Боротьба з корупцією нарешті почалася?
Протягом останнього півріччя українці отримали досить систематичну розвагу – лайкати і перепощувати фотографії спійманих на гарячому корупціонерів зі сторінок чиновників різного штибу (від Генерального прокурора до Міністра внутрішніх справ). Уже сам той факт, що фотографії й опис подій з’являються передусім у соціальних мережах, а не на офіційних сайтах державних установ, дозволяє зрозуміти головний месидж – боротьба з корупцією ведеться в режимі «шоу». Якщо у влади не надто виходить забезпечити народ хлібом, вона намагається бодай надати йому достатню кількість «видовищ».
Особисто мені подобаються ці світлини викладених рівними рядочками купюр, серед яких переважають зображення американських президентів, Лесі Українки й Григорія Сковороди. Хай там як, а раніше такої ефективності у виловлюванні корупціонерів не було. Втім, як влучно зауважив один із популярних блогерів, навіть якщо щодня ловити одного липкорукого суддю, то очистити суддівську гілку влади й забезпечити справедливість вийде хіба за кілька років. Років, яких у нас немає. Безумовно, кримінальні провадження й тюремні строки проти суддів, політиків (як Єфремов), різноманітних фіскальників і університетських викладачів – це серйозно і добре, справа боротьби з корупцією, здається, зрушила з мертвої точки, але все одно особливої ейфорії народу не дарує.
І причина – проста: не можна побороти корупцію половинчастими кроками. Іншими словами, не можна відрубувати одну руку, а водночас іншій давати мільярдний державний тендер. Колись давно Порошенко процитував мудру фразу на представленні Генпрокурора Яреми: «Почніть з того, що посадіть трьох своїх друзів». На жаль, наразі ніхто із українських посадовців, відповідальних за боротьбу з корупцією, так і не наважився цього зробити. І хоч Юрій Луценко у порівнянні з Віталієм Яремою виглядає значно рішучішим і дієвішим, все ж кіпрські фотографії з одіозним Грановським не роблять йому честі. Генпрокурор може сидіти біля такої людини лише в тому випадку, коли їх розділяють ґрати. Садити чужих, даючи можливість щедро заробляти своїм, ‒ це позиція не державного службовця, а політика, який використовує державу в своїх і свого політичного проекту цілях.
Якщо фотографія спійманого на хабарі ректора чи обласного податківця збирає тисячі лайків, то інформація про ретельне слідство навколо махінацій Кононенка чи Грановського може трансформувати ці символічні «лайки» в щось значно вартісніше – довіру виборця, а відтак і у відсотки на виборах. Втім, не лише вибірковість псує загальне враження про позитивні тенденції в боротьбі з корупцією. Чи не найбільшою проблемою є те, що влада свідомо не бажає йти на конфронтацію з олігархатом, який де факто є раковою пухлиною держави. Тут уже йдеться не просто про хабарі, а про масовий підкуп чиновників і політиків, створення фейкових партій, маніпуляцію громадською думкою через медіа-холдинги і безперервний паразитизм на Україні й українській ідеї.
Скидається на те, що після Ющенка, який «списав» своєму попереднику Кучмі (архітектору олігархічної системи) гріхи й злочини, в українських політиків є неписане правило – олігархів не чіпати. Кримінальна справа проти, скажімо, Ахметова могла б подвоїти президентський рейтинг Порошенка, але рішучості справді – докорінно ‒ боротися з корупцією у нинішньої влади немає. А половинчаста боротьба, фотографії колекцій годинників і рівненько викладені банкноти – приносять лише фейсбучні лайки, та аж ніяк не результат у вигляді заможної й сильної країни.
