«Думка завжди буде перемагати меч…»
Коли 20 січня 2014 року в прямому ефірі програми «Знак оклику», на каналі TVi, був змушений констатувати, що Україна, уперше побачивши «коктейлі Молотова» у центрі столиці, «перейшла межу», я ще не уявляв, наскільки швидко ця межа, почне віддалятися за нашою спиною - на шляху до крові і смерті. Перші жертви уже є. Що далі?
Наша влада, ще й досі не зрозуміла глибинні причини появу Євромайдану та духовної суті народу, яким керує? Уроки 2004 року, так і залишились нею не вивченими?
А, наша політична опозиція, ще й досі не розуміє, що об’єднуючою програмою дій, яка може повернути їй довіру Майданів, може бути лише одна - захист Конституції, верховенства права та побудова справжньої демократії в Україні? Не власні амбіції, не бажання змінити лише конкретних осіб при владі, а програма зміни системи авторитарної влади на демократичну. Як того, вимагає ст.1 Конституції України.
Щойно оприлюдненні соціологічні опитування («Українська правда», 21.01.2014 р.) свідчать про те, що половина жителів України підтримує акції протесту Євромайданів, але не підтримує їх – 42% (із них 27% - підтримують Антимайдан). По регіонах: у Західному регіоні підтримують – 80%, не підтримують – 7%, у Центрі, відповідно, - 63% і 28%, на Півдні підтримують – 20%, не підтримують – 71%, на Сході, відповідно, - 30% і 65%.
У суспільстві переважає підтримка демократії як найбільш бажаного типу державного устрою для України – 51%. Але, авторитарному типу устрою віддають перевагу 20,5%, а для 12% це не має значення. Підтримка демократії по регіонах: найбільша – на Заході (77%), приблизно однакова – на Півдні (56%) і у Центрі (52%) та істотно нижча на Сході(36%). При цьому у Донецькій, Луганській та Харківській областях підтримка демократичного та авторитарного режимів приблизно однакова.
При цьому, більшість населення (45%) готова терпіти певні матеріальні труднощі заради особистої свободи та гарантій дотримання їх громадянських прав, але 25% готові поступитися часткою цих свобод в обмін на власний добробут.
Тож, при такій сучасній конфігурації нашого суспільства, у будь-якої із сторін політичного протистояння – є будь-які шанси на перемогу, при спробі силового вирішення питання?
Але, й відповідальність сторін за можливий трагічний кінець нашої державності та територіального розпаду України – різний.
Хіба діюча влада, так і не зрозуміла, що головною причиною появи Євромайданів, був не лише провал її дій, при підписанні Угоди із ЕС про Асоціацію?
Не зрозуміле, принаймні половиною України, невиконання Урядом положень Закону України «Про основні засади зовнішньої та внутрішньої політики», в частині нашої євроінтеграції – були лише останньою краплею, формальним приводом для початку протестів. Глибинна суть яких полягає у галопуючій у всіх сферах життя країни тотальній корупції, в розвалі правової системи держави та переходу в ній – до авторитарних форм правління по усій вертикалі влади, зверху – донизу.
Без негайного відкритого для суспільства діалогу влади, на чолі із Президентом України, із власним народом – нас усіх може чекати справжня катастрофа…
На початку 19 століття, державний діяч, якого важко докорити у відсутності любові до влади, силі характеру та рішучості – Наполеон Бонапарт, так сформулював важливість діалогу із власним народом: «… Це, тільки із самого початку, що б завоювати владу, усе залежить від кількості батальйонів, які ти маєш… Але, щоб утримати владу, усе залежить від суспільної думки. В кінцевому вимірі, завжди перемагає той, хто зуміє сформувати її на свою користь… Ті уряди, які не хочуть почути голос власного народу – неодмінно почують рев натовпу… У одвічній боротьбі меча та думки, думка завжди буде перемагати меч…»
Маю віру, що є час, щоб вивчити уроки історії та відвернути загрозу від нашої спільної хати. Тим більше, що навіть наш прем’єр-міністр сьогодні використав слова із твору Хемінгуея : «Не питай, по кому дзвонять дзвони, вони дзвонять – по тобі».
