Буджак: кут — не глухий
З перших днів окупації Криму не стихають чутки про плани Кремля щодо дестабілізації ситуації в дев’яти районах Одеської області, розташованих між річками Дністер і Дунай. Ідея подається в пакеті з проваленим бліцкригом Путіна на Захід через Україну і носить назву «Бессарабської Народної Республіки» або «Буджака» — незаконних сепаратистських організацій, що їх російська влада намагається роздути до помітних за допомогою своїх диверсантів і наших дурнів. Саме тому в Одесі (інших публічних майданчиків тут немає) періодично створюються інформаційні приводи для нагнітання пристрастей. І не дивно. Регіон особливий, уразливий з географічної точки зору і принадний для російських агресорів, оскільки може створити великі проблеми для України, Молдови, Румунії. Та й перспектива полоскотати нерви НАТО спокушає уми тих, хто, на думку світової спільноти, втратив розум.
• Буджак або Буджацький степ, де народжуються нинішні тривоги, — давній плавильний котел націй. Назва регіону мовами багатьох народів Причорномор’я походить з одного семантичного значення — кут, закут. Упродовж століть він і справді був тихим місцем на відшибі, де ховалися знедолені з Європи: греки, кримські степові татари, запорізькі козаки, болгари, німці з Вюртенберга, липовани, латиномовні євреї — сефарди, вірмени, цигани... Кого тільки тут не було! Але XX століття нещадною косою пройшлося по етнічному полю Буджака... У період із 1940-го по 1941-й радянська влада депортувала 100 000 і розстріляла 50 000 осіб, здебільшого румун і класових ворогів. До Польщі відправили всіх німців у статусі фольксдойче... З 1941-го по 1944 рр. режим Антонеску розправився з євреями, циганами й «елементами», що симпатизували радянській владі, стративши і відправивши до таборів близько 100 тисяч мирних громадян. З 1944-го по 1956-й тут знову пройшла хвиля репресій і чисток, про масштаби яких ми можемо судити лише з узагальнених даних з усієї Бессарабії і Північної Буковини. Їх наводять румунські історики. Вони стверджують, що за час існування СРСР на цій землі репресії, організований голод і війна забрали життя 2 млн 344 тис. осіб.
• Проте наведені цифри, швидше за все, не підтвердяться, якщо зайнятися детальним і неупередженим вивченням історії. Надто багато народів і народностей виклали події, що відбувалися на цьому клаптику землі, з величезною долею суб’єктивізму. Російський, український, турецький, румунський, болгарський і гагаузький погляди на кількість жертв, чисельність діаспор і права власності принципово розходяться. Кожен намагається використати і переосмислити історію у своїх політичних цілях і, говорячи про одне, замовчує інше. Наприклад, ніхто не говорить про переселення на ці території жителів Західної України і Центрального Чорнозем’я Росії. Адже приїздили цілими селами до 1962 року. Румунські історики викреслили зі своїх статей усі згадки про поселення запорожців у низинах Дунаю. Гагаузи не погоджуються з проблемами визначення місць їхнього компактного проживання... Про все це найчастіше пишуть у російській, молдавській, румунській і навіть англійській пресі. Здається, що в степовому кутку між великими річками і морем не затихають суперечки, конфлікти, і з усіх сторін світу сюди тягнуться руки охочих володіти природною скарбницею біля підніжжя Центрально-Молдавської височини. Зовні все виглядає саме так, але зсередини — інакше.
Буджацький степ приголомшує сонною тишею і безлюддям у будь-яку пору року. З’їхавши з головних трас, а їх тут лише дві, і обидві в жахливому стані, потрапляєш у незмінний світ. Так само, як і півстоліття тому, розорані смуги південних чорноземів спускаються з пагорбів, біля висохлих струмків пасуться численні зграї гусей, тягне димком із труб — це хмизом із посадок топляться печі... Прикмети патріархального устрою візуально розбивають лише вивіски з рекламою сьогоднішніх днів та автомобілі, що стоять біля хатин із новими дахами. За ними й розпізнаєш століття, як і за говором місцевих жителів, які давно забули німецькі слова, генуезький говір і вставляють у румунську та болгарську мови половину російських слів. За 70 років невпізнанно змінився національний склад. Більшість становлять українці, потім ідуть болгари, росіяни, молдавани і гагаузи, відповідно — 40, 21, 20, 13 і 4 відсотки населення. Проте всі говорять російською з властивими родоводу акцентами і проживають етнічно відособленими селами. Звісно, є й змішані, але вони теж розділені межами національного устрою, вираженого в стилях споруд будинків і сільських традиціях. Століття життя на відшибі привчили до відокремленості, хоча до центру Європи (того, що в Братиславі) тут ближче, ніж від Львова.
• У всі часи достаток тут народжувався на власних обійстях. Румунські економії і радянські колгоспи щастя не принесли, хоча «за румунів» жили багатше. Імператив родинних історій — займатися своїм господарством, може, не так вигідно, але звично і надійно. Ніхто тут не витрачає грошей на їжу — льохи забиті соліннями, бочками з вином, консервами власного приготування, включаючи м’ясні та рибні. Середньостатистичний житель Буджака матиме хліб насущний незалежно від масштабів економічних проблем у країні, бо він привчений сподіватися лише на себе. Тому ДНР в абревіатурі БНР тут не вийде. Одна справа — пролетаріат індустріальної епохи, якому нічого втрачати, окрім ланцюгів, що прикували його до проросійської олігархії, і зовсім інша — «куркуль» на своїй землі у вигляді паю або явно помітної власності. Щоправда, військово-політичних викликів тут побоюються всерйоз. Генетична пам’ять про багатократні перелицьовування кордонів, близькість до Придністров’я впливають на настрої. Всі пам’ятають марні жертви війни 90-х і знають, що паспорти України і Молдови додають людям більше впевненості у завтрашньому дні, ніж російські. Торгувати їдуть не звідси до Тирасполя і Дубоссар, а зовсім навпаки. Але за наявності безлічі уроків, винесених із минулого, тут існує проблема затьмареної свідомості. Всі жителі дивляться російське телебачення, окрім молдаван, у яких популярне румунське. Україна не пробивається у тутешні ефіри з ментальних і технічних причин. І не лише в ефіри. На цій території православна церква МП конкурує з автокефальною помісною румунською. Молитвеники і Біблії молдавською друкуються там.
До узагальненого портрета жителя Буджака треба додати ще одну суттєву рису. Тут толерантні до влади, не люблять сперечатися і співпрацювати не поспішають. Масові заворушення траплялися лише в період 1920-го і 1924 рр., причому селяни повставали проти радянської влади так само, як і проти румунської, якщо ті вдавалися до утисків та репресій. 1940 року, коли «радянські війська прийшли на допомогу комуністам Бессарабії» в Ізмаїлі й Акермані, найбільших містах краю, парторганізації більшовиків налічували лише 23 і 19 осіб. Сьогоднішні політичні переваги виражаються біля виборчих скриньок, де завжди голосують за дороги, школи, церкви, величину натуральної оплати паїв, інколи за справедливість, причому в кожній етнічній групі — за свою.
• Інакше кажучи, соціальна база і місцеві традиції не покличуть буджацьких аграріїв на барикади. Але це аж ніяк не означає отримання страхового полісу на тихе життя для держави з відстороненим населенням із занедбаної провінції. У тутешніх безлюдних степах криється важливий для української державності і міжнародної політики урок. Прийнявши Буджак від Радянського Союзу, ми не переглянули концепцію регіональної політики в краї, залишивши її радянською за духом і змістом. Покритий пилом кут Європи так і залишився забутою і забитою периферією без доріг, мостів, газо— і водогонів, тваринницьких комплексів, елеваторів, виноградних плантацій і багато чого іншого, що необхідне і рентабельне в Буджаку. До того ж ми продовжували культивувати на цих територіях створений Москвою образ головного ворога України — Румунії. Ніби надворі стояли не двохтисячні роки, а 40-і минулого століття. Це особливо яскраво проявилось у суперечках щодо острова-скелі Зміїний, в офіційній риториці істеблішменту та думках пересічних людей, які надивилися передач із Москви.
• У численних сферах зіткнень ми, як, утім, і румунські колеги, не шукали мотивів співпраці, натомість легко знаходили приводи для конфронтації. Проекти мостів через Дністровський лиман і Дунай, разом з автострадою, що сполучає Румунію з Україною за коротким маршрутом, я бачив в Одеській обласній адміністрації ще наприкінці минулого століття. 15 років вони припадають пилом без потреби. Як і сотні інших проектів та прекрасних ініціатив, що виходили від різних структур Євросоюзу. Ми відкинули їх не лише через власне головотяпство і шкурницькі інтереси місцевих еліт. Нас спеціально відводили від ідеї співпраці з Румунією в Буджаку. П’ять років тому потрапив на очі дивний текст, опублікований російським АПН, який досі «висить» на безлічі сайтів. Дивний тому, що виходив від студента якогось вишу і був написаний явно непрофесійно, навіть з точки зору стилістики. Чому ж його розмістило агентство, яке експортує «російську думку» за кордон? Відповідь підкаже цитата: «Внутрішня політика Києва, сформульована у позиції Віктора Януковича як «сильного президента», повинна детальніше зайнятися Буджаком. Уже зараз більшість лідерів українських областей призначені особисто Віктором Федоровичем. Сподіватимемося, що Янукович наслідуватиме політику Олександра I і збереже у складі країни стратегічний плацдарм у північно-західному Причорномор’ї». http://www.apn.ru/publications/article 23300.htm
Сьогодні, коли нескладні думки недоростків оформляються в підривну діяльність на місцях електоральних симпатій Партії регіонів, є привід для спізнілих, але необхідних змін у Буджаку. Перш за все, по лінії міжнародної співпраці. Можливі провокації з БНР тут обернуться втратами для Румунії, Словаччини, Австрії, інших придунайських країн. Ніхто не побажає, щоб судноплавство на найбільшій європейській річці заткнула отруйна пробка самопроголошеного формування. І немає потреби в довготривалих поясненнях ситуації, коли величезний міжнародний біосферний заповідник «Гирло Дунаю» опиниться в зоні збройного конфлікту. Ці виклики, незважаючи на свою пряму загрозу для держави і людей, водночас дають нам шанс розпочати новий етап співпраці на берегах Дністра і Дунаю. Етап з орієнтацією на західних сусідів. Тепер, перед лицем загальної загрози політики, зацікавлені в мирному і законному вирішенні спірних питань краще зрозуміють одне одного. Адже Буджак — це кут, але не глухий для європейських народів, що заселяли береги Дністра і Дунаю з незапам’ятних часів.
