього національно-визвольного руху. І саме маршал Юзеф Пілсудський, який очолював тогочасний уряд Польщі, прийняв рішення про проведення сумнозвісної «пацифікації», а сам режим власного «умиротворення» українське населення – зокрема і на Волині – називало «пілсудщина»... В цей час за принципом колективної відповідальності було проведено понад 5 тисяч незаконних обшуків приватних осель українців, ув’язнено без суду 1739 українських громадських та політичних діячів, все керівництво Українського Національно-Демократичного Об’єднання і Української Соціалістично-Радикальної Партії, розгромлені культурно-освітні установи та релігійні заклади, ліквідовано осередки українських молодіжних скаутських та спортивних організацій «Пласт» та «Сокіл», філій «Просвіти» та селянських кооперативів, закрито українські гімназії в Тернополі, Дрогобичі, Рогатині та Станіславові. Репресії уряду Пілсудського проводились у 30 повітах з населенням у 5 мільйонів етнічних українців. А у 1934 році у місті Береза-Картузька польським урядом був створений концентраційний табір для українських політичних в’язнів. Крім цього, руйнувались церкви на Холмщині, урядом впроваджувалась політика переселення поляків на українські землі (осадництво), штучно відділялись від української нації бойки, лемки, гуцули, русини – на фоні офіційного глузування та знущання над національною гідністю українців.
Навіть Ліга Націй у січні 1932 року вимушена була створити комітет для вивчення антиукраїнських репресій, а згодом прийняти на спеціальному засіданні рішення, яке різко засудило дії уряду Пілсудського щодо українців. Наслідком «пацифікації» стало зростання ще більшої ворожості українців до поляків і ескалації ненависті до польської держави. Ненависть до всього українського в Другій Речі Посполитій не могла не викликати взаємної ненависті до всього польського після окупації Польщі Німеччиною та Радянським Союзом у 1939 році, що при «допомозі» цих тоталітарних режимів стало основою кривавого українсько-польського протистояння в часи Другої Світової війни.
Тому, на фоні цих історичних фактів дуже сумнівно стверджувати, що Юзеф Пілсудський є героєм, який об’єднує два народи...
Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, журналіст, викладач Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки
