«Фінська агресія» як складова міфологеми «блокади Ленінграду»
Стандартні формулювання офіційної радянської історіографії і її російського пострадянського варіанту стосовно участі Фінляндії у Другій світовій війні зводяться до того, що, мовляв, фіни завжди вороже ставилися до СРСР, у 1939 році навідріз відмовилися задовольнити пропозиції Кремля про обмін територіями для гарантування безпеки Ленінграда, тому Червона армія силою забрали ці території, а в 1941 році разом із Третім Рейхом напала на Радянський Союз, наступала на Ленінград і забезпечувала його блокаду.
Ці формулювання за минулі десятиліття набули силу аксіом, і досі численні західні історики не лише з числа «корисних ідіотів Кремля», а й начебто з незалежних дослідників стверджують, наче Сталін боявся, що німецькі важкі гармати будуть розташовані на фінському Карельському перешийку й обстрілюватимуть звідти Ленінград. Скажімо, Еймос Чаппл пише так: «30 листопада 1939 року війська Радянського Союзу вдерлися у Фінляндію, це стало початком так званої «Зимової війни». Неочікуваний напад стався після того, як Кремль, побоюючись можливого нацистського наступу через Фінляндію, наполегливо закликав до обміну територіями. Це відсунуло б фінський кордон від Ленінграда… на декілька десятків і сотень кілометрів. Але різноманітні радянські пропозиції фінський уряд відкинув». Таке твердження є абсолютною нісенітницею під оглядом фактів; згадаймо, що перед тим були підписані два Московські пакти між більшовиками та нацистами: про ненапад і про дружбу та кордон, згідно з таємними протоколами до яких Фінляндія відійшла до «радянської зони інтересів», тобто була віддана на поталу Кремлю. Сталін декларував «дружбу, скріплену кров’ю» між СРСР і Третім Рейхом, бурхливо розвивалася співпраця між обома державами (особливо у військово-технологічній сфері), Радянський Союз активно підтримував нацистів на міжнародній арені проти «англо-французьких паліїв війни» тощо. І якщо – суто теоретично – чиїсь гармати й могли з’явитися на Карельському перешийку на теренах демократичної Фінляндії, то лише британські та французькі. Хоча для того, щоби бити по центру Ленінграда, це мали би бути унікальні гармати, з дальністю стрільби близько 100 км, які існували у лічених дослідних екземплярах; Німеччина ж на той час таких гармат не мала взагалі. А як корелювалася з «безпекою Ленінграда» вимога передачі СРСР півострова Ханко біля виходу з Фінської затоки для створення військово-морської бази та західної частини півострова Рибачий за полярним колом (відстань до Ленінграда 1400 км)? А ще Кремль вимагав від Гельсінкі підписати угоду про взаємодопомогу; три балтійські держави на це погодилися, як наслідок – улітку 1940 року там відбулися «народні революції» і ці держави були приєднані до СРСР – з відповідними наслідками, тобто російською колонізацією та масовим терором. А от фіни пішли іншим шляхом, і не скорилися кремлівському диктату.
Додам, що Сталін на самому початку «Зимової війни» створив віртуальну Фінляндську Демократичну Республіку з набраною з червоноармійців (за місяць до початку бойових дій) «армією» й «урядом» із русифікованих фінів і просто росіян, і не пересунути кордон він хотів, а приєднати всю Фінляндію до СРСР. І директиву про створення Польської СРР він віддав у 1939-му, але не склалося, як і з Фінляндією, хоча з інших причин. Але наша тема – не це, а сталінська соціально-історична міфологія, яка глибоко укорінилася у західній історичній науці, а в підсумку впливає на діяльність професійних політиків. Той же Еймос Чаппл декларує неправду підсумковому реченні цитованого допису, вочевидь перебуваючи в повному полоні сталінсько-путінської міфології: «Вже через рік після закінчення «Зимової війни» Фінляндія ухвалила рішення приєднатися до нацистського вторгнення в СРСР». Ні, Фінляндія вустами міністра закордонних справ заявила про свій нейтралітет, але 25 червня радянська авіація без оголошення війни здійснила масований наліт на міста країни, включно з Гельсінкі, затим танки з червоними зірками на броні перейшли кордон. Тому Фінляндія – як демократична держава – була змушена офіційно оголосити війну агресору. Це дало змогу Кремлю говорити про «фінську агресію», ви ж бачте, вони самі нам оголосили війну!
Можуть сказати – Фінляндія сама винна, вона воювала з Радянським Союзом і навіть була союзницею гітлерівської Німеччини. Проте під час «Зимової війни» 1939-40 років якраз СРСР був союзником Німеччини, остання його підтримувала в цій агресивній війні. При цьому було оголошено, що Червона армія рушила на допомогу «повсталому фінському народу» й «уряду Фінляндської Демократичної Республіки» на чолі з членом виконкому Комінтерну Отто Куусіненом, а радянські літаки скидають на міста Суомі не бомби, а мішки з хлібом для голодуючого народу. Після підписання миру «остаточне розв’язання фінського питання» Кремль призначив на серпень 1940-го (синхронно з «питанням» щодо держав Балтії), проте цьому перешкодило перекидання через фінську територію німецьких формувань на північ, до окупованих норвезьких земель – у Москві побоялися конфлікту з союзником, яким тоді був для СРСР Третій Рейх. А Фінляндія змушена була погодитися на це перекидання – адже Сталін відмовився продати фінам зерно – хоч і мав це зробити за міждержавними угодами, – тоді це зерно продала Німеччина, в обмін на дозвіл на перекидання військ через фінську територію. Тобто саме дії Радянського Союзу заштовхнули Фінляндію до союзу з Третім Рейхом, але це був вельми своєрідний союз; скажімо, у Країні Суомі жило близько 5 тисяч юдеїв, але жодної дискримінації щодо них не було, вони мали всі політичні та соціальні права і служили в армії, воюючи проти СРСР.
Іншими словами, у 1939-40 роках маленька Фінляндія вчинила запеклий опір радянському монстру. Натомість Литва, яка мала не меншу чисельно та не гірше озброєну армію, без бою пустила Червону армію на свою територію. Так само зробили і Латвія з Естонією. А якби тієї зими, коли фіни нищили червоні війська, армії країн Балтії вдарили б по радянських гарнізонах і підтримали фінів? Не мав Сталін сил, щоби придушити одночасно всіх! І сумарні жертви тих, хто став зі зброєю в обороні незалежності, цілком імовірно, виявилися б куди меншими, ніж в результаті радянської окупації. І незалежність країн Балтії не довелося б відновлювати у 1990-91 роках.
А тепер – головне. Фінляндія не брала б ніякої участі в облозі Ленінграду (не у «блокаді», а саме в реальній облозі), якби Сталін, по-перше, не наказав її атакувати 25 червня 1941 року, по-друге, якби навіть після цієї атаки він (за посередництва Великої Британії, яка аж до грудня 41-го не воювала з фінами, та й після того вела цю війну цілком номінально) вступив у переговори з Гельсінкі, якби повернув фінам Карельський перешийок і захоплені в Карелії території (на частину півострова Рибачий і базу на Ханко, які мали значення у війні з Німеччиною, Фінляндія у разі повернення їй основних територій, забраних у 1940-му, найшвидше, не претендувала б), то фіни знову стали б нейтральними. І через їхню територію Ленінград можна було б постачати продовольством, медикаментами та пальним (для цивільного населення, під наглядом, скажімо, шведських спостерігачів), натомість кілька сотень тисяч червоноармійців можна було б перекинути на німецький фронт. І Гітлер усе це мусив би проковтнути, бо не мав би іншого виходу, не воювати ж іще й із фінами десь за полярним колом та на Балтиці. Відтак облога Ленінграду нацистами виявилася б неефективною, городяни не гинули б від голоду та холоду, тільки від артобстрілів й авіанальотів (це якби Вермахт підійшов упритул до міста, а він би міг і не підійти…). Проте Сталін вирішив інакше.
Вирішив інакше – і виграв (у межах власного розуміння історії та інтересів підвладної йому держави). Паризький мирний договір 1947 року, який підбив підсумки Другої світової війни, де-юре визнав законною радянську агресію та численні анексії фінської території (в частині, що стосувалася Фінляндії, його підписали Велика Британія та Франція; США не підписували цей документ, бо ніколи не воювали з Фінляндією). Не було взято до уваги те, що Кремль буквально заштовхнув країну Суомі до союзу з Гітлером. Така зрада з боку західних демократій надовго зіпсувала ставлення фінів до своїх колишніх європейських друзів і партнерів, у підсумку Фінляндія надовго стала радянським сателітом, а радянська та російська міфологія поповнилася «героїчною ленінградською обороною» та «900-денною блокадою міста на Неві»). На реальних людей, на їхні страждання та смерті у Кремлі, як завжди, плювали, головне, щоб тоталітарні міфологеми були «духовними скріпами».
Сергій Грабовський
