Примусити окупанта: ювілей Королівства Польща
Шлях до незалежності нерідко звивистий і непростий. Іноді здається, що він зайшов у глухий кут, іноді — що ця незалежність насправді не більше, ніж фікція, і ті, хто погодився на цю фіктивну незалежність — колаборанти. Проте на цьому шляху національній спільноті, яка прагне відновити чи створити справді суверенну державу, часом доводиться йти на вимушені компроміси й навіть погоджуватися на тимчасову колаборацію — головне, як використати ці компроміси та якими будуть наслідки вимушеної співпраці з ворогом.
Якраз 5 листопада виповнюється сторіччя від події, що засвідчила: вимушені компроміси дають вагомі результати, якщо вміти мислити стратегічно, а разом із тим вміло використовувати тактичні переваги в конкретній ситуації. Саме цього дня Німеччина та Австро-Угорщина опублікували спільну декларацію про створення незалежної Польської держави під німецьким протекторатом; як бачимо, у більшовиків були попередники у створенні «незалежних» радянських республік під омофором ЦК РКП(б)…
Нагадаю, що після 1815 року власне польські землі були розділені між трьома державами: Росією, Пруссією (з 1871 року — Германська імперія) та Австрією (з 1867 року — Австро-Угорщина). Поляки не припиняли боротьбу за відновлення своєї державності, кілька разів повставали, але так і не змогли досягнути своєї мети; насильницьке обрусіння й онімечування стали фактами повсякдення польського життя. Проте більшість поляків не схилилася перед колонізаторами, тому польське питання перманентно перебувало у сфері уваги європейських політиків і громадськості.
Отож, щоб використати польський потенціал, невдовзі після початку Першої світової війни імператор Ніколай ІІ пообіцяв у перспективі об’єднати польські («надвіслянські») губернії Росії з тими етнічними польськими землями, які буде відібрано у Германської імперії й Австро-Угорщини, в автономну державу в рамках Російської імперії. Це зумовило радикальний поділ серед польських підданців імператора: частина з них, очолювана Романом Дмовським, підтримала Росію з метою здобуття автономії у складі імперії, інша частина, на чолі з Юзефом Пілсудським, керувалася настановою: шлях до незалежності Польщі лежить через поразку Росії у війні. Пілсудський ще до війни розпочав військове навчання польської молоді на теренах Австро-Угорщини, влада якої ставилася до цього поблажливо, знов-таки плануючи використати поляків у своїх цілях, і невдовзі мав понад 5 тисяч вишколених вояків; на основі цих парамілітарних формувань він створив польські легіони у складі австро-угорської армії.
1915 року територія російської Польщі була зайнята Німеччиною та Австро-Угорщиною, а влітку 1916 року ослаблена російським наступом Австро-Угорщина пристала на пропозицію рейхсканцлера Теобальда Бетман-Гольвега створити залежну від Німеччини польську державу, яка б виконувала роль буфера на Східному фронті.
5 листопада 1916 року німецький генерал-губернатор у Варшаві Ганс Беселер та австро-угорський генерал-губернатор в Любліні Карл Кук від імені імператорів Вільгельма II і Франца-Йосифа І проголосили Акт про створення в межах колишньої російської території Царства Польського, підпорядкованого Германській імперії Регентського Королівства Польщі, чиї кордони планувалось уточнити після закінчення війни. Одночасно для війни проти Росії формувалася Королівська армія на основі легіонів, створених у складі австро-угорської армії. Впродовж 1917-го ці війська були доукомплектовані на основі призову; одночасно в Росії після скинення Ніколая ІІ ініціативно формувалися польські частини. На теренах Франції того самого 1917 року теж було створено польські частини, з яких на початку 1918-го виросла ціла армія у складі 6 дивізій (понад 60 тисяч вояків) під орудою Польського національного комітету й під командуванням генерала Юзефа Галлера, за кольором одностроїв названа «Блакитною армією». Тож у той час, коли Німеччина й Австро-Угорщина зазнали поразки від держав Антанти, Польща вже мала власне військо, й чимале. Що важливо: жодна впливова польська політична сила не плекала пацифістських ілюзій, всі вони сходилися на необхідності мати сильне й численне військо. Для чого? Всі у цьому також були єдині: щоб слушної миті позбутися «покровителів» і відновити власну державність.
6 жовтня 1918 року королівство проголосило свою повну незалежність, 11 листопада Регентська рада (уряд) склала свої повноваження й передала всю повноту влади генералові Юзефу Пілсудському, який 14 листопада був проголошений тимчасовим Начальником держави. Впродовж короткого часу добре споряджену армію Галлера було перекинуто Антантою до Польщі з умовою, що вона воюватиме проти більшовиків, її чисельність було доведено до 70 тисяч багнетів. Загалом на початку весни 1919 року регулярне Військо Польське становило вже понад 150 тисяч багнетів і шабель, крім того, були й нерегулярні, але добре оснащені й навчені польські формування, які діяли на території інших держав — так званих «спірних землях». На загал, у цей час друга Річ Посполита мала воєнну перевагу над усіма своїми сусідами, крім хіба що Німеччини, але там вирували соціалістична революція і громадянська війна, тому при значній загальній чисельності німецьких військових формувань вони не мали єдиного командування і спільних політичних цілей. Чехи теж мали загартовану й чисельну армію, але, на відміну від них, автономний статус Регентського Королівства Польщі дав змогу ще до проголошення незалежності сформувати, крім основи війська, і дієздатну та патріотичну місцеву адміністрацію, фінансові, поштові й інші структури.
До того ж частково німецькі та практично всі австрійські адміністрації в населених пунктах не лише самого Королівства Польського, а й у інших містах «у кордонах 1772 року», на які претендувала відроджена Річ Посполита, охоче віддавали при відступі в листопаді-грудні
1918-го зброю й амуніцію полякам, а не українцям, білорусам чи литовцям — бо ж мали досвід співпраці з польськими структурами, призвичаїлися до них, мали контакти на особистому рівні та вважали поляків державною нацією. Це все створило потужний плацдарм для успішної реалізації планів уряду Речі Посполитої не лише стосовно ствердження відновленої держави, а й щодо розширення державних кордонів далеко за межі власне польських етнографічних земель. Отож співпраця з колонізаторами й окупантами в тій геополітичній ситуації виявилася вкрай вигідною для поляків, оскільки вони ніколи не забували про стратегічну мету — вирвати з рук цих колонізаторів й окупантів свою країну та відновити Річ Посполиту…
Але при цьому, як на мене, поляки втратили моральне право дорікати комусь за те, що за схожих історичних обставин той хтось намагався взяти з них приклад.
