«Чорні дошки» нашої пам’яті
Чорний — страхітливий колір. Чорне — провалля, вир, пекельність безодні...
«Чорні дошки» — розроблена більшовиками технологічна система абсолютного терору проти українців в 20-30-х роках минулого століття. Це були заходи психологічного, адміністративного та військового тиску-придушення українських сіл, які московськими катами розглядалися як осередки антибільшовицьких рухів і повстань проти тоталітаризму диктатури пролетаріату.
«Чорні дошки» — оголошення у пресі «неблагонадійних» населених пунктів — застосовувались радянською владою як елемент кривавої упокори селян і громад в ході проведення масової насильницької колективізації наприкінці 20 — початку 30-х років двадцятого століття. Спеціальні загони, організовані більшовиками для примусових хлібозаготівель, реквізовували все зерно, без остатку, у селян і вивозили за межі адміністративних кордонів України. Нерідко реквізоване зерно лежало тривалий час під відкритим небом, але тих, хто насмілювався підходити близько до таких куп, розстрілювали охоронці-енкаведисти.
Сам термін «чорні дошки» мав офіційне походження. Одна із спільних постанов ЦК КП(б)У та РНК УСРР, прийнята у листопаді 1932 року, мала назву – «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Насправді це були публічно оголошені списки сіл, приречених радянською владою на знищення. Адже за основу занесення до чорних списків бралася до уваги, насамперед, політичне підґрунтя мешканців кожного конкретного села — скільки селян були учасниками національно-визвольних змагань 20-х років, повстанських рухів, протестів та виступів проти політики радянської влади чи просто невдоволених колективізацією тощо. За даними, які наводять історики, на «чорну дошку» більшовики занесли понад 80 відсотків населених пунктів України.
«Чорні дошки» стали провісниками масового знищення українців московською окупаційною владою — Голодомору. Про цю страшну трагедію тривалий час не було відомо у світі. Правдива інформація, яку намагались довести до відома тодішніх очільників провідних світових країн окремі дипломати та журналісти західних видань, не знаходила розуміння у цих політиків. Всередині ж Радянського Союзу за розповсюдження чи навіть згадку такої інформації одразу наступала кримінальна відповідальність.
Кремлівським палачам репресивними методами вдалось на довгий час приховати від світу і сам факт Голодомору, і кількість знищених українців. А ця цифра — щонайменше 7 мільйонів осіб — вражає своєю масштабністю та демонструє той рівень страху, ненависті і люті, якими були переповнені московські кати по відношенню до свободолюбивих українців. Не вдаючись в перелік фактів і цифр, хочу навести лише один приклад. Він став відомий завдяки працівникам архіву СБУ, які вивчали документи, що зберігаються в Сумській області. Заповнюючи акт про смерть наших земляків у 1933 році енкаведисти в графі «Причина смерті» робили стандартний запис - «Українець».
Але правду не сховати, вона не тліє від часу. Українці завжди пам’ятали про страшну трагедію свого народу, берегли до пори записи, створені очевидцями. Вперше потужно про масове знищення голодом українців заговорили напередодні 50-ї річниці, у 1983 році. Заговорила наша діаспора у США і вже за рік американський Конгрес утворив для дослідження відповідну комісію, яку очолив Джеймс Мейс. Сьогодні результати роботи Мейса і його колег всесвітньо відомі.
В Україні слово Голодомор — як визначення суспільно-політичного явища-трагедії — вперше застосував письменник і журналіст Олекса Мусієнко у 1988 році. Але варто наголосити на тому, що до цих пір ми не спромоглися дати таке тлумачення цьому означенню, яке б відповідало його сутності.
Більшовики тоді створили виняткові репресивні умови для українців, за яких люди втрачали всі свої людські ознаки, перетворювалися в істот невизначеного стану, поїдаючи один одного і навіть своїх дітей. Тут і термін «геноцид» не підходить, оскільки технологія кремлівських катів вражає своєю нелюдською надцинічністю. Вважаю, що нам слід дослідити це явище саме в цій площині і сформулювати міжнародну правову базу для застосування терміну на міжнародному рівні.
Якщо Голокост — це було цілеспрямоване знищення людей за етнічними ознаками, то Голодомор — це технологія свідомого доведення цілого народу до втрати людського стану і вигляду та штучне вживлення в свідомість пересічних осіб зневіри до життя і його цінностей, а також ментальне пригнічення усталених людських реакцій і бажань. Мабуть, саме в цьому криється причина уповільненого на десятиліття відновлення української історично-ментальної гордості, самодостатності, самоповаги, перспективності. В душах українців до цих пір відбивається нереалізована спроможність ненароджених поколінь.
Тому не можу погодитись з тим, що сьогодні вважається позитивом те, що 72 відсотки українців визнають, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом. Те, що 14% твердять протилежне, а ще 14 — не визначились, викликає стурбованість станом духовності і моральності нашого суспільства. Про трагедію Голодомору ми повинні пам’ятати щодня. Тільки так можна уникнути нових лих, які нависають над Україною. Наразі «чорні дошки» минулого ще пригнічують нашу пам’ять, ще живуть страхітливим тремтінням у нашій суспільній підсвідомості.
Ми маємо цього позбавлятись, як позбавлятись всього, що затягує нас знову у чорний вир минулих трагедій. Сьогодні, виступаючи у двобої з кремлівським режимом захисниками миру у світі, українці демонструють цивілізаційний патріотизм Майданного виміру — гідність, гуманізм, відповідальність, партнерство. І тут ми не можемо ні відступити, ні, тим паче, здатись — ми маємо лише перемогти.
На Майдані Свободи і Майдані Гідності була представлена вся Україна — площа рясніла «білими дошками» з написами населених пунктів країни. Така гордість за середовище життя знаменує собою дійсне відродження людських якостей української нації.
Пам’ятаючи про страшну трагедію нашого народу, пропоную створити Український фонд пам’яті проти голоду. Призначенням такого фонду мала би стати підтримка тих народів або етносів, які і за сучасних умов потерпають від голоду.
Можливо, це наш обов’язок-нагадування світові, що якщо забувати про трагедії, то вони мають властивість повторятися.
