Україні не слід брати на себе чужі гріхи
Несподівано (принаймні, для мене) Інтернет захлюпнула новітня хвиля заперечення колоніального статусу України в Російській/Радянській імперії. Аргументація? Дуже проста. Мовляв, це ми принесли культуру у всіх її проявах на землі нинішньої Росії, ми дарували їй релігію та писемність, ми зробили з дикунів і невігласів хоч би трохи цивілізованих людей, бі більше – ми вигадали сам проєкт Російської імперії, обґрунтували його та нерідко стояли біля керма новоствореної імперської держави чи, принаймні, істотно впливали на її політику. То яка ж ми колонія? Ця назва нас принижує!
Впадає в очі, що таке виголошують не адепти «радянської цивілізації», які в Україні мають із якогось дива гарантований доступ до мас-медіа, а дуже патріотичні (без лапок) історики ще недавно молодого, а нині вже (час невблаганно плине вперед…) середнього покоління.
Не стану наводити наукових аргументів щодо колоніального статусу українських земель у складі Росії (з кінця ХІХ століття їх наведено чимало, і то на концептуальному рівні). Акцентую увагу на іншому: якщо не колонія, то що? Іншими словами, чим була Україна у складі імперії (чи то царської імперії, чи то, як казав Горбачов у своєму колі, «нашої соціалістичної імперії»)? Провінцією? І не найостаннішою, а найпершою за важливістю? То це дуже цікава провінція: зі своєю мовою, культурою, державницькими та політичними традиціями, істотно відмінними від метрополії, з постійним сепаратизмом і намаганнями зруйнувати імперію, що врешті-решт мало успіх (як казали у Петрограді у березні 1917 року, «два українські полки скинули царя»). І цікава політика імперської влади щодо такої важливої провінції: постійне намагання знищення «мазепинства» (потім – «петлюрівщини» та «бандерівщини»), тобто прагнення до всебічної самостійності, війна з «малорус ской шатостью», цілеспрямована політика «обрусения края», починаючи ще з Єкатерини ІІ, загалом поєднані з безмірною експлуатацією природних і людських ресурсів (чого варте лише запровадження кріпацтва), що у радянські часи вилилися у знищення «куркулів і підкуркульників» (найпрацьовитіших груп селянства), колективізацію, штучний голод тощо…
Утім, є ще варіант: окупована (загарбана) територія. Але якось воно не в’яжеться з цивілізаторською місією України щодо Московщини та проєктом створення Російської імперії. Виходить, що українці здійснили самоокупацію чи то самозагарбання власної Батьківщини та запустили процеси її руйнації. Щось не дуже доладно, чи не так? Та й не буває окупації, розтягненої в часи на століття, – вона перетворюється на колонізацію чи інкорпорацію як самоврядної частини держави чи на ще щось інше. Означення України як імперської провінції наче більш доладне (хоча цим постулатом заперечується право українців мати власну державу, бо колонія, і це загальновизнано, таке право має, а от провінція – ні; подивіться лише на Каталонію…). Але пристанемо поки що на це означення та подивимося, у що такий статус виллється на практиці – статус не просто провінції, а з особливою роллю у становленні самодержавної євразійської (не європейської!) імперії.
Відтак – про «особливу роль», про «цивілізаторську місію».
Перша ж новація, якою люблять похвалятися наші антиколоніалісти, (реформа православ’я) принесла Московщині церковний розкол і посилення залежності офіційної церкви від влади, а на початку XVIII століття – пряме перетворення церкви на державну інституцію, поліційно-пропагандистську структуру (що продовжили Сталін і Путін). Люта ненависть Шевченка до московського православ’я та презирство до нього не випадкові. Як і те, що Шевченко у всьому протиставляв московському православ’ю українське.
Далі. Під «цареву руку» Україну прийняв Земський собор, скликаний 1653 року. Невдовзі по тому ця інституція, що являла собою різновид хоч й архаїчного та станового, але все ж парламенту, припинила існування; останній став Земський собор 1684 року. Все! Як це суміщається з наче принесеною українцями в Московію політичною культурою? Адже власне українська політична культура була принципово іншою – згадаймо лише Конституцію Пилипа Орлика та Генеральні Збори Кирила Розумовського.
Нарешті, оцінимо перетворення Московського царства на Російську імперію та надання Петру І титулу Отця Вітчизни. Це сталося не без активної участі деяких церковних ієрархів українського походження. Імператорові була потрібна гідна його величі столиця – і на будівництві Санкт-Петербурга загинули від хвороб і голоду тисячі українських козаків і селян. Натомість імператор заборонив пряму торгівлю українським збіжжям із Заходом через Річ Посполиту, наказавши везти все до Петербургу, чим убив розвиток великого товарного виробництва, і не лише зернового, на Гетьманщині. Якась дивна «особлива роль», чи не так? Суцільний садомазохізм…
Та головне не в тому. Головне – в іншому. Якщо Україна не була колонією Російської/Радянської імперії, якщо вона відіграла таку визначну роль у постанні Московії, а затим імперії, то вона мусить нести дуже значну, якщо не головну, частку відповідальності за злочини цієї імперської держави. За руйнації державних утворень народів Сибіру та споювання цих народів, за кріпацький (фактично – рабський, з правом власників купувати, продавати та вбивати своїх кріпаків) стан більшості населення імперії, за агресивні війни, за позбавлення державності та трьохсотрічний геноцид кримськотатарського народу, за державний антисемітизм імперії (чого варті лише «смуга осілості» та «відсотковий ліміт»!), за окупації країн Балтії, за насильницьке втягування до «соціалістичного табору», за Чорнобильську ядерну катастрофу, зрештою, за нинішню агресію РФ проти України… Так-так, і за неї теж! Бо ж виходить, що йдеться не про нову колоніальну війну імперії, а про «територіальний конфлікт» між двома частинами цієї імперії, які спільно будували «світову державу», а нині чогось посварилися. Нарешті, відпаде вагомий аргумент у дискусіях з державами колишнього «третього світу», які дотримуються позиції «не все так просто» щодо масштабного російського вторгнення: невже ви на боці колонізаторів чи, принаймні, хочете «рівновіддаленості» від агресивної імперії та колишньої колонії?
Можуть сказати: усе це політичні аргументи, а де ж наукові? А наукові тут не потрібні: адже прихильники концепції «ми-не-були-колонією» не наводять жодних наукових доказів на користь своєї позиції, там суцільні емоції. Так, справді без України Російська імперія під будь-якою назвою не є життєздатною, так само, як Британська імперія не була життєздатною без Індії, проте хіба це означає, що Індія була співтворцем цієї імперії? Ні, вона була ресурсом, так само, як й Україна. Хіба від того, що британську культуру неможливо уявити без ірландського внеску, Ірландія не була англійською колонією? Принижує ж не статус колонії у минулому, а інше – відсутність антиколоніальної боротьби на всіх фронтах – від культурницького до воєнно-політичного. Не слід марити імперською величчю і брати на себе чужі гріхи.
