Покірність не утримує право. 39-й день.
Хоч би якою жахливою не була ця війна, вона не схвилює душі прихильників путінського режиму, не змінить хід думок американських консерваторів, які не хочуть допомагати нам зброєю. Вона не вплине на Орбана, який сьогодні, мабуть, знову очолить Угорщину. Багато урядів воліли б заплющити очі на путінські безчинства заради своїх економічних та партійних цілей.
Після Другої світової війни в органах влади у всьому світі змінилося два покоління. Вже ніхто не пам'ятає, як їхні попередники рятували Західний Берлін від радянської блокади, створивши повітряний міст, що постійно діяв. Як рішуче поводилися в дні Карибської кризи, як допомагали Алжиру стати незалежним від Франції, як робилося багато того, що за старих часів називалося солідарністю вільного світу. «Між ганьбою та війною Захід знову обирає ганьбу» – сьогоднішній заголовок у польській «Газеті Виборчій». Він підштовхує нас до сумних констатацій… Але, можливо, ми ідеалізуємо минуле, і зараз відбувається все те, що відбувалося завжди. США ніколи не поспішали вступати у війни, після Першої світової Європа не хотіла воювати під будь-яким приводом. Адже крім Мюнхена 1938-го, були й Угорщина 1956-го, і Чехословаччина 1968-го, коли заради великого миру воліли миритися з маленькою окупацією. Так і сьогодні великі країни пасують перед роздутим Москвою страхом ядерного апокаліпсису, і боягузи всього світу отримують чудовий аргумент для підтвердження мудрості мавпи, що сидить на дереві під час сутички тигрів. Єдине, що заважає спокійній відсидці, – обурення народів, розгніваних новими доказами етнічних чисток та кривавих задумів. Народи тиснуть на владу, на громадські інституції та всілякі альянси. А ті тріщать по швах. Зносилися за довгі роки сибаритства, етатизму, непотизму, корупції та фетишизації грошей. Страх перед їхньою заміною старих механізмів турбує багатьох багатіїв, що пригрілися на міжнародних синекурах.
Чому ООН не змогла організувати порятунок людей в Алеппо та Маріуполі? Чому Червоний Хрест більше турбували російські полонені, а не мирні жителі України, які ними вбиваються? Чому Папа римський так і не зміг вимовити імені «якогось володаря, захопленого анахронічними заявами про націоналістичні інтереси…» Чому Китай, Індія, ОАЕ, багато інших країн, які претендують на право власної високої культури та національного самовизначення, співпрацюють із режимом, який забирає це право в інших? Чому заклик колишнього прокурора з військових злочинів Карли дель Понте видати ордер на затримання Путіна не почули у більшості світових столиць? Чого вони чекають, якщо Сребрениця вже пішла в минуле і замість неї з'явилася Буча?
Нам довго говорили, яка складна політика у сучасному світі, де на жодне запитання немає однозначних відповідей. Це так, якщо не брати до уваги налагоджену систему уникнення цих питань і намір фіксувати сьогодення, відкидаючи його передісторію.
Ось один із прикладів роботи порочного механізму дезорієнтації громадської думки. Німецька преса «наїхала» на архітектора Вольфа Д. Прікса, який проектує в Криму «об'єкти російської культури». Той виправдовувався високими цілями служіння мистецтву, а не Путіну, але припертий журналістами до стінки моралі, перевів стрілки на Г.Шредера та урядовців такого ж штибу. Мовляв, він, Прікс, набагато кращий за них.
Справді, бізнес (цього разу не культура) йде у кільватері політичної волі. І якщо ми не дивимося в корінь зла, то Прікси не вичерпаються. Ось чому мені приємно, що наш посол у Німеччині Андрій Мельник відійшов від політесу і висловився прямо: «У президента Республіки є щось більше, ніж просто сумнівна політична близькість до Росії, – сказав він кореспондентові Tagesspiegel. – Для Штайнмаєра відносини з Росією були й залишаються чимось фундаментальним, навіть священним, хоч би що відбувалося. Агресивні війни також не грають великої ролі. Штайнмаєр думає, як Путін».
І якщо ми тут пригадали Німеччину, то на язик проситься великий Гете з його «Торквато Тассо» та застереженням:
Тут покірність не утримувала право,
І сам злочинець у страху тремтів.
І після миру довгого ти бачиш,
Як у царство добрих звичаїв увірвались
Божевільність і лють, Государю,
Вирішуй, карай! Хто може перебувати
У межах боргу, якщо не береже
Його закон та сила держави.
Нас не береже, на жаль, ніхто зі Старого світу. Надія лише на ЗСУ.
Захід – це уряди та народи. Нас підтримують люди, але не завжди еліти. Тільки по лінії: Україна – Польща – країни Балтії – Велика Британія – Канада – Австралія, у нас є союзники в особі істеблішменту та суспільства. Запам'ятаймо, щоб вести боротьбу без ілюзій. Понад 140 країн хочуть миру на континенті. Але скільки з них діють так, щоби не платити за мир Україною? Скоро дізнаємось.
На зло ворогам і «нейтралам» ми повинні вистояти, щоб утихомирити перших і залити фарбою сорому других. Міжнародні інститути співробітництва мають змінитися. Макіавеллівщині доведеться покинути парламенти, обмін кіловат годин на житті час прирівняти до злочину. 39 днів ми спостерігаємо за тим, як коригується у полум'ї війни світова політика. Відчуваємо лють і біль разом із нікчемністю колишніх оцінок. Хто тільки не звинувачував Україну в корупції та віддаленості від європейських стандартів. Проте ударна хвиля вибухів російських ракет відірвала приклеєні ярлики. Виявилося, з великим індексом корупції можна згуртуватися та боротися, а з малим не виходить. Виявилося, що одну армію корупція розкладає, а іншу не змогла. Мабуть, справа тут не у вічних слабкостях людини, а в тому, що тяжкість убивства переважає решту всіх гріхів, і тільки заглянувши в очі смерті, людина розуміє, що головне в цьому світі.
Олександр Прилипко
