Брати по цінностях
Післямайданній Україні є з ким розмовляти в сьогоднішній Росії однією мовою
З московськи Маршем миру, який пройшов минулої суботи, зв’язано три цікавих факти, які характерні для нинішніх стосунків між проєвропейськими колами України та Росії.
1. Доки Кремль усіма напівправдами і неправдою веде цілеспрямовану військово-медійну кампанію на терені України, намагаючись підтримувати і розвивати серед своєї тутешньої цільової аудиторії проросійські настрої, — Україна, не ведучи жодної військово-медійної кампанії на території Росії, виключно своїми внутрішніми розкладами і образом сторони, яка захищається, опосередковано зміцнює і збільшує проукраїнські лави в РФ. Попри те, що російська кампанія сьогодні виглядає значніше і масштабніше, не можна недооцінювати стратегічну властивість українського ефекту на тлі крихкого і тактичного характеру кремлівського курсу. Проте в даній ситуації для українського суспільства або його окремо взятих груп навряд чи буде доречним переоцінювати свою роль у поточних ідеологічних процесах як у Європі, так і в світі в цілому.
2. Нині в Росії заговорили про хвилю українофільства. «Все це українофільство нібито, насправді просто політичний тренд», — пише один прокремлівський журналіст, бажаючи, судячи з усього, маркером «політичний тренд» якось принизити значення цієї українофільської хвилі. Насправді ж подібний статус має цілком нейтральне значення (зрештою, кажучи ширше, все, що стосується землі, сьогодні «в тренді», а завтра — ні). Цікаво інше: у російській Вікіпедії під українофільством розуміється рух середини XIX сторіччя серед українців у Австро-Угорщині та Росії; тема ж Майдану — Криму — Донбасу, як ми бачимо, сформувала нову хвилю російських українофілів, які є росіянами, орієнтованими, як правило, на європейські цінності. Іншими словами, це — така сучасна форма українофільства в ширшому розумінні цього терміну.
3. Проєвропейська складова, зрозуміло, більшою мірою, ніж національно-традиційна, приваблює в сьогоднішній Україні представників нинішнього російського протестного руху. Аналогічна картина спостерігається і в дружньому ставленні представників української демократичної громадськості до ліберальних кіл сусідньої країни. Тобто ці дві групи об’єднує прагнення щонайшвидше піти від «совка», за яким ще йде традиційна східнослов’янська лінія, і стати частиною сучасної Європи — не просто політично і економічно, але і в культурному сенсі, ментально. Проте, коли в цих двох груп України і Росії в тому або іншому проєвропейському контексті з’являється привід, умовно кажучи, порадіти один за одного, в соціально-мережевому дискурсі у російських лібералів та українських демократів на тлі взаємної підтримки починає нерідко спливати тема слов’янського братерства. Але це все ж таки скоріше виняток, аніж правило.
Варто виділити дві символічні фейсбуківські записи, один із яких було опубліковано російським журналістом, редактором відділу культури часопису «Огонёк» Андрієм Архангельським напередодні Маршу миру; а інша — російським галеристом, арт-менеджером і політтехнологом Маратом Гельманом після закінчення акції.
Архангельський: «Я не поділяю погляд про якусь непоправну природу російської людини — хоча б тому, що сама російська людина, хоч і знаю по собі, яких зусиль потребує звільнення від несвободи. Утримує владу і підконтрольне нею суспільство від останніх якихось кроків трохи — відсутність якогось зовсім уже абсолютного єднання, повної гармонії. Якась тріщина, якась паморозь і суспензія — ось ті, хто з якоїсь причини продовжує ходити на ці марші. Цей марш, як і багато до нього, потрібний хоч би заради нього самого — щоб показати, що думати інакше, як і раніше дозволяють собі десятки тисяч людей. Причому думати по-своєму навіть щодо України — у питанні, яке потребує вибору між універсальними цінностями та цінностями для внутрішнього вживання, які апелюють до «святого», — але насправді змінюються залежно від настрою або просто психічного стану господаря. Саме ця дрібниця — що є десятки тисяч тих у Росії, хто думає інакше, — можливо, й є останньою перешкодою».
Гельман: «Сьогодні щасливий день. Якщо пам’ятаєте, на мітинг прибічників всієї цієї дурні з новоросією прийшла тисяча людей. А на антивоєнний — кажуть тисяч 30. Отже соромно бути путінцем, а москвичем бути якраз класно. Нас не просто багато, нас більше, набагато більше, ніж їх. Попри всі зомбоящики та псевдоопитування».
Отже, післямайданній Україні є з ким розмовляти в сьогоднішній Росії однією ціннісною мовою. А наразі головне, щоб післямайданна Україна з найменшими втратами — перш за все, людськими — стала нарешті післявоєнною.
