Четвертий Толстой
Віце-спікер Державної Думи Росії та колишній телеведучий Петро Толстой на кілька днів потрапив до топ новин після своєї історичної заяви. Коментуючи повідомлення про те, що 200 тисяч осіб підписали петицію проти передачі Ісаакіївського собору РПЦ, він зізнався: «Не можу не помітити дивовижний парадокс: люди, які є онуками й правнуками тих, хто руйнував наші храми, вискочивши там ... з-за межі осілості з наганом сімнадцятого року, сьогодні їхні онуки й правнуки, працюючи у різних інших дуже шанованих місцях — на радіостанціях, у законодавчих зборах, — продовжують справу своїх дідусів та прадідусів».
Позасистемна опозиція та системні ліберали дружно й абсолютно справедливо звинуватили нащадка Льва Толстого, письменника й релігійного діяча, підданого свого часу церковній анафемі, у печерному антисемітизмі, але віце-спікер і не подумав відступити від своїх слів, заявивши: «Только люди с больным воображением и не знающие истории своей страны могут усмотреть в моих словах «признаки антисемитизма». Это было, напротив, предостережение от повторения событий, случившихся 100 лет назад, после которых были разгромлены тысячи храмов, а сотни тысяч людей были сосланы и расстреляны».
Але тут, як видно, пішла підказка з боку якогось високого чину президентської адміністрації: «Не можна так різко, трохи здай назад!». І Петро Олегович послухався і позадкував, примирливо, як йому здавалося, заявивши на зустрічі з очільником прокремлівської та сервільної Федерації єврейських громад Росії (ФЄГР) Олександром Бородою: «Хотів два слова сказати з приводу тих звинувачень, які на мою адресу лунають з приводу антисемітизму. Звичайно, жодної національності я не мав на увазі й говорив про історію нашої країни і про тих людей, які руйнували і храми, і синагоги, і йшлося не про національності. Тому прошу вас, якщо це когось зачепило, то мені шкода, прошу вас правильно зрозуміти». І Борода ці вибачення слухняно прийняв: «Це дуже важливо зараз, напередодні Дня пам’яті Голокосту. Дійсно, у нас багатонаціональна країна, і сьогодні унікальний міжнаціональний і міжконфесійний мир потребує підтримки та зміцнення». А нащадок класика радісно зробив висновок, перекладаючи відповідальність за те, що сталося, як заведено, на журналістів: «Конечно. У нас есть уникальный опыт межконфессионального мира, и я очень сожалею, что по вине недобросовестных журналистов, которые мне приписали некоторый набор понятий, вся эта шумиха была поднята. Надеюсь, что вы правильно поймете». І сторони обмінялися міцним рукостисканням.
З політика, що заслужив у результаті прізвисько «наці-спікера», а йому й байдуже. Й антисемітські висловлювання аж ніяк не завадили Толстому очолити російську делегацію на Парламентській асамблеї Організації з безпеки і співпраці в Європі. Найкраща кандидатура для такої посади! Зрозуміло, узгоджували це призначення ще до скандалу, але ж обрали його главою делегації вже після заяви про «межу осілості». Це доводить, що жодного покарання, навіть символічного, за свою антисемітську витівку Петро Олегович не поніс. І це не дивно. Толстой лише озвучив те, що є родовою рисою путінської еліти, а це не надто й приховується. Ця риса — тотальна ксенофобія.
Наскільки Петро Олегович не любить євреїв, видно хоча б з того, що ці нехороші люди з наганами вискакують у нього «з-за межі осілості», як чорти з-за кордону потойбічного світу. Насправді граматично правильніше було б сказати «з межі осілості», оскільки це не кордон, а певна територія — та частина Речі Посполитої, яку в результаті трьох розділів було включено до складу Російської імперії. Там тільки й дозволялося легально проживати особам юдейського віросповідання та ромам. Але щось підказує, що Петро Олегович мав на увазі зовсім не ромів.
І про синагоги у своєму напіввибаченні-напівзвинуваченні він збрехав. Про них у початковому тексті не йшлося взагалі, а тільки про православні храми.
І у своїй ксенофобії путінська еліта є цілком інтернаціональню. «Межа осілості» після розпаду СРСР, як відомо, опинилася за межами Росії. І євреї в Російській Федерації зараз аж ніяк не найчисленніша меншість, що так дратує ксенофобів. Прибічники Путіна українців зараз люблять ще менше за євреїв. І саме українців їм дуже подобається звинувачувати в антисемітизмі й русофобії, перекладаючи з хворої голови на здорову.
Взагалі ж інцидент із Петром Толстим яскравіше за багато що інше висвітлює обличчя нинішньої Думи, руйнуючи мрії деяких російських та зарубіжних політологів про те, що новий російський парламент, обраний за змішаною мажоритарно-пропорційною системою, буде відігравати помітнішу роль у структурах державної влади. Також посилення ролі Думи пов’язували з обранням її спікером В’ячеслава Володіна. Насправді російська Дума, мабуть, ще більше, ніж раніше, перетворилася на відстійник для відіграних політиків і зірок телебачення, спорту та шоу-бізнесу, чиї політичні та законотворчі здатності (вірніше, їх повна відсутність) жодного значення не мають. Звичайно, все це не стосується самого Володіна, але його вплив визначається тільки близькістю до Путіна й умінням проводити вибори так, як потрібно партії влади. Керівництво парламентом жодним чином на його політичному становищі не позначається. Згадаймо, що радянський «Верховный Совет», виключаючи період, коли його за посадою очолювали генсеки, найвпливовішого керівника мав у 1960-1964 роках, коли його очолював Леонід Брежнєв. Але його політичний вплив визначався членством у Президії ЦК (так тоді називалося Політбюро), де він керував ВПК. А після того, як 1963 року друга людина в партії та державі Фрол Козлов переніс важкий інсульт, Брежнєв фактично зайняв його місце. Однак за увесь цей час роль радянського парламенту анітрохи не змінилася порівняно з попередніми роками, як жодних змін не відбулося і після того, як Брежнєв перемістився у крісло генсека. Як був «Верховный Совет» декорацією, так і залишився нею до 1989 року .. А нинішня Державна Дума від нього, доперебудовного, по суті нічим не відрізняється. Й історія Петра Толстого це вкотре доводить.
