«Гібридний мир»
Досягненням кремля слід вважати баналізацію протистояння, перетворення конфлікту на повсякденне явище
Скажу одразу, щоб не ходити навкруги. Події останнього місяця, зокрема й відсутність яскравих подій, якщо мати на увазі воєнні дії в Україні, показують посилення кремля й успіхи його стратегії. Тепер це не «гібридна війна», а «гібридний мир». Іде переформатування відносин ЄС з Росією. Відставка старої російської лобістки Тальявіні не означає нічого у порівнянні з поїздкою Путіна до Мілана на ЕКСПО-2015. Інколи неофіційний візит виявляється ефективнішим за пишні прийоми.
Експерти сходяться в тому, що Італія прагне зближення з Росією, оскільки є четвертим торговельним партнером Росії після Китаю, Нідерландів і Німеччини. Проте двосторонній товарообіг знизився у перші місяці поточного року на чверть у порівнянні з аналогічним періодом минулого року. І хоча друг Берлусконі, перебуваючи в опозиції, навряд чи зможе домогтися для друга Володимира виходу Італії з режиму санкцій, тиск на істеблішмент здійснити може.
• Говорять експерти і про інше. Досягненням кремля слід вважати баналізацію протистояння, перетворення конфлікту на повсякденне явище. Путін домігся головного: де-факто Європа визнає за ним особливі права в Україні і обмеженість її правосуб’єктності. Це завжди було прагненням російських правителів, але йшлося про різні країни. І це не доктрина Брежнєва або Миколи I. Це доктрина Пушкіна, сформульована ним у зв’язку з придушенням польського повстання, в якому він бачив:
«Домашний, старый спор,
уж взвешенный судьбою,
Вопрос, которого не разрешите вы».
Тоді Польща, за Брежнєва — Чехословаччина, зараз — Грузія і Україна. Європа згодна, Америка суперечлива, але теж не лізе. Українська політика важлива не сама по собі, а як предмет торгу між президентом і Конгресом.
• Війна ж ні на хвилину не припинялася і припинятися не збирається. Це всі бачать, але... не бачать. Як не бачать російської армії в Україні. У нас торгівля горить, а ви тут із якимись полоненими ГРУшниками. Москва ж пояснила: відставники, а нам з Москвою жити і торгувати. Від України ж, як і від Греції, — одні збитки і тривоги.
Колишнього міжнародного права більше немає — це досягнення Путіна, який затвердив право сильного. Логіка чекістського гопника виявилася цілком застосовною до всього світу. Але що далі чекає на Україну — велике питання. Для Кремля і ЄС такого суб’єкта немає. Звісно, ніхто доки не говорить, що Україна — географічне поняття, але для того, щоб Україну брали до уваги, треба дуже постаратися. І питання в тому, чи слід чекати таких старань. У конфігурації, що склалася, можуть бути зацікавлені впливові групи серед політичної і ділової еліти, а також значна частина населення. Приймати як настрої всього населення позицію національно-активної і національно-відповідальної частини суспільства не можна.
• А хіба не так було у згаданій Польщі під час її розділів? Проти самодержавства повставала частина еліти, тоді як інша її частина інтегрувалася в імперську ієрархію. І стосувалося це не лише еліти — інтеграція йшла в середніх міських прошарках. Але в цілому нація залишалася байдужою до того, що відбувався.
Те, що викликає найбільшу гордість українців, найтривожніше. Йдеться про волонтерський рух, який компенсує інституційну неміч. І в Україні, і в Росії багато хто живе ілюзіями про громадянське суспільство, яке складається з малих справ, незалежно від держави, про те, що саме так формуються нації. Зовсім недавно писав про роль добродійних та інших громадських організацій в нацистській Німеччині і сучасній Росії. Історія всіх європейських націй показує, що громадянське суспільство формується тільки паралельно з будівництвом дієздатної національної держави. Якщо завгодно, зверху, а не знизу. А експерименти з самоорганізацією обертаються самоконвоюванням, пошуки прямої демократії призводять до тоталітаризму.
Та й не можуть жодні волонтери створити і озброїти армію, здатну протистояти найсильнішій, на сьогоднішній день, армії Європи. Для цього потрібен національний порив, який в Україні не помітний, якщо не зводити всі спостереження до волонтерів і тих, хто їм допомагає.
• Втім, військова ескалація може знадобитися кремлю з причин суто внутрішніх — щоб ще більше згуртувати і консолідувати населення. Політичний режим у Росії все виразніше стає тоталітарним. Вочевидь, затіяна ротація депутатського корпусу — вибори в Думу відбудуться, швидше за все, 20 вересня. Услід за цим вельми вірогідні кадрові й інституційні зміни. Українофобія і постійна війна в Україні є постійний діючим чинником управління Росією. Управління щоденного, вже рутинного. Можливо, для серйозних змін знадобиться загострення ситуації в Україні.
При цьому відбувається ерозія тих соціальних груп — і без того нечисленних і розрізнених, які не поділяли загальних настроїв. Особливо добре це помітно з висловлювань медіа-персон, які намагаються змалювати особливу позицію, не вступаючи в конфлікт із владою. Услід за Олександром Гельманом вирізнився Олександр Городницький. Він, як і Гельман, вважає, що Крим із Севастополем, звичайно, повинні належати Росії, але віднімати його треба було не так грубо. А до того щось подібне писав колумніст Газети.ру Андрій Десницький. Зазвичай такі збіги бувають при централізованому запуску агітпропівського кліше. Але, можливо, все набагато гірше — вони справді вважають це громадянською позицією.
• Понад усе здивувало, що певну опозиційність угледіли в рептильному виступі Олександра Сокурова під час отримання чергової державної (колишньої сталінської) премії з рук Путіна. Режисер попросив батечка-царя воювати малою кров’ю, жаліти солдатиків і офіцерів. Розчулення і просвітлення.
Якщо ж розглядати вірогідність ескалації воєнних дій в Україні, вважаючи цілями війни деградацію і руйнування цієї країни, то у кремля є відпрацьована в Грузії стратегія, що поєднує військові удари з активним втручанням у виборчий процес. Тому цілком імовірна поява якоїсь «Української мрії». І я б не став сміятися над новим блоком Симоненка і Вітренко. Це явна пробна куля. Слід чекати переформатування партійної конфігурації в Україні, союзу частини еліти з кремлем і висунення популістських гасел.
Запобігання подібному розвитку подій — теж розвиток інститутів нової української державності.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
