Больовий поріг українців і росіян
Московські «консультанти» в Україні, навіть коли прагнуть вигадати щось оригінальне, підсвідомо схиляються до використання напрацьованих у Росії методів владарювання, бо переконані (знову-таки, на рівні ментальних настанов), що Україна ненабагато різниться від Тамбовської чи Челябінської областей. Часом це незнання України, ба більше, небажання її знати виливається в кумедні форми. Скажімо, буквально наступного дня після проголошення створення ВО «Майдан», ініціатори «антимайданних» акцій з боку Партії регіонів вирішили сколотити і свою громадську організацію, назвавши її «Площа єднання». Чим зайвий раз довели, що в нинішній владній команді рішення готують московські «старші брати», бо ж навіть у Донецьку знають, що таке майдан, що це не просто територія, а традиційний смисловий центр українського населеного пункту, де збирається громада для розв’язання найважливіших проблем...
Отож слід постійно зважати на важливу роль московських «консультантів» в українському політичному житті, бо це дає нам ключі до розуміння багатьох на перший погляд абсурдних дій чинної влади, починаючи з останньої декади листопада. Вже раптове припинення євроінтеграційних процесів рішенням Кабміну є свідченням того, що влада діяла в межах усталеної московської парадигми: «верхи» роблять те, що вважають на потрібне, часом змінюючи політичний курс на 180о, а народ (за винятком невеликого числа «баламутів-відщепенців») уклінно дякує цим верхам за їхню неземну мудрість і слухняно виконує все, що йому накажуть (хоча потім, удома на кухні, «за чаркою чаю», лає «бояр» на всі заставки, не чіпаючи при цьому сакрального «царя». Зверніть увагу: не випадково рішення про зупинку євроінтеграції у нас ухвалювали саме «бояри», тобто уряд, а «цар» у цей час продовжував щось розповідати про незмінність європейського курсу України).
Але й «консультанти», і їхні підопічні прорахувалися. Україна — справді не Росія. «Баламутів» виявилося надто багато, мільйони українців сприйняли демарш уряду Азарова як тяжку особисту образу. Тоді була застосована інша, також уже напрацьована московська технологія: побільше насильства проти київського Євромайдану, якщо буде переконливо продемонстрована перевага оснащених за останнім словом поліцейської техніки «беркутів» над беззбройними маніфестантами, то кияни та жителі інших міст злякаються і поховаються по щілинах. Але реакція українців виявилася зовсім не такою, як в абсолютної більшості москвичів (це потім із здивуванням та захватом не раз відзначали російські опозиціонери). Але «консультанти» та консультовані не вгамувалися: вони знову спробували розігнати Євромайдан, тобто знову застосувати у Києві московські політтехнології. Результати загальновідомі.
Чому так відбувається? Звісно, можна пригадати історію. Так, традиційним українським лихом була і залишилася отаманщина — і саме вона стала однією з головних причин того, що в 1918—1921 роках незалежність України все ж не ствердилася. Проте водночас не забуваймо, що об цю отаманщину обламали зуби як Біла, так і Червона армії, і тільки запровадження Леніним та Троцьким НЕПу та політики українізації, тобто відхід від власних догматів, дозволило їм подолати спротив отаманів... І ще не забуваймо, що традиційне українське хуторянство теж не таке просте, бо ж приказка: «Моя хата скраю» має продовження: «Я першим стріляю»...
Крім того, можна згадати, що Кронштадтське повстання 1921 року очолив матрос Степан Петриченко. І не випадково, мабуть, два найзатятіші лідери російської опозиції — Едуард Лимонов (Савенко) та Олексій Навальний — мають українське коріння, хоча й діють як російські націоналісти...
Але головне, очевидно, в іншому. У різниці в больовому порозі основної маси українців та росіян.
Є такий медичний термін — больовий поріг. Ідеться про рівень подразнення, заподіюваний нервовій системі, при якому людина відчуває біль. Больовий поріг індивідуальний для кожного; той самий зовнішній подразнювальний чинник може у різних людей викликати як незначний, так і сильний біль. Якщо при мінімальному впливі на людину їй уже боляче, то у неї низький больовий поріг, якщо ж вплив, що заподіює біль, достатньо сильний, то больовий поріг високий. Повторна стимуляція веде до зміни больового порогу, людина звикає до неприємного подразника і не реагує на нього.
Наразі йшлося про фізичний біль. Але ж є біль і душевний, недаремно ж кажуть «болить душа», і це не просто метафора — від такого болю людина може занедужати, стати недієздатною. Хоча й фізичний біль також часом має психогенний характер, не пов’язаний напряму з травмами чи запаленнями. Та все ж душевний біль спричиняється не в останню чергу чином соціальними чинниками і є не тільки і не стільки індивідуальним, скільки груповим, колективним, спільним явищем. При цьому тут також існує свій больовий поріг — досягання його спричиняє активну дію певних суспільних груп, об’єднаних спільними цінностями та ідеалами.
Отож українські події останньої декади листопада і всього грудня наочно засвідчили, що у мільйонів громадян країни больовий поріг у другому сенсі цього поняття достатньо низький. Схоже, це стало несподіванкою для тих, хто мав намір діяти в Україні за московськими рецептами.
А от у Росії цей поріг високий, що й засвідчила реакція суспільства на теракти кінця грудня 2013 року (два вибухи у Волгограді й один у П’ятигорську, на загал загинуло 37 осіб). Але... «Це мало кого зачіпає: ресторани і бари повні, організатори концертів і шоу навіть не навіть не кривляться, самі події сповзають з перших шпальт ЗМІ за лічені години», — відзначив на сайті «Новой газеты» Валерій Ширяєв. — Громадяни Ізраїлю, живучи від теракту до теракту впродовж десятиліть, виробили свою норму поведінки: життя триває, незважаючи ні на що, — часто демонстративно, але з болем у душі. В Росії ж життя не помічає нічого навколо...».
Що ж, імперська велич завжди вимагала і вимагає жертв. Постійна ж гонитва за такою величчю та схильність влади до формули «мета виправдовує засоби» має катастрофічні наслідки для суспільства, яке стає нелюдяним. Згаданий уже Валерій Ширяєв, який добре знає своїх співгромадян, з гіркотою зазначив, що всеросійський траур за жертвами передноворічних терактів був би негативно сприйнятий основною масою росіян: «Якщо все населення Росії в новорічну ніч залишиться без розважальних шоу, які становлять, наприклад, у провінції основний зміст нехитрої сімейної програми в ніч з 31.12.2013 на 01.01.2014, то теракти матимуть оглушливий резонанс за кожним святковим столом. Так, менше постраждає «креативна» частина населення, але до неї і терористам немає діла — всі інші росіяни, спостерігаючи гіпотетичні скрипкові концерти, можуть тільки пити і лаяти владу». Тож Путін знав, із ким має справу, — і не оголосив траур: що там якісь десятки загиблих, салат «олів’є» та «блакитний вогник» важливіші...
Отож, як ми наочно бачимо на російському прикладі, підвищення больового порогу — річ, яка може бути небезпечною і тоді, коли йдеться про фізичний біль, і коли — про душевний. Адже в організмі біль виконує важливу регуляторну функцію, сигналізуючи про небезпечні травми та про загострення внутрішніх хвороб. Схожим чином діється і з внутрішнім світом особистості: коли виникає душевний біль, це означає дисгармонію чи то приватного, чи то соціального життя, чи обох разом. З низьким больовим порогом жити складно, але це дає можливість швидкої реакції на ситуацію.
Якщо ж больовий поріг у випадку, коли йдеться про душевний біль, високий, то про людину кажуть, що вона нечутлива, бездушна, безсердечна. Коли ж безсердечність стає масовим соціальним явищем, то це вже небезпечно, і не в останню чергу — для самих носіїв безсердечності. А також для тих, хто в ім’я своїх корисливих цілей наполегливо підвищував загальносуспільний больовий поріг. У Росії нечутливість суспільства до чужих страждань, певен, ще зрезонує дуже неприємним для можновладців чином. А тому ті, хто наразі експериментує з больовим порогом українців та хотів би бачити їхні душі максимально нечутливими до чужих страждань і призвичаєними до суспільного насилля, дуже і дуже ризикують. Ой, не варто робити мільйони українців безсердечними...
