Два світи, одна система
«05.06—11.06.2015»
Не такі вже ми й різні, — мешканці Донбасу і решти України. Скільки ми чули розповідей про Донбас, як про благословенний край, де вже півтора сторіччя як у перший терикон, як у чорнозем, увіткнули першу тітушку, і вона розквітла там буйним цвітом безкультурності та нетерпимості. А дивись же, за останні два тижні і цілком європейський у власних очах Київ показав себе копією Донбасу, яка не відрізняється від оригіналу. Я не про новобудови, які спотворюють місто, — хоч і не без цього, звичайно ж, і не про машини з донецькими номерами, — наперекір поголосці, мені все більше доводилося стикатися з дорожнім хамством від власників машин із київськими номерами. Спочатку заворушення під час фіналу Кубка України, а потім, у вихідні, і напад праворадикалів (переважно, це та ж публіка, яка безчинствувала напередодні на стадіоні Олімпійський) на Марш рівності нагадали навіть не про Донбас. — Україна мимоволі вдихнула повні легені отруєної атмосфери сусідньої Росії.
• Утім, здавалося б, що це я про Росію? Для мене, як і у випадкові з хамством на дорогах, досвід особистого запізнілого знайомства з ксенофобією праворадикалів пов’язаний у першу чергу не з Донбасом, Росією, чи там, скажімо, антимайданом, а з вечором 29 листопада 2013 року, напередодні розгону студентського Майдану, після якого народний протест переріс на Революцію гідності. Ті читачі «Дня», хто на короткій нозі з інтернетом, уже мабуть бачили розмножене минулої зими відео під скандальною назвою «Руслана не дала попередити про напад «Беркуту»». Для решти коротко розповім, про що йдеться. У короткому ролику, розміщеному на YouTube, дійсно, молодий і схвильований активіст Правого сектора намагається повідомити, що за його відомостями, найближчої хвилини «Беркут» готує напад на протестувальників, а члени Оргкомітету Руслана Лижичко та Денис Шевчук вимикають йому мікрофон. Набагато менше відомий повний запис його 15-хвилинного виступу. — Він теж є на сайті YouTube, але любителі дешевих сенсацій його чомусь не люблять згадувати. Річ у тім, що перші 12 хвилин свого виступу схвильований праворадикал присвятив не попередженню студентів про напад «Беркута», а, уявіть собі, сальним і плоским жартам про осіб відмінної від нього сексуальної орієнтації. Саме ця тема, а не загроза нападу «Беркута», була основною в його виступі.
• До листопада 2013 року людина далека від політики, саме у вечір напередодні 30 листопада я вперше усвідомив, що не всі з тих, хто вийшов на євромайдан, поділяють європейські цінності, віддаючи перевагу червоному і чорному жовтому і синьому кольорам України і Євросоюзу. І лише випадок розвів їх на протилежні боки барикад з учасниками мітингу на підтримку Віктора Януковича на Європейському майдані 14 грудня 2013 року, де тоді ще прем’єр-міністр України Микола Азаров лякав своїх нечисленних прибічників тим, що Європейський Союз вимагає від України зробити одностатеві шлюби чи не загальнообов’язковими. Абсолютно співзвучний із виступом Миколи Яновича від 14 грудня 2013 року і пост Дмитра Яроша у Фейсбуку від 4 червня, в якому він звинуватив згубний Захід у особі Німеччини і Франції, в нав’язуванні християнській Україні гомосексуалізму не лише як гріха, але й як психічної хвороби, спрямованої на руйнування суспільства і держави. Вже навіть не Азаровим, — головними російськими гомофобами Мізуліною чи Мілоновим пахло від цього поста лідера Правого сектора. А 6 червня 2015 року Київ відчув почуття дежавю, — натхненні текстом Яроша тітушки, озброївшись бітами і петардами, знову відкрили на вулицях Києва сезон полювання на своїх опонентів.
• Втім, визнаю, піддавшись логіці оповідання, я трохи потрапив на вудку цих як російських так і українських демагогів, які маніпулятивно зводять питання європейського вибору і європейських цінностей до питання одностатевого кохання і одностатевих шлюбів. Про що вони замовчують, так це про те, що до європейських цінностей належить не факт визнання одностатевих шлюбів або, скажімо, абортів, а те, що питання їх визнання є компетенцією громадян країни, які визначають своє ставлення до нього шляхом демократичного голосування. У Європейському Союзі навіть після нещодавнього референдуму в Ірландії є країни, де за одностатевими парами зберігається право на укладення не шлюбу, а цивільного партнерства, а то й зовсім законодавчо заборонено всі форми одностатевих союзів. Громадяни цих країн вільні висловлюватися «за» або «проти» в пресі або на виборчих дільницях, але ніде, навіть там, де більшість виборців висловилася проти визнання одностатевих союзів, представники сексуальних меншин не є об’єктом переслідувань, і, тим більше, фізичного насильства.
• Не знаю, чи усвідомлюють Дмитро Ярош і його однодумці, що саме їх агресивна позиція і легітимізує проведення в Україні «Маршів рівності», спрямованих, всупереч його голослівним твердженням, не на пропаганду одностатевих стосунків, а проти нетерпимості та ксенофобії в українському суспільстві. Відкривши Другий фронт проти представників сексуальних меншин, підпалами і нападами на кінотеатри, які показують неугодні їм фільми, петардами, начиненими металевими фрагментами, тітушками, які підстерігають опонентів з бітами в підворіттях, праворадикали вже не на словах, а на ділі копіюють повсякденну практику антимайдану і «русского мира» Донбасу.
• На фронті, проявляючи чудеса героїзму в боротьбі з російськими бойовиками, з неприкритого патріотичним візажем тилу українські праворадикали виступають як ретранслятор цінностей і практик «русского мира» в його українській адаптації. Антизахідництво, фундаменталізм, ізоляціонізм, вишукування зовнішніх і внутрішніх ворогів, — українська упаковка «русского мира» настільки ж неприваблива, як і її російський оригінал. «Русский мир» і «Український світ» — два світи, одна система, в рівній мірі несуть загрозу українському суспільству і українській державності, які й без цього понад рік страждають від російської агресії, економічної та соціальної кризи, які поглиблюються.
• Не так давно, в останні дні лютого 2014 року громадянське суспільство України вже склало схожий тест на міцність. Нагадаю, 23 лютого 2014 року, користуючись безладом у ВР після втечі Віктора Януковича, група парламентських радикалів із нинішнім міністром культури В’ячеславом Кириленком, який долучився до них, провели результативне голосування за скасування закону «Про основи мовної політики», пришвидшивши тим самим перші антиукраїнські акції протесту на Сході і Півдні України, якими оперативно змогли скористатися російські спецслужби. Тоді, діячі української культури не так навіть Києва, але перш за все Західної України, висловилися на захист прав мов національних меншин, і, хоч це і не змогло виправити заподіяної провокаторами шкоди, скандальна ухвала Ради все ж таки ніколи й не набрала чинності.
• 6 червня 2015 року вся Україна змогла переконатися, що проблему ксенофобії в нашій країні жодним чином не розв’язано, більше того, вона виплеснулася зі сфери політичного протистояння на вулиці. Це не просто виклик громадянському суспільству та європейському виборові українців. — Це спроба побудувати мур не лише на східному, але й на західному кордоні України. Відповісти на цей виклик можна лише одним шляхом, — на наступний «Марш рівності» має вийти вся Україна. Лише так, — білі й чорні разом, змогли перемогти расову сегрегацію в США. Лише так ми зможемо придушити в зародку (до питання про заборону абортів) українських мілонових та мізуліних, які загрожують прорости на добре угноєному радикалами ґрунті.
* * *
• Тим часом, уже через день після безчинств праворадикалів на Марші рівності в Києві, керівництво терористів «ДНР» і «ЛНР» заявило про своє бажання повернутися до складу України. Мабуть, і вони, подивившись суботні новини з Оболонської набережної, подібно до автора цієї шпальти, задумалися, що ми не такі вже й різні. А що, — після братання російських комуністів і РПЦ я вже не здивуюся жодним протиприродним політичним союзам.
