Срджан Алексич: людина серед вовків
Двадцять три роки тому – 27 січня 1993 року – у боснійському місті Требінє помер Срджан Алексич, солдат армії Республіки Сербської у Боснії й Герцеговині; убили вояка (затовкли прикладами автоматів) його ж побратими з сербської армії. У Вікіпедії написано, що Срджана вбили за те, що він захищав свого друга, боснійського мусульманина Алена Ґлавовича. Це неправда. Срджана Алексича вбили за те, що в проклятий час війни він захищав людяність, Людину – як свого друга, так і людське в собі.
Після розпаду Югославії розпочалася кривава братовбивча війна, в якій усі воювали проти всіх. Найбільш постраждала від цього Боснія і Герцеговина – ново проголошена держава, яка опинилася між усіх вогнів; історично її заселяли бошняки (тамтешні мусульмани), православні серби, хорвати-католики, яких укупі називаємо боснійцями (не забуваючи також інші національності, що живуть у БіГ – євреїв, ромів, албанців, македонців тощо). Територія цієї маленької держави на початку дев’яностих років перетворилася на поле битви між мусульманами, православними і католиками. Не треба було брати зброю до рук чи вигукувати політичні гасла – людей убивали просто за наявність обрізання (мусульман) чи ланцюжка з хрестиком на шиї (християн), за використання слів, які вказували на географічне походження людини (діалекти); Боснія й Герцеговина також стала найбільшим після Другої світової місцем зґвалтування жінок (десятки тисяч усіх національностей і вікових категорій, більше інформації знайдете в публікаціях Славенки Дракулич).
21 січня 1993 року військові формування Республіки Сербської прочісували місто Требінє, легітимуючи зустрічних осіб; коли вони виявили мусульманина Алена Ґлаволича, почали знущатися над ним і жорстоко бити. За жертву заступився сербський солдат Срджан Алексич, який знав Алена здавна. Після цього п’яні солдати скерували свою агресію на бойового побратима – і затовкли його прикладами автоматів так, що чоловік потрапив у кому, а через тиждень і віддав Богу душу. Срджан Алексич заступився за людину іншої віри й національності, став на захист друга, беззахисної й невинної жертви. І заплатив за це власним життям. До слова, Ален живе досі й щороку відвідує могилу свого рятівника.
Минуло двадцять років з часу закінчення війни в Боснії, а що ми про неї пам’ятаємо? Знаємо про її кровожерність, безглуздість, дикість, про Сребреницю й етнічні чистки, про блокаду Сараєва, знаємо прізвища кількох винуватців війни і вбивць (від Мілошевича до Младича), але майже нічого не відаємо про праведників тієї війни, про людей, які намагалися ту війни відвернути, захищали інших, допомагали, рятували, боронили чужі життя і власну гідність, а насамперед – людяність. Срджан Алексич помер 20 років тому. Але хай його ім’я надихає сьогодні нас – громадян атакованої варваром країни – не забувати про людське й творити добро. Вічна пам’ять, Срджане! Ти був Людиною.
