Двi вiйни
Ситуація на Донбасі і для Росії, і для України є своєрідним продовженням Великої Вітчизняної (Другої світової), хоча Росія зараз виступає в ролі агресора
Росія — це, безперечно, єдина країна в світі, де ювілей перемоги у Великій Вітчизняній війні відзначається як найголовніше свято року і десятиріччя, як єдина історична подія, яка об’єднує Росію й є основою російської національної ідентичності. Тут можна лише пожаліти країну і народ, у чиїй історії не знайшлося інших гідних подій, порівнянних за значенням із «Великою перемогою».
• Через ювілей сталася потужна цензура історичної пам’яті. Так, у Брянську заборонили історико-краєзнавчу виставку світлин, зроблених у період німецької окупації 1941—1943 років. Один патріотично заклопотаний громадянин обурився, що на знімках є усміхнені діти, і розцінив це як пропаганду нацизму. Усі видавництва і книгарні було попереджено про небажаність появи на полицях книг про Гітлера та інших нацистських діячів або мемуарів німецьких генералів і фельдмаршалів. Заразом прибрали комікс про Голокост, оскільки там свастика на обкладинці.
Загалом, картина війни виходить дуже проста. У центрі ювілейного полотна героїчні радянські воїни, чудо-богатирі, які нищать підступного ворога і ставлять Прапор Перемоги над рейхстагом. Німці в цій картині з’являються в ролі дещо тупуватих статистів, у повній відповідності зі стереотипами ще радянської пропаганди. А західним союзникам у кращому разі відведено роль асистентів.
У той же час, є тенденція запровадити Велику Вітчизняну війну до родинної традиції, за зразком європейських країн, зробити її частиною родинної пам’яті. Приклад тут подає сам президент Володимир Путін, який у часописі «Русский пионер» у переддень ювілею опублікував спогади про участь у війні батька, якого було важко поранено восени 1941-го біля Невської Дубровки, і матері, яка мало не загинула з голоду в блокаду. Путін указав також, що його малолітній брат помер від дифтериту в дитячому будинку, а мати дивом залишилася жива. Її виходив батько, в якого «було шість братів, а п’ятеро з них загинули. Це катастрофа для родини. І в матері загинули рідні. А я виявився пізнім дитям. Вона народила мене в 41 рік... У них не було ненависті до ворога, ось що дивно. Я досі не можу, чесно кажучи, цього до кінця зрозуміти. Мама взагалі була у мене людина дуже м’яка, добра. І вона говорила: «Ну, яка до цих солдатів може бути ненависть? Вони прості люди і теж гинули на війні». Це вражаюче! Ми виховувалися на радянських книгах, фільмах. І ненавиділи. А ось у неї цього чомусь зовсім не було. І її слова я дуже добре запам’ятав: «Ну, що з них узяти? Вони такі ж роботяги, як і ми. Просто їх гнали на фронт».
• У цьому тексті звучить щось щире й людяне. Хоча відчувається й сучасна політична кон’юнктура. Адже саме дружбу з Німеччиною Путін розглядає як стратегічний засіб для того, щоб зруйнувати єдність Заходу з українського питання. А для цієї мети німці як прості статисти-манекени придатні якнайкраще. До них дійсно не відчуваєш ненависті. Хоча про злочини СС і Вермахту все ж таки говорять досить часто, тоді як тема злочинів Червоної Армії і НКВС у Європі залишається абсолютно табуйованою. У Німеччині ж досі є вельми впливовими ті ліві і ліберальні сили, які закликають німців до подальшого каяття за злочини нацистів, що демонструють промови, які виголошують на ювілейних виставках, котрі відкриваються в Німеччині. Тим часом, у німецьких елітах вже майже не залишилося людей, які пам’ятають війну і гітлерівську добу хоча б дітьми. Зате нескінчене каяття німців є дуже вигідним Москві, оскільки німецькі політики, пам’ятаючи про те, скільки народу німці повбивали в Росії, під якою мається на увазі весь колишній СРСР, знаходять у цьому виправдання свого небажання дуже сильно давити на Путіна за допомогою санкцій і дипломатії.
Щоправда, і в спогадах про батьків російський президент не уникнув того, щоб трохи прибрехати, щоб поглибити родинну чекістську традицію (щоправда, прибрехати міг і сам батько). Володимир Володимирович стверджує, нібито його батька скерували до диверсійного загону НКВС. Проте база нагороджень «Подвиг народа» свідчить, що Володимир Спиридонович Путін, 1911 року народження, член ВКП(б), будучи червоноармійцем 330-го стрілецького полку 86-ї стрілецької дивізії, був важко поранений 17 листопада 1941 року під Невською Дубровкою, став інвалідом, і 22 липня 1945 року за це поранення був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Про загін НКВС — жодного слова. Зазначу також, що пам’ять про страждання і загибель предків не дуже корелює з міфом про Червону Армію, яка перемагала не числом, а вмінням, а насправді практично завалювала ворога трупами.
• Головним символом ювілейних урочистостей, як і раніше, залишається георгіївська стрічка, яку ліплять усюди, до речі і не до речі, і яка на всьому пострадянському просторі сприймається як символ російського світу і путінського прагнення реставрувати СРСР. Населенню Росії нав’язують примітивну, а тому дієву аналогію: так само, як ми перемогли фашистську чуму 1945-го, ми переможемо і фашистів-бандерівців на Донбасі, а потім — на всій Україні. І, зрозуміло, Україні відмовляють у праві на Велику Перемогу 1945 року, стверджуючи, що Росія фактично одна з Гітлером упоралася. А українці в особі бандерівців лише заважали перемозі, допомагаючи фашистам. Але чи міг насправді Радянський Союз перемогти нацистську Німеччину, якби в його склад не входила Україна, і якби йому не допомагали західні союзники?
• Згідно з моїми підрахункам, методику яких детально викладено в книзі «СССР и Россия на бойне. Людские потери в войнах XX века» (М., 2013), в ході Великої Вітчизняної війни Червона Армія втратила загиблими 26,9 млн осіб. Загальні втрати СРСР, включаючи загиблих серед мирного населення, можна оцінити в межах від 40,1 до 40,9 млн осіб. Населення України перед початком війни в тодішніх кордонах складало 20,8% всього населення Радянського Союзу. Отже, на Україну припадає не менше 8—8,5 млн загиблих, у тому числі не менше 5,6 млн військовослужбовців. Тут потрібно підкреслити, що Червона Армія воювала вкрай неефективно, тому радянські втрати загиблими в середньому за війну в 10 разів перевищували втрати вермахту на Східному фронті. Причому в 1941—1942 роках співвідношення було ще гіршим для радянської сторони. Тоді втрати Червоної Армії вбитими могли перевищувати втрати противника в 20 і більше разів. Так, лише за один день 18 вересня 1942 року під Сталінградом радянська 258-ма стрілецька дивізія втратила 978 убитих і 2030 поранених. Зазначу, що порівнянне число убитих 6-та німецька армія втратила за цілу декаду 11—20 вересня, коли її втрати становили 1538 убитих, 5846 поранених і 223 зниклих без вісті. При цьому практично всі десять днів усі 16 дивізій 6-ї армії вели активні бойові дії.
А тепер уявімо собі, що Україна б якимось дивом узагалі не брала б участі у війні. Відповідно, тоді за чотири роки війни втрати Червоної Армії загиблими були б на 5,6 млн чоловік меншими. Але і втрати вермахту тоді були б менші мінімум на 0,5 млн убитими й загиблими і ще мільйона на півтора-два пораненими. Відповідно, німці б 1945-го мали б на мільйон солдатів більше на Східному фронті. Червона Армія, навпаки, мала б, у своїх лавах значно менше бійців. До 1 липня 1945 року в Червоній Армії налічувалося в лавах 11 390,6 тис. військових, не рахуючи 1046 тис. поранених і хворих у шпиталях. До кінця війни частка уродженців України, очевидно, підвищилася і могла становити до 25% усіх червоноармійців.
Так, українці становили більшість серед рядового складу 60-ї армії, яка визволяла Освенцім. Адже в Червоній Армії служило ще й чимало російських мешканців України. В останній рік війни значну частину бійців Червоної Армії становили місцеві мешканці, призвані безпосередньо до частин і які зазнали найбільших втрат. Серед цих призовників було чимало колишніх і майбутніх бійців Української Повстанської армії, які після демобілізації продовжили боротьбу проти Радянської влади. Отже, без України Червона Армія до кінця війни нараховувала б, ймовірно, лише близько 8,5 млн чоловік, а на фронті — не більше 5 млн. А німецька сухопутна армія мала б до початку 1945 року своїх у лавах не 2,1, а 3,1 млн бійців. За такого співвідношення сил, як показував досвід 1941—1942 років, Вермахт був спроможний успішно зупинити наступ Червоної Армії. Не кажучи вже про те, що без використання виробничих потужностей і робітників з України, значною мірою евакуйованих до східних регіонів країни, Червона Армія, очевидно, недоотримала б до чверті бойової техніки. Потрібно мати на увазі, що до весни 1945 року практично всі радянські ресурси живої сили було вичерпано, і «нестача» декількох мільйонів бійців за рахунок України могла б призвести Червону Армію до катастрофи. Не кажучи вже про те, що було б, якби Гітлер проводив раціональнішу «Східну політику» і не розглядав би Україну та інші східні землі як німецькі колонії. Якби фюрер погодився на створення незалежної і союзної Німеччині Української держави, Вермахт на Сході міг би отримати в підкріплення українську армію на 1—2 млн осіб. Цього б, ймовірно, вистачило б, щоб розбити Червону Армію.
• Але так само, як і Радянський Союз не міг перемогти без України, він не міг перемогти і без допомоги з боку західних союзників. Нагадаю, що за ленд-лізом було постачено у півтора разу більше вантажних автомобілів, аніж було вироблено в СРСР. З Англії, США і Канади Москва отримала основну частину рейок, майже всі паротяги і електровози, що запобігло паралічу залізниць, який згубив царську Росію в Першій світовій війні. Від союзників надійшла понад третина всієї використаної в СРСР вибухівки, 45% міді, понад половина алюмінію, близько 60% авіабензину, основна частина радіостанцій, не кажучи вже про продовольство, верстати, танки, літаки, зенітки і багато чого іншого. Без цих постачань СРСР виробив би вдвічі менше літаків, які до того ж удвічі рідше літали б, значно менше танків, на третину менше снарядів.
Але ленд-ліз — це ще не все. В останній рік війни проти західних союзників воювало 40% німецьких дивізій. Всього на Заході було знищено близько двох третин літаків люфтвафе і майже весь німецький флот. Між іншим, ймовірність бути збитим для німецьких пілотів у останні півтора року війни на Заході була увосьмеро більшою, ніж на Сході. Якби всього цього не було, Гітлер би просто задавив Сталіна літаками, танками, дивізіями.
Без західних союзників Радянський Союз узагалі не довоював би до 1945 року, завалився б десь 1943-го. А ось Англія та США перемогли б і в тому випадкові, якщо б раптом сталося найгірше, і Червону Армію наприкінці 1942 року було б розтрощено, що різко зменшило б радянський опір. Щоправда, для прискорення перемоги союзники тоді напевно скинули б на Німеччину наприкінці 45-го дюжину атомних бомб.
• Сьогоднішня війна на Донбасі і для Росії, і для України є своєрідним продовженням Великої Вітчизняної (Другої світової) війни, хоча Росія зараз виступає в ролі агресора — Німеччини. Всі українські й російські генерали і багато офіцерів вийшли з радянської військової школи. Через це воюють вони за стандартами Другої світової війни, немовби не помічаючи, що змінився і характер війни, і озброєння, і люди. На відміну від сталінського СРСР, путінська Росія позбавлена можливості завалювати ворога трупами в тому ж масштабі, як у 1941—1945 роках. І потрібного числа добровольців для війни Москва зібрати вже не може. І колишні західні союзники в Другій світовій війні зараз на боці України, а не Росії.
Проте в Києві, як здається, досі бояться воювати з російською армією по-справжньому і чинити проти неї хоча б локальні наступальні дії. Побоюються, що це спровокує повномасштабну війну з боку Росії, хоча сил для такої війни, у тому числі достатнього числа солдатів, готових вмирати на Донбасі, у Путіна зараз немає. Адже нинішня війна справді є Вітчизняною для українців, а не для росіян, у більшості своїй байдужих до «Русского мира».
