Чи можливе наразі внутрішньоукраїнське порозуміння?
Й українські, й зарубіжні політики, політичні експерти та публіцисти ведуть сьогодні мову про необхідність всеукраїнського національного порозуміння і національного примирення.
Й українські, й зарубіжні політики, політичні експерти та публіцисти ведуть сьогодні мову про необхідність всеукраїнського національного порозуміння і національного примирення. Мотивація одних ґрунтується на вселюдських цінностях, мовляв, насильство — це жахливо, його за будь-яку ціну слід уникати, інших — на цинічному розрахунку: якщо конфлікт не буде припинено, то мільйони українських біженців ринуть до Європи, ще когось — на побоюванні, що внутрішнім хаосом неодмінно скористається Москва, щоб не тільки відхопити частину України (це вона робить уже зараз), а й заграбастати її всю. Цим список мотивів закликів до загальнонаціонального порозуміння та примирення в Україні не вичерпується — його можна продовжувати й продовжувати, і цинізм та нещирість у ньому сусідять із кришталевою чесністю та відкритістю душі.
Чутно тут і голоси митців. І далеко не тільки вітчизняних. Пронизливий публіцистичний вірш із закликом до порозуміння під враженням «палаючого Майдану» написав 81-річний російський поет з українським корінням Євгеній Євтушенко, який живе і працює у США. У цьому вірші, з одного боку, виявлено солідарність із Майданом та неприховану симпатію до нього:
«Невидимками на Майдане
Вместе — Пушкин, Брюллов, мы стоим.
Здесь прижались к народу мы втайне
как давно и навеки к своим.»
А з іншого боку, вірш пройнятий жахом і неприйняттям насильства:
«Что за ненависть, что за ярость
и с одной, и с другой стороны!
Разве мало вам Бабьего Яра,
и вам надо друг с другом войны?»
Лейтмотив вірша Євтушенка — заклик до примирення і єднання всіх сторін:
«Вы, Шевченко и Лина Костенко,
помирите их всех до конца!»
Не можна поставити під сумнів щирість поета, але ж... Поет і сценарист Станіслав Чернілевський отримав п’ять кульових поранень, на щастя, не смертельних, а от історик Богдан Сольчаник був убитий снайпером. Обидва не мали в руках зброї і не штурмували позиції «Беркуту». Отож, і на Пушкіна, схоже, чекав би новітній Дантес зі снайперською гвинтівкою Драґунова...
А на додачу — ані Тарас Шевченко, ані Ліна Костенко не можуть помирити усіх учасників протистояння. Хоча б тому, що навряд чи хтось із бійців кримського «Беркуту» хоч раз відкривав «Кобзар», не кажучи вже про томик Ліни Костенко. Та й узагалі — є великі сумніви, що хоча б хтось із них чув про поетесу. А якби й почули, то хто така для них Ліна Василівна? Якась «бандерівка», що «понаїхала» у «наш Київ», дарма що вона, уродженка Київщини, прожила в українській столиці майже 80 років... Вогонь!
Хоча дійсно з обох боків барикад були, за незначними винятками, — люди з паспортами України. Отож справді номінально кілька днів у Києві точилася така собі українсько-українська війна в мініатюрі. І знову-таки «але»: якщо це справді така війна, суто внутрішня, то чого ж велика кількість її учасників з боку влади чіпляли на себе імперські символи Росії — «георгіївські стрічки»? І чого нині кримський «Беркут», і не лише він, діє під російськими прапорами?
Одна з відповідей на останнє запинання, очевидно, полягає в тому, що — за даними соціологічних центрів — близько 20% громадян України наразі голосували б проти незалежності Української держави. А від 10% до 15% досі вважають себе підданими СРСР чи Росії. Саме з цих категорій населення завжди рекрутувалася щонайменше половина «залізобетонного» електорату Віктора Януковича, саме з них, якщо зважати на зміст сторінок «беркутів» у соціальних мережах, формувалися в останні роки частини спецпризначення, саме осіб із подібних менталітетом події останнього десятиліття закинули було на найвищі владні верхи Української держави.
«Совки» кожен окремо — то просто «совки». І навіть група «совків» — то лише публіка, яка спільно ностальгує за Сталіним і передає дітям та онукам відповідну міфологію. А от спільнота «совків» як певна система з важелями державного управління та зброєю в руках в руках за телевізійної та газетної підтримки «совкової» агресивної ідеології — дії з відновлення СРСР. В Росії це вже сталося; в масштабах усієї України це, на щастя, не вдалося. Отож: має йтися не про українсько-українську війну, а про війну України з СРСР і його складовою УРСР. Так, тут з другого боку задіяний український елемент, але чи ведуть мову, скажімо, норвежці про «норвезько-норвезьку війну» у 1940—1945 роках, хоч у країні й існував нацистський «уряд» Квіслінґа? І чи випадковим було спостереження того користувача соціальних мереж, який гарною російською мовою написав про драматичні і трагічні події останніх місяців в Україні: «Если государственный флаг — знамя сопротивления, государственный гимн — песня протеста, значит страна — оккупирована»?
...І при всьому цьому, якщо не знайти формулу нехай і не порозуміння (воно об’єктивно малоймовірне), а перемир’я і «розрядки», то альтернативою стане або окупація частини України путінським міні-СРСР, або — в оптимальному варіанті — перемога України над «совком» ціною десятків тисяч життів.
