Дух весняної війни і миру
У артилеристів є такий термін «пристрілка репера». Він означає точку наведення гармати позаду фронту, щоб, пристрілявши її непомітно для ворога, потім змінити координати, точно вдаривши в ціль першим же пострілом. Історія - це наші з вами репери. За ними ми можемо уявляти результати нинішніх боїв.
Улітку 1943 року одеська міська газета «Молва» писала про сільське господарство, курортний сезон та інші новини мирного життя, змішані з рекламними оголошеннями ресторанів, фабрик, медиків і юристів. Якби не зазначені в адресах назви вулиць Адольфа Гітлера та короля Міхая, важко повірити, що у тебе в руках документ драматичного періоду Другої світової війни.
Вдивляючись у пожовклі фотографії переповнених пляжів і кафе того часу, мимоволі проводиш паралелі з сьогоднішнім днем. Так само людно на наших пляжах і в кафе, і так само пістрявіють рекламою й зведеннями з фронту наші ЗМІ. Війна й мир поєднуються в Україні парадоксами людиноненависництва й людинолюбства. Звірства імпортних і власних терористів йдуть у низці новин поряд зі звітами про місцеві фестивалі й вернісажі. Від парадоксальної комбінації спокус з жахами реальність набуває фантастичного вигляду. Людська психіка відмовляється сприймати кров і коктейлі на пляжних «паті» в одному наборі, тому вона чинить опір війні. У цьому сенсі нашим предкам з 1943-го, в яких окупаційна влада вилучила радіоприймачі й дала лише одну газету, було простіше. До «розриву шаблону», як називають сьогодні будь-які несподіванки, себе не доводили, знали, хто ворог і хто друг, чого боятися й де ховатися. Ми ж не завжди знаємо. За винятком солдатів і офіцерів, які зіткнулися з противником.
Україна бере участь у парадоксальній війні, яку не можна порівняти з минулими світовими, та й локальними, як на Балканах, в Афганістані, Іраку, хіба що з фінською...
Нашої війни формально не існує. Хоча на східному кордоні стоїть військова армада, російські спецслужби й центри з підготовки диверсантів вербують і засилають до нас агентів, наш стан визнається мирним. Так вигідно всім, і тут виявляють згоду різні сторони конфлікту, що підірвав систему безпеки у світі. Україна, згнітивши серце, погоджується на невизнання війни, тому що немає стратегічних запасів і ресурсів, щоб жити у воєнному стані хоча б в окремих регіонах. Росія загортає анексію Криму й агресію на Сході в нейтральні формулювання, на кшталт «приєднання» або «проблеми з Україною». Європейський Союз не бажає називати збройне втручання війною, оскільки, сказавши «а», буде зобов’язаний сказати «б», тобто загострювати конфронтацію. І навіть американці, які мобілізували свою дипломатичну потужність проти агресора, поки не квапляться вдаватися до військової допомоги.
Зовнішнє сприйняття нашого «поганого миру», проектується на світогляд суспільства. Не всі відчувають війну у своєму домі, й не в усіх болить серце «за країну». Переживань щодо власного бізнесу, комфорту й благополуччя значно більше, ніж патріотичних відчуттів. У Одеської області у виборах президента не брали участь 60% виборців, а в деяких селах узагалі ніхто не прийшов на дільниці. У самій Одесі майже не голосували молоді люди, які, як завжди, довірили долю країни своїм бабусям. Кажу це не до того, щоб моралізувати й переконувати в очевидному. Річ у іншому. Після терактів 11 вересня 2001 року в США було обмежено багато особистих свобод громадян, в ім’я безпеки громадян і держави. В Україні, навпаки, розширення й поглиблення демократії відбувається у воєнний час. І це теж один з парадоксів нашої сучасної історії. Явка на вибори на рівні мирної Європи й черга до призовного пункту, як у воюючому Ізраїлі. Одне й друге реальність сьогоднішнього життя, і дуже непросто визначити, що більше укріплює державу: добування в щоденній праці хліба насущного чи антитерористична операція на Сході? Де нас чекає успіх, в розширенні сфери миру чи в зануренні у війну? Що краще змінить країну, громадянський контроль над владою чи передання цій владі обов’язків захисту наших інтересів? На жаль, за двадцять три роки існування української держави розширення повноважень верхів ніколи не приводили до поліпшення життя низів. І цього разу не приведуть. Тому ми не можемо, як американці, добровільно обмежити себе в правах заради розв’язування рук держапарату в боротьбі з тероризмом.
Так, Україна у воєнний час виглядає великим мозаїчним панно з алегоричним підбором сцен життя вакхів, церер, янусів і марсів. У той же час дух активних громадян незвичайно високий, і ми бачимо, як він перетворюється на матеріальну силу.
У наших друзів фінів є поняття Talvisodan henki, тобто дух зимової війни. Повчальний урок історії й перемоги вільного народу в боротьбі з рабською силою. 1940 року Сталін напав на Фінляндію, точно так, як Путін на Україну. Вибрав вдалий момент важкого передреформного стану економіки маленької країни, обстріляв власне село Манійлу, щоб створити казус-белі, порушив підписаний Молотовим мирний договір, статут Ліги Націй і вторгся до Суомі. У першому ж захопленому фінському населеному пункті Терійоки створив «уряд Фінської Демократичної Республіки». У цей час радянська пропаганда й заслані до Гельсінкі емісари, обробляли робочий клас за підтримку ДНР, вибачте, ФДР. Але «великий Сталін» разом зі своїм апаратом ВКПБ-НКВС дуже помилився. Прості робітники й сільські фінські хлопці підтримали не загарбників, а свій законний уряд. Ця моральна єдність і отримала потім енциклопедичний статус - дух зимової війни. Саме він зламав шию сталінським загарбникам, а не люті морози й відсутність лиж, як трактують ту кампанію радянсько-російські історики. Не треба плутати дух, здатний протистояти силі, з готовністю до насильства. Можна сіяти хліб, охороняти кордон або знімати фільми, залишаючись у лавах тих, хто звільняє країну від загарбників. Не всі можуть воювати, так само, як не всі можуть шити чоботи. Мир і війна як професійні сфери не існують порізно. Одне завжди всередині другого. Міркуючи про дивні поєднання мілітаристських і громадянських вчинків людей, автор роману «Війна і мир» написав: «Фаталізм в історії неминучий для пояснення нерозумних явищ. Чим більше ми прагнемо розумно пояснити ці явища в історії, тим вони стають для нас безрозсуднішими й не зрозумілішими...» Напевно, тому не можна пояснити, чому крихітна Фінляндія, зайнята реформою свого кодексу про працю 1940 року, раптом, ні з того, ні з сього, розгромила мілітаристську країну, яка до кожного фіна могла приставити трьох солдатів. Перешкодило щось нематеріальне, але дуже велике.
