Агресія неминуча
Розрив зв’язків зі світом — від моральних до торгівельних — є основою російського експансіонізму
Відшуміла прес-конференція Путіна, рутиною стали новини про ціни на нафту й курс валют. Ніяких соціальних і політичних наслідків економічних труднощів ніхто не діждався. Почалися обговорення, чого далі чекати від Росії. Для України вони являють інтерес як з погляду економічного — війна війною, а господарські ділові зв’язки, подобається це комусь чи не подобається, лише трансформувалися. І вже повна незрозумілість настає зі статусом російських військ у Донбасі, які, схоже, перебуватимуть там за південно-осетинським зразком. Що вельми тривожно.
Але почнемо з економіки. Те, що відбувається в Росії, не може не позначитися на характері економічних зв’язків з Україною й іншими країнами. Ось і Олександр Лукашенко забив на сполох. Справа передусім, звісно, в непередбачуваних політичних ризиках і їхньому впливі на російську економіку. Звісно, найавторитетнішим щодо цього останнім часом є висловлювання нобелівського лауреата Пола Кругмана. Але в основі його міркувань усе-таки лежить те, що Путін займається економікою країни, а не своєю власною, вбудованою в національну, але все-таки окремою й для нього пріоритетною. Тим часом, без урахування цієї деталі зрозуміти щось у тому, що відбувається, неможливе. Наприклад, історію з 600 мільярдами «Роснефти», які спеціально надрукували для друга Путіна Сєчина, щоб той купив трохи доларів. У результаті цього й стався останній, найбільший обвал рубля.
Певна річ, що Барак Обама робить висновок, що Путін не схожий на людину, що перемогла цивілізований світ. За всіма критеріями цього світу справи у кремля кепські. Але ж кремль уже в іншому світі. Наприклад, з погляду Кругмана й Обами, крах споживчого ринку, відхід імпортерів одягу й автомобілів — поразка Путіна. Але з його точки зору це велике досягнення й істотна допомога в подоланні споживчих стандартів, що багато років насаджувалися, для політичного заспокоєння населення. Тепер треба, щоб воно було убогим і голодним.
При цьому виникає черговий російський парадокс. Можна говорити про ізоляцію Росії, автаркію. Але це не ізоляціонізм. Розрив зв’язків зі світом — від моральних до торгівельних — є основою російського експансіонізму. Надії на те, що Росія закриється у своїй шкаралупі, марні: російська агресія неминуча в усіх її проявах. Вона й зараз щосили йде й лише посилюватиметься по відношенню до всього світу.
Після всіх виступів на публіку Путін скликав сорок олігархів і про щось з ними говорив. Про що саме, невідомо, а цитувати тих журналістів, через яких транслюються офіційні версії, немає сенсу. Та й узагалі: що б не говорилося...
Хоч би що там казали, це має співвідноситися з тим, що вимагає особливого і найсерйознішого тлумачення. І дуже часто воно приховане в тих висловах, які піддаються осміянню й швидко забуваються. До таких слід віднести міркування Путіна про сакральність Криму в його посланні Федеральним зборам.
Зі священнослужителів не витримав один, зате авторитетна людина — не саном, але іншим авторитетний. Протодіакон Андрій Кураєв з початку дев’яностих позиціює себе як противник лібералізму. Але при цьому він елементарно грамотна людина. Не скажу, що особливо за ним стежив, але пам’ятаю його перше зіткнення з державним язичеством — вислів з приводу благодатного вогню, з яким носиться Володимир Якунін. Старий друг Путіна тоді публічно рекомендував Патріархові розібратися з Андрієм Кураєвим.
А зараз отець диякон опинився в положенні «не можу мовчати». Міркування Путіна про сакральність Криму і позацерковні, і позаісторичні. Це вже якийсь міф про Нібелунгів. Не здивуюся, якщо скоро в храмах з’являться портрети Путіна й уже зараз існує аналог нацистського Аненербе. На цю роль вистачає претендентів серед відомих фондів і інших контор.
Поки отець Андрій один такий. Але ж наступ на християнство триває. Причому в гіршому вигляді — це наступ державного клерикалізму, що обертається язичеством. І в міркуваннях Путіна приводу для сміху немає анінайменшого — це свідчення смертельної небезпеки для всього світу.
Про відносини тоталітаризму й релігії найкраще написано в одній з книжок Дмитра Поспеловського (можете пишатися уродженцем вашої країни, панове українці), яка є в мережевій бібліотеці Якова Кротова. Отже, не повторюватиму відомого про нацистський (і чекістський) окультизм, переслідування за віру в Німеччині та Росії й усяке інше.
Зараз у Росії складається синкретичний язичеський культ на основі примітивного клерикалізму, окультизму, астрології, іншої нісенітниці. У країні безконечного, циклічно поновлюваного жаху, якою є Росія, неминучим є потяг до жахливого кінця, який породжує в різних субкультурах культ кінця світу, а аж ніяк не другого пришестя, очікування не стільки Христа, скільки антихриста.
Ну, не в першій і не лише в Росії. Про заміну богослов’я демонологією добре сказано в «Докторові Фаусті» й у працях багатьох медієвистів. Але живемо ми тут і зараз.
Месіанізм давно вже помітний у промовах і справах Путіна. Але ж своєю місією він може визнати й очищення світу у ядерному вогні, розпаленому росіянами, які нарешті усвідомили з його допомогою своє призначення. І я вважаю це вельми ймовірним — шлях від корсунської купелі до Армагеддону не настільки вже й далекий.
Путін — лже-месія нового типу, епохи масової культури. І навіть для неї він новатор. Вона породила неабияку кількість проповідників, харизматиків, що володіють таємним знанням, та іншу шелупонь. Путін відрізняється і від них, і від своїх попередників серед вождів. Він мав би як чекіст вдавати носія таємного знання й мудреця. Так робили Гітлер і Сталін, так робив Сурков, так робить Проханов. Але Путін — «будь-хто з нас трохи він». І вже з цих позицій він входить поступово у сферу сакрального в ролі не втаємниченого, а неофіта. Він усім нам пропонує йти шляхом його відкриттів, а не віщає. Це щось принципово нове й у вождизмі, й у масовій культурі.
Настільки велика увага до маскульту викликана ще однією російською особливістю, яку не враховують аналітики, що живуть у країнах інституційної демократії. У Росії немає політиків і політики в їхньому цивілізованому розумінні. Є персонажі масової культури, якими є як люди з істеблішменту, так і ті, хто вважається опозиціонером. Найпомітніший з них зараз Олексій Навальний, якому загрожує, вочевидь, неправосудний вирок за кримінальним звинуваченням.
Інтерес до нього втрачений, хоча й підігрівається. Ця втрата багатьма пояснюється його кримнашем, крахом на виборах московського мера й іншим. Мені здається, не там шукають, раціонально підходять, як до політика, а не як до персонажа масової культури.
У Вуді Аллена є недооцінений фільм «Римські пригоди», що складається з кількох сюжетних ліній. Одна з них представлена коміком Роберто Беніньї. Він грає абсолютно просту людину, яка несподівано і з причини, яка так і залишилася невідомою, став незвичайно популярним. А потім одразу популярність втратив.
Приблизно те саме сталося з Навальним, який створив модний тренд не в політиці, а в масовій культурі. Тренд неможливо провернути назад — треба чекати, коли медіа-м’ясорубка перемеле його до кінця.
Ось така дивна квазідержава й псевдосуспільство існують у Росії, де правителі дедалі більше уподібнюються жерцям Армагеддону, а опозиціонери ловлять свої п’ятнадцять хвилин слави, але на більше розраховувати не можуть. Дивно, але в цілому ця система стійка й агресивна. Її мімікрія під цивілізовану державу й суспільство підсилює небезпеку, що походить від неї.
Що ж до тих, хто бажає жити інакше, то їхнє становище незавидне — вони завжди між державним терором і російським бунтом. Можливо, хтось вирішить, що я хочу повторити слова Михайла Гершензона з «Віх»: «Нам не лише не можна мріяти про злиття з народом — боятися його ми повинні більше всіх покарань влади й благословляти цю владу, яка одна своїми багнетами й в’язницями ще захищає нас від люті народної».
Це правильно лише частково — російського народу треба боятися. Але у своїх надіях на багнети й в’язниці Гершензон прорахувався: самодержавство нікого не захистило й захищати не збиралося.
А нинішня влада прогресивну громадськість здасть кому завгодно: хоч чорносотенцям, хоч більшовикам. Тим паче що вони подолали фатальну роз’єднаність і тепер одне й те саме.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
