Вересень 1939 року: звільнення чи новий гніт
Борис СОКОЛОВ
17 вересня 1939 року Радянський Союз фактично вступив у Другу світову війну. Цього дня Червона Армія перейшла кордон Польщі. В офіційній радянській ноті, яку відмовився прийняти польський посол у Москві, стверджувалося, що «Польська держава та її уряд фактично перестали існувати. А отже, втратили свою чинність договори, укладені між СРСР та Польщею. Покинута напризволяще і залишена без керівництва, Польща перетворилася на зручне поле для всіляких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитися до цих фактів, а також до беззахисного становища українського і білоруського населення. Зважаючи на таку обстановку радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної Білорусії, Західної України».
Цікаво, що польського посла у Москві Вацлава Гжибовського та інших польських дипломатів в СРСР одразу повідомили про те, що вони не мають більше жодного офіційного рангу та імунітету і розглядатимуться як група поляків, що перебувають у Радянському Союзі, яку радянські суди мають право переслідувати за будь-які дії, які визнають протиправними. Всупереч положенням Женевської конвенції радянське керівництво спробувало завадити евакуації польських дипломатів до Гельсінкі, а потім заарештувати їх, що вдалося щодо низки працівників польських консульств у Києві та Мінську, багато хто з яких досі значиться зниклими безвісти. Так, 30 вересня польського консула у Києві Єжі Матусинського викликали до місцевого відділення Наркомінсправи. Опівночі він вийшов у супроводі двох своїх шоферів з будівлі польського консульства, і відтоді його ніхто не бачив. А біля польського консульства в Мінську організували мітинг «протестуючих громадян», в результаті якого демонстранти в штатському побили і пограбували польських дипломатів. У результаті поляків врятував німецький посол у Москві Фрідріх-Вернер фон дер Шуленбург, який змусив радянське керівництво дати дозвіл на виїзд польським дипломатам до Москви та Ленінграда. До голосу посла, який представляв єдиного на той час радянського союзника, в Кремлі вимушені були дослухатися.
Усе, про що йшлося в радянській ноті, яка обгрунтовувала введення Червоної Армії на територію Польщі, що знемагала в боротьбі з Німеччиною, фактично було брехнею. Польська держава аж ніяк не припинила свого існування. Уряд і командування польської армії все ще були на польських кресах, хоча й вимушені були залишити столицю. До Румунії вони вимушені були відійти через два дні, саме через побоювання потрапити до рук радянських військ. Але гарнізон Варшави, підтриманий мешканцями, продовжував опір аж до 28 вересня. А приблизно половина польської території, що лежала на схід від Бреста, ще не була окупована німцями. Також приблизно половина польської армії ще не була знищена й оточена. Щоправда, до 17 вересня більшість кадрових з'єднань було вже розбито і залишилися здебільшого другочергові дивізії з резервістів. Але вони були сповнені рішучості продовжувати боротьбу. У складі вцілілих польських дивізій було чимало українців, які на той час ще зберігали лояльність до Польської держави.
Доля польських військовиків, які потрапили до радянського полону (в СРСР вони вважалися військовополоненими, попри те, що ні Польща, ні Радянський Союз один одному війни не оголошували), була трагічною. Майже всіх польських офіцерів, поліянтів, жандармів, а також частину цивільних осіб – представників заможних класів навесні 1940 років за рішенням Політбюро розстріляли в Катині, Мідному та в околицях Харкова, а також у в'язницях на території України та Білорусії, що стало справжнім злочином проти людства, винуватці якого не засуджені і не покарані й досі. Багато ж польських солдатів та офіцерів, узятих в полон, розстрілювали без суду ще під час бойових дій. Так сталося, приміром, з командувачем Третім військовим корпусом у Гродно генералом Юзефом Ольшини-Вільчинським. 22 вересня в околицях селища Сопоцкин його автомобіль оточили радянські військовики із гранатами та автоматами. Генерала і людей, які супроводжували його, пограбували, роздягли і майже одразу ж розстріляли. Дружина генерала, яка дивом уціліла, розповідала багато років по тому: «Чоловік лежав долілиць, ліва нога була простріляна під коліном навскоси. Поруч лежав капітан із розкроєною головою. Вміст його черепа вилився на землю кривавою масою. Вигляд був жахливий. Я підійшла ближче, перевірила пульс, хоча знала, що це марно. Тіло було ще теплим, але він був вже мертвий. Я почала шукати якусь дрібницю, щось на пам'ять, але кишені чоловіка були порожні, у нього забрали навіть Орден військової доблесті та образ із зображенням Богоматері, який я дала йому в перший день війни». Масові розстріли полонених поляків тривали також у Гродно, Львові та деяких інших містах.
Польські солдати у своїй більшості опинилися в таборах для військовополонених. Багато з тих, хто дожив до липня 41-го, коли СРСР, що зазнав німецького нападу, вимушений був укласти договір з польським урядом у вигнанні, який передбачає звільнення польських громадян із радянських таборів, вступили до польської армії Андерса. Більшість із них вже не повернулася на батьківщину.
Й аж ніяк не турбота про долю українських та білоруських «братів» привела Червону Армію на польський берег Бугу та Збруча, а таємний додатковий протокол до пакту Молотова – Ріббентропа, що передбачає поділ Східної Європи між Сталіном і Гітлером. А слова щодо захисту життя і майна жителів Західної України і Західної України в світлі наступних подій звучать справжнім знущанням. Розстріли, депортації, насильницька колективізація – ось неодмінні атрибути «сталінського раю». Й, окрім того, Червона Армія не змогла захистити колишні польські території від вермахту та СД, коли у червні 1941 року Німеччина напала на СРСР. У результаті загинула більшість тих 1,5 млн євреїв, які перебували на анексованій СРСР території Польщі.
Єврейське населення справді чекало на радянські війська якщо не як визволителів, то принаймні як на менше зло порівняно з німецьким вермахтом, який у буквальному сенсі ніс євреям загибель. Найбільш Найзаможніша його частина після анексії Західної України і Західної Білорусії зазнала депортації. І ті, хто вижив у суворих умовах Сибіру, таким чином були врятовані від Голокосту.
Що ж до решти населення Східної Польщі, то воно, всупереч твердженням радянської пропаганди, зовсім не було раде влитися в «єдину сім'ю братських радянських народів. У Західній Білорусії і в районі Віленського коридору більшість населення становили поляки і близькі до них в релігійно-культурному та політичному плані білоруси-католики. І ті й ті, що було цілком природно, виступали за збереження цих територій у складі Польської держави, а Червону Армію сприймала як агресора, який не відрізняється за своєю суттю від німецького агресора. За років радянсько-німецької війни населення Західної Білорусії і Віленської області переважно воювало в партизанських загонах Армії Крайової. А після того, як ці території знову повернулися під радянський контроль, місцеве білоруське населення, не виключаючи православної його частини, бажало повернутися до складу Польщі і сподівалося, що воно служитиме у Війську Польському. Спроба змусити служити їх у Червоній Армії призвела до знаменитого Бобруйського бунту у березні 1945 року, що змусило радянську владу відмовитися від відправлення на фронт кількох тисяч новобранців зі Західної Білорусії.
Порівняно нечисленне російське населення Східної Польщі було представлене передусім білоемігрантами. І ті з них, хто не встиг відійти до німецької зони окупації, стали одним із головних об'єктів репресій з боку НКВС. Росіян на «звільнених» територіях чекали арешти, розстріли, табори та депортації.
У Західній Україні етнополітична ситуація була іншою, ніж у Західній Білорусії. Тут українсько-польські відносини вирізнялися високим ступенем гостроти. Більшість українського населення Польщі співчувала Організації українських націоналістів і було невдоволене відмовою польського уряду від початкових обіцянок надати автономію українським землям. Українці виступали проти обмежувальних заходів щодо української мови та українських шкіл, що їх вживала польська влада. ОУН, що перед початком Другої світової війни розкололася на дві фракції на чолі зі Степаном Бандерою та Андрієм Мельником, виступала за створення єдиної Української держави, зокрема із включенням Радянської України, і вела боротьбу проти польської влади, зокрема з використанням терористичних методів. Але таким самим своїм ворогом українські націоналісти розглядали комуністичний Радянський Союз, і для них прихід Червоної Армії зовсім не був звільненням. Єдиним відносно сприятливим для ОУН наслідком т.з. визвольного походу 1939 року стало об'єднання основної частини українських земель у складі однієї держави, нехай цією державою і був комуністичний СРСР. ОУНівське підпілля, яке залишилося в Західній Україні, дістало можливості, нехай і вельми обмежені, діяти у Східній Україні, де раніше ОУН практично не мала своєї агентури. Але до німецького нападу 22 червня 1941 року успіхи на цьому терені були вельми скромними через суворий поліцейський контроль, що здійснювався в СРСР. Коли німецькі війська захопили Східну Україну, то з'ясувалося, що там більшості українців нічого не говорять імена Бандери, Мельника та інших лідерів ОУН. Проте боротьба Української повстанської армії, що розпочалася 1943 року на землях колишньої польської Західної України і тривала аж до початку 50-х років, чиїм головним супротивником, починаючи з 1944 року, стала Червона Армія і війська НКВС-МГБ, чітко продемонструвала, як населення Західної України ставиться до радянських «визволителів».
Таким чином, Червона Армія під час т.з. визвольного походу 1939 року, по суті, нікого не звільнила, а несла лише репресії, експропріацію майна та інші принади «комуністичного раю».
