Яка наука потрібна європейській Україні?
У системі освіти і науки виховується новий громадянин. Ось де треба проводити люстрацію та реформи!
Уперше після чотирьох років вимушеної політичної еміграції як академік НАН України був запрошений на загальні збори НАН України. Переобирався Президент і Президія НАН України. Я-то думав, що вітер Майдану подув і в НАН України... Але, на жаль... Тут не змінилося нічого. Переобраному президентові Академії Борисові Патону – 96 років. Віце-президентами стали: Антон Наумовець – 79 років, Володимир Горбулін – 76 років, В'ячеслав Кошечко – 69 років, Сергій Пирожков – 67 років, Анатолій Загородній – 64 роки. На відміну від європейських країн, де вчені неохоче погоджуються на адміністративні посади і воліють займатися наукою, у нас усі – вічні, і потім дивуємося, чому молодь не йде в науку, чому вона їде за кордон і не повертається. Керівники інститутів, університетів перебувають на посадах по 30 і більше років, те ж саме на середньому рівні – завідувачі кафедр, відділів тощо. А треба так: десять років вистачить – дайте дорогу молодим. Ось де треба проводити люстрацію і реформи! У системі освіти і науки виховується новий громадянин.
Адже що таке сучасна наука? Сьогодні наука є дуже технологічним заняттям, цінність якого, зокрема, полягає в тому, щоб забезпечувати процвітання промисловості країни та, відповідно, народу країни. Так, результати вдалих наукових досліджень стають доступними всьому людству, але фінансування здійснюється з бюджету країни, і платникам податків не все одно, на що витрачаються наші гроші.
Треба сказати, що радянська наука, звісно, не була головною частиною світової науки. Достатньо порахувати кількість нобелівських лауреатів із фундаментальних природничих наук із СРСР й порівняти їх за кількістю таких лауреатів із країн Заходу. Порівняння буде явно не на користь вчених Радянського Союзу. Однак на те були й об'єктивні причини: вікове, цивілізаційне та культурне відставання Російської імперії від західного світу. Незважаючи на це, кількість нобелівських лауреатів у СРСР навіть дещо зросла порівняно з царським періодом Росії. Були відчутні результати й у прикладних дослідженнях. Перший пілотований політ у космос все-таки таки був здійснений СРСР. І важливу роль у цьому відіграла УРСР. Без українських учених та інженерів навряд чи б вдався цей проект та інші найвидатніші відкриття. Можна багато лаяти радянський режим за його нелюдяність, але те, що він приділяв величезну увагу розвиткові науки, нехай в основному для того, щоб використовувати відкриття для військових потреб, залишається безсумнівним.
Але 1991 року все змінилося – наука і в Росії, і в Україні прийшла в запустіння. Так, грошей стало менше у зв'язку з економічними труднощами. Але головне, що в еліт, які ненаситно кинулися споживати «західні цінності», зникла мотивація займатися наукою, бо холодна війна закінчилася (так тоді вважали), а займатися наукою просто так, витрачаючи на це значні кошти, еліти не хотіли. І у зв'язку із закінченням значного фінансування в науці залишилися лише одні ентузіасти і перестарілі академіки, яких уже давно ніхто нікуди не брав. Однак, враховуючи, що сучасна наука – справа вкрай витратна і при нестачі фінансування складно по багатьох наукових напрямах досягти серйозних результатів, українські молоді науковці протягом наступних років поступово перебралися в університети та дослідницькі центри розвинених країн і Заходу, і Сходу.
Той стан фундаментальної науки, який ми зараз маємо в Україні, порівняно з наукою в СРСР, а особливо – із сучасною західною наукою, інакше як катастрофічним не назвеш. Важко припустити, що в найближчий час – час наростання військової загрози з боку Росії і труднощів у проведенні економічних реформ в Україні – ми зможемо радикально змінити становище в науці.
Що ж робити? Поміняти наукову парадигму, як сказав би Томас Кун, найвпливовіший філософ науки другої половини ХХ століття, автор «Структури наукових революцій». Якщо ми не в змозі дозволити собі мати велику фундаментальну науку, яку зараз можуть дозволити собі мати тільки кілька найбільш розвинених країн світу, треба побудувати в Україні таку науку, яку ми можемо реально собі дозволити.
Генрі Чесбро, відомий і впливовий науковий консультант, стверджує, що в сучасному світі роль науки, як і раніше, важлива, тому що саме з неї інженери черпають свої ідеї для створення технічних пристроїв, які покращують життя людей. Але, враховуючи, що величезна кількість наукових розробок зараз має відкритий характер (до речі, так було в історії науки завжди, за винятком періоду після Першої світової війни і в часи холодної війни), велике значення має те, наскільки швидко наукові відкриття комерціалізуються і хто перший встигне це здійснити. І тут ми бачимо такий феномен, що не завжди відкриттями найшвидше користуються інженери країн, в яких було зроблено ці відкриття і винаходи. Часто більш розторопні інженери з інших країн купують патенти, займаються промисловим шпигунством або просто легально отримують інформацію з відкритих джерел – і розробляють нові продукти, виводять їх на ринок із великим комерційним успіхом для своїх країн.
Варто нагадати читачам, що найагресивніший порушник патентного права в другій половині XIX століття була, хто б міг подумати, об'єднана Бісмарком Німеччина. Тому цей науково-промисловий підхід отримав метафоричну назву: розробка, доведення і виробництво «винайдених не тут» продуктів і послуг. І це – шанс для нашої країни, і єдина можливість не випасти із світового наукового і технологічного процесу (до використання саме промислового шпигунства я не закликаю, є цивілізовані методи, я їх назвав).
Оскільки сучасна українська наукова галузь влаштована по-іншому, бо просто є осколком іншого наукового світу (часів СРСР), створеного для вирішення інших завдань і зовсім з іншим, більш високим, рівнем фінансування, вона повинна бути не просто модернізована, а в істотній мірі перетворена. Залишити потрібно тільки ті українські наукові центри, дослідницькі інститути та університети, які вже зараз інтегровані у світову науку. Для цього є всього два прості критерії: необхідно оцінити, скільки кожен із інститутів провів досліджень, визнаних світовим науковим співтовариством, і/або скільки відкриттів і винаходів, зроблених в Україні, було доведено до комерціалізації в Україні або за кордоном. Лише установи з такими досягненнями слід залишити. Інші наукові установи повинні бути демонтовані, бо вони навряд чи можуть перебудувати свою роботу, якщо вони десятиліттями займалися зовсім іншими справами, жодним чином не пов'язаними з досягненнями конкретних практичних результатів у народному господарстві. Суспільство таким чином вивільнить значні продуктивні сили й заощадить величезні кошти, які зникали в «чорних дірах» уявних наукових досліджень.
Замість демонтованих треба фінансувати інститути «з нуля», так звані наукові стартапи, подібно до того, як це втілив Петро Капіца в 1930-х роках, заснувавши знаменитий Фізтех. Це можуть робити тільки українські зрілі й молоді вчені (ось тут все одно, експати вони чи ні), але з досвідом значимих і визнаних світовим науковим співтовариством відкриттів і винаходів. Згадаймо, що в 1930-ті роки до Харкова приїжджали до того часу вже нобелівський лауреат з фізики Нільс Бор і майбутній нобелівський лауреат з фізики Мюррей Гелл-Манн, тому що там працював Лев Ландау – майбутній нобелівський лауреат.
Таким чином, нова наукова парадигма організації наукової галузі й, відповідно, визначена нею кадрова політика в науковому світі, а також визначена нею система освіти в Україні, приведуть до створення абсолютно нової, легкої, маловитратної, але ефективної науки. В якій її керівники не будуть десятиліттями обіймати відповідальні пости при тому, що їхні досягнення, вельми гідні та видатні, припадають на далеке минуле. Адже суспільство знає й інші способи винагороджувати його гідних членів, але тільки не таким способом, який фактично призводить до втрат в українській науці, – і молодих вчених, які через неможливість кадрового зростання їдуть за кордон, і нових відкриттів та винаходів. При тому, що вони критично потрібні саме сучасній Україні, що починає знаходити новий сенс незалежності та свободи, який було втрачено в останні 300 років і який ми можемо знову віднайти, якщо знайдемо в собі моральні сили дотримуватися правильної теорії щодо організації наукового процесу в Україні.
Поль Дірак, нобелівський лауреат з фізики, один із творців квантової теорії, у свій час сказав: «Основна вимога науки полягає в тому, що треба мати теорію і твердо в неї вірити. Треба бути готовим до того, щоб завжди дотримуватися висновків цієї теорії з відчуттям, що прийняти ці наслідки просто необхідно, хоч до чого б вони привели».
Залишати українську науку в нинішньому її стані – злочинно. Роблячи таким чином, ми крадемо майбутнє в наших дітей та онуків. Але в той же час проводити бездумні (якщо не сказати – божевільні) квазіреформи також злочинно, при тому, що ми знаємо, як треба робити наукові реформи правильно, і я написав про це вище. Так давайте ж зробимо саме це, а не щось інше, ніким невідоме раніше і ніким не реалізоване з успіхом, і яке не тільки не поліпшить, а, ймовірно, тільки погіршить навіть те жалюгідне становище української науки, в якому вона перебуває зараз.
