Чи готує Путін Московський процес проти «українських терористів»?
Команда Володимира Путіна готує нову широкомасштабну провокацію проти України, внаслідок якої «гібридна війна» вступить у нову фазу. Такі висновки випливають з аналізу прес-конференції президента РФ.
Згадаймо її хід: українські військовики (армійці, нацгвардійці, добровольці), які утримуються в різних слідчих ізоляторах Росії, - це не військовополонені, а особи, підозрювані в тероризмі. А до того ж Росія має право заарештувати будь-кого на території іншої держави, перевезти через кордон і кинути за ґрати. І, нарешті, російський суд має право винести вирок будь-кому, хто перешкоджає реалізації планів Кремля. Це все щиросердо сказав Володимир Путін: мовляв, якщо виявиться, що викрадена і вивезена на територію Росії український офіцер (а віднедавна – і депутат) Надія Савченко брала участь в убивстві двох російських журналістів, то «суд примет соответствующие решение, и она будет отбывать наказание в соответствии с решением суда». А щодо інших викрадених військовиків, то «мы не считаем их никакими пленными» (тобто вони не мають жодних прав, відповідно з міжнародними конвенціями), а разом із тим «они содержатся в местах лишения свободы и по ним проводится предварительное разбирательство, предварительное следствие в причастности их к террористической деятельности».
Що ж, у своєму цинізмі Володимир Путін давно перевершив Гітлера та Муссоліні – ті часом засилали диверсантів на територію держав, з якими Німеччина й Італія офіційно не перебували у стані війни, але викрадення чужих військовиків… Так, у листопаді 1939 року з території на той момент нейтральних Нідерландів німецький Абвер викрав двох британських офіцерів розвідки, але, по-перше, вони були в цивільному, по-друге, ніхто не збирався їх публічно судити, по-третє, йшлося про виняток, а не правило. А от Сталін неодноразово давав накази викрадати і вивозити в СРСР небезпечних для нього «білих» політиків чи утікачів із Союзу. Та й громадян інших держав, які з тих чи інших причин потрапили до «імперії Сталіна», розстрілювали та відправляли до концтаборів (найчастіше навіть без подоби суду, за вироками «трійок») десятками, а то й сотнями тисяч (якщо врахувати взятих у полон у вересні 1939 року польських військовиків – нагадаю, з Польщею офіційно СРСР не воював, але кремлівські вожді хоча би чесно на весь світ заявляли, що вели бойові дії проти Війська Польського і взяли чимало полонених). За цинізмом Путін зрівнявся хіба що зі своїм кумиром Юрієм Андроповим, під час недовгого правління якого офіційно повідомлялося, що радянські війська в Афганістані не ведуть бойових дій, а будують дитсадки і розбивають сади.
Але мова не про сам по собі путінський цинізм, а про те, навіщо володареві Кремля таке число полонених українців – адвокат Надії Савченко Марк Фейгін називає цифру 30, керівник Центру визволення полонених Володимир Рубан веде мову про значно більше число – від 50 до 100, а деякі блогери наполягають, що реально викрадено росіянами понад 100 українських бійців.
Деякі аналітики вважають, що таке число полонених потрібне для того, щоб ФСБ і ГРУ мали достатній людський матеріал для вербування агентури – тим більше, що імена принаймні половини тих, хто перебуває за ґратами в Росії, невідомі українській стороні, ці люди вважаються «пропалими безвісти». Інші експерти наполягають, що всіх тих, хто повернеться з полону чи «воскресне з мертвих», ретельно фільтруватиме СБУ, тож вербувати їх – тільки даремно витрачати час і зусилля; просто Кремлю потрібно про всяк випадок мати достатнє число заручників, а у разі повторення масштабної воєнної операції на українській території – досить «людського матеріалу» для неминучого внаслідок таких дій обміну військовополоненими.
Обидва ці припущення, як на мене, мають право на існування. Та, видається, головний чинник, який пояснює утримання такої значної кількості наших бійців за російськими ґратами, здебільшого у повній ізоляції від зовнішнього світу, пов’язаний із іншим – а саме з намаганням команди «кремлівських чекістів» таємно підготувати і зненацька розпочати новітній Московський процес – за зразком відомих публічних процесів 1936-38 років, в істинність яких досі вірять навіть деякі західні діячі, не кажучи вже про Росію й СНД…
На користь достовірності такої гіпотези свідчить ціла низка фактів.
По-перше, слова самого Путіна щодо діянь, які інкримінуються викраденим Росією українським бійцям – «причетність до терористичної діяльності».
По-друге, масовість; російські сценаристи обпеклися на Надії Савченко – вони вочевидь сподівалися швидко зламати жінку, але не врахували силу її характеру. Тому потрібні десятки й десятки полонених – певна кількість із них у лабетах ФСБ рано чи пізно капітулює, а якщо врахувати, що дехто потрапив до Росії пораненим, то це дає додаткові можливості для фізичного та психологічного впливу на фігурантів майбутнього процесу.
По-третє, значний термін перебування наших бійців у полоні – на цей момент понад три з половиною місяці. Щоб з’ясувати обставини поведінки того чи іншого військовика під час бойових дій, достатньо меншого часу. А от якщо йдеться про «ламання через коліно», а потім про заучування ролі, написаної для кожного режисерами трагіфарсу, то це інша справа – у 1930-х підсудних виводили на Московські процеси лише після тривалої і ретельної підготовки.
Нарешті, на користь цієї версії говорить те, що українських вояків тримають у різних місцях і різних містах. Це не тому, що в Москві на всіх не вистачить місця за ґратами і не тому, що в одній в’язниці не можна запобігти зустрічі підсудних на прогулянці чи за обідом. Головна причина тут інша: з кожним в’язнем чи двома-трьома в’язнями працюють різні групи «свідків», ретельно добраних і підготовлених ФСБ, і важливо, щоби не перетиналися до процесу і не спілкувалися ці «свідки», бо інакше на рівні підсвідомих вазомоторних рухів (міміка, жести, хода) вони викажуть своє знайомство між собою, якого не повинно бути, бо ж одних набирали у Краснодоні, інших – у Єнакієвому…
До речі, оприлюднення доповіді Сенату США з методик посиленого допиту терористів, після чого ЦРУ опинилося у фокусі критики світових мас-медіа і нескоро ще набуде «робочого» стану, - річ дуже схожа (як і сама доповідь) на спецоперацію прикриття цього майбутнього процесу, здійснену через «корисних ідіотів» серед американських законодавців. Щоб цей висновок був зрозумілішим, зауважу, що сенатори не спілкувався з жодним із працівників ЦРУ, які безпосередньо займалися боротьбою з терористами. Очевидно, для досягнення більшої «об’єктивності». Тож не дивно, що у доповіді про праву руку бін Ладена Абу Зубайда, що відповідав в Аль-Каїді за внутрішню безпеку і був одним із тих, хто готував вибух «брудної» бомби, яка б заразила значну територію США радіацією, сказано: «ЦРУ сильно переоцінило роль Абу Зубайди в Аль-Каїді». І що однією з провин тих, хто допитував Халіда Шейха Мохамеда – організатора терактів 11 вересня 2001 року, – було «годування затриманого грубою їжею»… Отака «об’єктивність». Та справу зроблено, вчасно завдано удар по репутації США і їхньої розвідки.
Отож цілком вмотивованим видається висновок, що поки світ обговорює жахливі методи допитів реальних терористів американцями, викрадених Росією українських вояків обробляють невідомо де, але відомо як – так, як «компетентні органи» працювали ще у 1930-х із тими, кого виводять на гучні політичні процеси, включно з використанням наркотиків та гіпнозу. Це гарантуватиме отримання від кількох десятків фігурантів Московського процесу потрібних Кремлю зізнань – не менш фантасмагоричних, ніж було у часи Сталіна та Єжова, але знайдуться, як і тоді, серед західних інтелектуалів новітні Фейхтвангери, Роллани та Драйзери, які авторитетно підтвердять правдивість звинувачень і страшні злочини підсудних. Ясна річ, такий процес адресуватиметься передусім внутрішньому російському споживачу, а його «фактаж» пролонгує життя режиму Путіна на кілька років і дасть змогу здійснити широкомасштабну агресію проти України при схваленні 80% росіян (зараз такого схвалення немає). Крім того, істотно послабляться позиції України у світі (кремлівські режисери дещо вміють ще з 1930-х!) і посилиться розкол в українському суспільстві (хтось і у нас повірить…). Ще одна ціль такого проекту – створення прецеденту: мовляв, Україна – це зона юрисдикції Росії. Зрозуміло, з погляду міжнародного права це нонсенс, але ті самі 80% росіян і 10-15% громадян України сприймуть таку тезу як істину. І певне число європейців (особливо з числа прихильників лівого і правого радикалізму, по-різному, але закоханих у Путіна)– також. І це все небезпеки, якими не можна нехтувати і яким слід активно протидіяти вже сьогодні.
