Чи засвоєні уроки історії?

Сергій Грабовський

16 грудня, 14:13

Невдовзі після смерті генсека Леоніда Брежнєва, коли за нового «вождя» Юрія Андропова (котрий заявив: «Ми не знаємо суспільства, в якому живемо») трохи привідчинилася шпарина для хоча б частково адекватного відображення радянської дійсності, знаний тоді журналіст Юрій Черниченко у своїй передачі «Сельский час» на всесоюзному телебаченні навів вражаючі дані. А саме: приблизно 10% колгоспів і радгоспів СРСР станом на початок 1980-х дають 90% товарної продукції т.зв. «суспільного» (реально – державного сектору), а 90% - лише 10% продукції. Але при цьому реально ті, хто працює знехотя, має преференції: їм списують чималі борги перед державою, дають найкращу сільськогосподарську техніку, «зміцнюють» кадрами фахівців тощо. Натомість ті, хто працює добре, ті, хто справді годує народ, не одержують таких «вливань». Навпаки, їм постійно підвищують плани за принципом «від досягнутого». Ну, а ті керівники, у чиїх колгоспах і радгоспах люди добре заробляють і не втрачають селянське єство, нерідко потрапляють «під роздачу». У статті, опублікованій уже після приходу до влади Горбачова, Черниченко писав: «Віктора Білоконя, Івана Худенка та сотні і сотні єретиків-неслухів саджали за завдання шкоди колгоспній економіці, за знущання з ладу і його труднощів, за дешевий популізм і підрив державної дисципліни». Тобто результати праці значення в СРСР не мали – головним було дотримання «незламних принципів»…

І, до речі, «індивідуальний» (реально – приватний) сектор у ті ж часи давав 26-29% сільськогосподарської продукції – без фінансових дотацій, без «допомоги» мобілізованих на це партією студентів, інженерів і солдатів (на чому трималася переважна частина колгоспів і радгоспів), без можливості вільно купити необхідний реманент, добрива, сортові саджанці тощо. Втім, тут рятувала взаємовиручка «індивідуалів» - на номінально «колгоспних» ринках можна було купити майже все потрібне. А держава в ті часи вже не наважувалася занадто тиснути на цей сектор – бо коли Хрущов почав було «розгорнене будівництво комунізму» (досі не можу дошукатися, яка падлюка з його оточення затьмарила мужицький розум Микити Сергійовича цією химерою) і запровадив серйозні обмеження на присадибні господарства, в СРСР не стало чого їсти та довелося купувати збіжжя на Заході.

Ясна річ, концептуальні висновки Черниченко з наведених ним фактів на початку 1980-х не мав змогу робити публічно. Та й у середині – також. Лише наприкінці перебудови, коли вже конала цензура, цей російський журналіст українського походження зміг сказати все, що хотів. Він запровадив термін «АгроҐУЛАҐ», назвав себе «дезертиром з фронту подальшого піднесення колгоспів» і наполегливо, ба, навіть люто розпочав боротьбу за радикальне подолання наслідків колективізації та ствердження фермерства.

Чи знали «нагорі» ті факти, які наводив Черниченко (й інші письменники та журналісти, які писали про аграрні проблеми, хоча він не мав конкурентів в СРСР за компетентністю та вмінням «розжувати» проблеми для широкої публіки, не випадково його нарис «Про картоплю» ще доперебудовного часу відгукувалися так: «Висококваліфіковане дослідження, що склало б честь цілому інституту картоплярства»)? Знали. Адже факти Черниченко здобував, як велося в радянській системі, переважно «по знайомству» - з досліджень, призначених «для службового користування», тобто для номенклатури високого рівня, та зі стенограм виступів на пленумах ЦК (а там навіть у брежнєвські часи часом говорилися чимало цікавого). Говорилося і писалося відверто, але на публіку виносилося лише «дальнейшее укрепление». Без справді реальних змін, які б дали змогу нагодувати людей якісною їжею (змогли ж чехи й угорці вийти на необхідний для задоволення будь-яких потреб рівень виробництва м’яса, і не лише його, навіть у ті роки)…

Ось разючий приклад, який підтверджує розрив між словом і ділом «нагорі», причому вже зовсім не у брежнєвські часи. На засіданні політбюро ЦК КПРС 11 квітня 1985 року обраний місяць тому генсеком Михайло Горбачов навів приголомшливі дані. При переробці продуктів харчування 50-60% займає ручна праця, при цьому продуктивність праці у переробці сільгосппродукції в СРСР у два з половиною рази нижча, ніж у західних країнах. Не мають очисних споруд 1300 молочних, сироварних, маслоробних заводів, 200 м’ясокомбінатів, 103 консервні фабрики, 60 крохмальнопаточних заводів. В результаті величезні збитки завдаються довкіллю.

Найслабше місце в агропромисловому секторі – зберігання. Забезпеченість сховищами для плодів, овочів та картоплі становить лише 26%, і ті не відповідають сучасним вимогам. З 11,2 млн. ємностей лише 1/3 має охолодження та лише 19 % вентиляцію. У цукровій промисловості лише 20% буряків закладається у належним чином оснащені сховищах. У багатьох районах не вистачає елеваторів. 140 м’ясокомбінатів взагалі не мають холодильників, 42% їх потребують термінового капітального ремонту. Потреба в сучасних машинах із переробки сільськогосподарської сировини покривається лише на 55%. В результаті всього цього втрати виробленої вже сільськогосподарської сировини досягають 25%, говорив Горбачов.

Тільки у торгівлі при зберіганні та транспортуванні щорічно втрачається 1 млн. тонн картоплі, близько 1,3 млн. тонн овочів. Втрати цукрових буряків становлять 3-4 млн. тонн. При заготівлі та транспортуванні худоби гине 100 000 тонн м’яса. 8 млн. тонн молока згодовуються телятам, 18 млн. тонн знежиреного молока та 6,5 млн. тонн сироватки йде на корм худобі. Через брак потужностей з переробки пропадає до 1 млн. тонн виловленої риби.

Потреба харчових галузей у сучасних видах упаковки задовольняється на 50%. Відсутність тари призводить до перезрівання плодів та овочів, як наслідок – до величезних втрат врожаю. І якби у кооператорів (тоді існувала лише всесоюзна кооперація, контрольована державою, але достатньо вільна у заготівельній і ціновій політиці), наголосив Горбачов, був би повноцінний транспорт у потрібних кількостях, вони збільшили б обсяг закупівель сільгосппродукції у населення (тобто у приватників) на 15-20%.

Справляє враження фактаж? Так. А що він засвідчує? З іншого боку, проте те саме, що за пару років до того говорив Юрій Черниченко. А саме – майже повну (якщо не повну) катастрофу колгоспно-радгоспної системи. Тобто – принципову хибність політики партії, принаймні, в останні десятиліття. При цьому залишалася можливість до певної міри виправдовувати створення цієї системи наприкінці 1920-х – на початку 1930-х: мовляв, для прискореної індустріалізації потрібна була мобілізаційна економіка з усіма її неминучими ґанджами. Але така версія виглядала прийнятною лише в тому разі, коли не брати до уваги реальну розстановку сил у тодішньому світі та перебувати в полоні сталінської міфології щодо «зловорожого капіталістичного оточення», «підготовки західними урядами нової війни проти СРСР» і «посилення класової боротьби в міру просування до соціалізму». Насправді все було не так. Ніхто не висловлював намірів напасти на СРСР, навпаки, провідні країни Заходу охоче торгували з Радянським Союзом, продавали йому передові військові технології та зразки військової техніки, брали участь у побудові десятків потужних заводів й електростанцій. Войовничі наміри висловлювала хіба що друга Річ Посполита, але сил для наступу вона не мала, та й тил у неї був ненадійний. І взагалі: менша чисельно, проте краще навчена, краще оснащена та сита Червона армія була би куди грізнішою силою, ніж ті юрби напівголодних обірванців з виготовленою «стахановцями» зброєю під проводом уцілілих у «чистках» і заляканих командирів (а такі «чистки» були не тільки у 1937-38 роках, а і в 1930-31). Та й колгоспники, які становили основну масу червоноармійців, – хіба б вони не були надійнішими, якби не пройшли пекло розкуркулювання, колективізації та штучного голоду?

Але на такий рівень осмислення проблематики не тільки «верхи», а й значна кількість тодішніх інтелектуалів, навіть із числа дисидентів, тоді ще не вийшла. У доповіді до ювілею «Великого Жовтня» у 1987 році Горбачов оцінював колективізацію як вірний крок партії (і навіть «ідейний батько» перебудови Олександр Яковлєв про обговоренні проєкту цієї доповіді йому не заперечив, наголосивши лише на «неправильних методах»). Лише у 1989 році Горбачов і Яковлєв рішуче засудили колективізацію. Та було запізно…

Утім, повернімося у середину 1980-х. Чи можливо було тоді, використавши партапарат і «компетентні органи», рішуче трансформувати чинну систему, залишивши «на плаву» 20-25% колгоспів і радгоспів, які давали понад 90% товарної продукції «суспільного сектору», а інші розпустити, дозволивши «осиротілим» селянам як фермерство на значних ланах, так і дрібнотоварне виробництво на присадибних ділянках? Виглядає, що можливо. Бо ж не треба було публічно відмовлятися від колгоспно-радгоспної системи – слід було дати зацілілим господарствам вільніше, без щільної опіки обкомів і райкомів працювати, зосередити в них нову сільгосптехніку та кваліфіковані кадри аграріїв, надати кредити. «Ми можемо подвоїти виробництво, дайте тільки можливість працювати!» - буквально волали у ті часи представники справді передових господарств, що документально зафіксовано. В ідеологічному плані не треба було поки що повністю відмовлятися від спадщини минулого, лише вдарити по нездарах і неробах («хто не працює – той не їсть!»), а разом із тим відкрити шлях створенню нових кооперативів й індивідуальному господарюванню на орендованій безпосередньо у держави землі. Тим більше, що приклад Китаю говорив сам за себе; Горбачов не раз наголошував у своєму колі – дивіться, вони за два роки нагодували голодну країну! А далі процеси перебудови у всій їхній повноті пішли б куди ефективніше і швидше – не потрібно було б весь час озиратися на порожні полиці магазинів… Так, істотно зросли б антиперебудовні сили – але ще більше зросла б реальна соціальна база перебудови.

Мова тут не про пролонгацію існування СРСР, а про менш болючий перехід до нової системи господарювання на селі – реальні кооперативи, фермерство, держгоспи… Тут у сенсі «ідеологічних підвалин» можна було «прикритися» Леніним із Бухаріним – мовляв, ми здійснюємо «другий НЕП», бо Сталін по-насильницькому перервав перший. А далі неминуча зміна політичної системи та демонтаж Союзу теж мали б шанс відбутися «оксамитово» - порівняйте скинення комуністичної влади у ситих Східній Німеччині, Чехословаччині й Угорщині з тим, що відбулося в тому ж 1989 році в голодній Румунії…

Але, як відомо, події розгорнулися інакше. Я би сказав – принципово інакше. Замість докорінних змін у сільському господарстві розгорнулася незугарна, як на мене, антиалкогольна кампанія з масовою вирубкою виноградників. Антисталінська ідеологічна кампанія, розпочата у 1987 році, не отримала підґрунтя у вигляді десталінізації аграрного сектору. Так, перші пару років реформ вимагали жорсткого авторитарного управління, і лише потім варто було починати демократичні зміни. Такі закономірності переходу від тоталітаризму до демократії описав у виданій у 1982 році книзі «Фашизм» болгарський філософ Желю Желев (котрий у 1990-му став президентом своєї держави). Проте, як відомо, «у советских собственная гордость»…

Отож висновки: попри помилки тодішнього керівництва СРСР, перебудова таки відбулася, і дала несподівані для самих лідерів Союзу результати: розпад «нашої соціалістичної імперії» (Горбачов). Але багато що ці лідери не наважилися до кінця осмислити і зробити, хоча мали достатньо матеріалу для роздумів і для радикальних рішень. Звісно, історію переграти неможливо, вона відбулася, та уроки винести з неї можна. В тому числі – і з цих сюжетів.