Дочекаємося Робесп’єра?
Зіткнення майданівців із «тітушками» в різних містах сходу й півдня України... Намагання кримських сепаратистів за відвертої підтримки з боку Росії (як інформаційної, так і організаційно-політичної) відірвати півострів від України... Фактичний перехід значної частки влади в Севастополі до рук промосковських радикалів... Атаки на маєтки та квартири провідних діячів колишнього режиму... Ліквідація не тільки пам’ятників Леніну та Кірову, а й деяким непричетним до більшовизму російським діячам... Вимоги з боку Майдану призначити міністрами справді героїчних хлопців із мінімальним управлінським досвідом... Заяви, що треба або негайно розпустити Верховну Раду й оголосити дострокові парламентські вибори синхронно з виборами глави держави, або взяти будинок Ради штурмом і змусити депутатів притьмом ухвалювати потрібні закони... Вимоги вже сьогодні розпустити МВС, а якщо не все міністерство, то бодай ДАІ... І тотальне невдоволення бійців майданів країни тим, як відбуваються зміни...
Що ж, це — наша реальність. Реальність нашої революції — за своєю сутність одночасно буржуазно-демократичної та національно-визвольної. Не буду у цій статті детально зупинятися на цьому питанні — я про це вже писав у «Дні» («Україна today: час успішно завершити буржуазну революцію», № 115 від 8 липня 2009 року). Хочу зауважити лише одне: рушієм і головною дієвою силою такої революції зовсім не є велика і навіть середня буржуазія; її роблять маси найманих працівників, дрібних підприємців і людей вільних професій, тобто ті, хто найбільше відчуває на собі неправову державну політику та визиск олігархічних кланів. Звісно, до такої революції пристає і той бізнес, який прагне цивілізованих правил гри в економіці й політиці.
А якщо це буржуазно-демократична революція — то тут не обійтися без деяких типологічних моментів. От, скажімо, деякі інтелектуали ремствують з приводу хаотичної руйнації пам’ятників Леніну. Але ж усі ці леніни — певний український аналог французької Бастилії; з прагматичного погляду цю фортецю в центрі Парижа штурмувати і руйнувати було не варто, проте йшлося про символ тиранічного режиму, отож не випадково французи (далеко не найостанніша нація світу!) досі щороку відзначають День взяття Бастилії... І ще один типологічний момент: скликані королем і допіру лояльні до нього генеральні штати після бунту тодішньої опозиції оголошують себе національними зборами — і більшість роялістів група за групою перебігає на бік опозиціонерів... Вам це нічого не нагадує?
На черзі ж — нова Конституція (на початках Великої французької революції були декларація прав людини і громадянина та демократична конституція 1791 року), антиолігархічні економічні реформи (тоді це була конфіскація земель поміщиків і церкви, створення масового класу селян-землевласників), боротьба проти зовнішніх небезпек (тоді проти революційної Франції повстали практично вся підвладна монархам Європа та Росія, сьогодні, на щастя, співвідношення зовсім інше, проти нас тільки російський імперіалізм).
Ну а тепер саме час звернути увагу на небезпеки, закладені в логіці подій буржуазно-демократичної революції. Винесімо за дужки цієї статті проблему «української Вандеї» та «українського Бонапарта» — це окремі серйозні сюжети, тим більше, що обидва вони мають цілком реальне підгрунтя. Зосередьмося на проблемі революційного радикалізму, народжуваного у всі часи цілком реальними чинниками повсякчасної політики.
Очевидно, далеко не тільки мені страшенно набридло зволікання недавніх опозиціонерів, а нині ключових гравців парламентської більшості, з формуванням нового уряду у той час, коли активізувалися сепаратистські сили в Севастополі, Криму, Одесі, Харкові й Донбасі. Очевидно, не тільки мені не подобаються (а іноді — дуже не подобаються) деякі персонажі, що вже «засвітилися» в лавах нової влади, а надто — чергові «перефарбовані лиси» з кількості ще недавно ревних прислужників влади старої (і тут не рятують посилання на те, що це, мовляв, фахівці-технократи — які то к бісу фахівці, якщо вони мовчки брали участь у руйнації вітчизняної економіки та задоволенні забаганок «Сім’ї»?). Очевидно, значна, якщо не переважна кількість тих, хто був три минулих місяці тим чи іншим чином причетний до Майдану у Києві і всіх майданів країни, незадоволена і змістом, і формою політичних процесів сьогодення, і чи не передусім — безкарністю тих, хто віддавав злочинні накази та виконував їх, а ще — тих, хто відряджав сотні «тітушок» до Києва і донині в деяких регіонах спирається на них.
Але я намагаюся тримати емоції при собі, хоча мій «цвинтар розстріляних ілюзій» в силу віку й досвіду куди більший, ніж у молоді і покоління 40-літніх. Утім, хіба це добре — мати такий «цвинтар мрій»? І як не співчувати тим, хто не хоче допустити, щоб мрії мільйонів українців розбилися на наших очах при зіткненні з брутальною політичною реальністю?
Інакше кажучи, революційний радикалізм, який за формами свого вияву має дещо спільне з більшовизмом, народжується не стільки умоглядними роздумами, скільки практикою вітчизняного політичного життя. Ну а далі він розвивається вже на своїй основі. На першому етапі головну роль грають оратори-популісти — Мірабо, Дантон, Демулен, які вміють гарно розповідати про народні страждання та про необхідність народовладдя, а водночас не гірше вміють і люблять гарно пожити, причому не завжди на чесно зароблені гроші (гадаю, читачі самі підшукають українські відповідники цим діячам). А водночас визріває прагнення революційних мас знайти лідерів іншого типу — які б більше діяли, ніж розмовляли, і які б справді дбали про загальні інтереси, а не про власне комфортне життя. І тоді на арену виходять Робесп’єр, Сен-Жюст, Катон та інші якобінці. Саме їхні методи революційної дії копіював Ленін (ясна річ, з іншими цілями), саме прихід українських якобінців у велику політику та їхні перші кроки ми спостерігаємо сьогодні (процеси зараз ідуть значно швидше, ніж 220 років тому...)
«Непідкупний», — так цілком заслужено називали Робесп’єра. Годі й казати, що саме діячі такого гатунку потрібні сьогодні в Україні. Це об’єктивна вимога часу. Так само, як і радикальне відсторонення від влади скомпрометованих діячів колишнього режиму та неефективних балакунів з нинішньої опозиції. На перший погляд, такі трансформації — чудова річ. Але ті, хто знає історію, навряд чи в захваті від можливих наслідків неоякобінського радикалізму...
Відтак проблема номер один: чи фатально приречені ми повторювати всі основні етапи буржуазно-демократичної революції? Чи, можливо, досвід історії може допомогти уникнути небезпек домінування в революційних подіях як «політичного болота», так і неоякобінства з притаманними йому ексцесами?
