Головне — готовність повторити
Або Про згубність ейфорії
Визначальні, всезагального значення проблеми, тим більше — питання цивілізаційного вибору країни вирішуються винятково й лише на тверезу голову. Ніхто ж не буде стверджувати, що керувати автомобілем краще, «зігрівшись» міцними напоями, хіба не так? Отже, нам, на думку автора цих рядків, передусім потрібна здатність холодно і спокійно, без жодної ейфорії та без будь-якої паніки, оцінювати й аналізувати ситуацію, що склалася після бурхливих подій 30 листопада та 1 грудня.
Що ми маємо зараз? Від 500 до 800 тисяч українців, жителів столиці та представників практично всіх регіонів України, вийшовши в центр Києва, задекларували свою позицію: так більше жити не можна, така Україна, якою вона зараз є, вичерпала свій політичний, соціальний та моральний ресурс і підлягає докорінному «євроремонту». Підсумки саміту у Вільнюсі, а ще більшою мірою — брутальне «євразійське» (з елементами візантійської політики) побиття наших дітей на Майдані в ніч на 30 листопада свідчать про одне: владна верхівка України на цей «євроремонт» не здатна. Геть, цілком. Тому й ставлення до неї має бути відповідним. І це, до речі, прямий вихід на політику — хоч би як ми симпатизували щирим, романтичним гаслам «Майдан — без політиків». Не будьмо наївними!
Вінстон Черчилль свого часу написав мудрі слова: «Жодна перемога не є остаточною, жодна поразка не є безнадійною; головне — готовність повторити!» Це може бути дороговказом для всіх нас. Без ейфорії, без дитячої віри (буквально дитячої — подивіться на обличчя студентів на Майдані: скільки сонця, тепла й добра!) в те, що Україна буде в Європі, — без зусиль, боротьби і грандіозної революції свідомості, без провокацій і насильства. Але народ, який вийшов заявити владі, що є вищим джерелом цієї самої влади, надає її Президентові, уряду і Верховній Раді «в оренду», а не як у феодальні часи — пожиттєво, та ще з правом успадкування, — цей народ має право адекватно відповісти на насильство, вчинене проти себе. Так, брехня політиків справді стала вже нестерпною, і давно. Але з цього аж ніяк не випливає, що «всі вони однакові». Противсіхство — вирок на довічне заслання в Євразію імені Путіна. Перевиховуйте наявних політиків, женіть їх в шию, якщо треба, висувайте нових, проте сподівання взагалі обійтися без них — поки не виросли нові! — це політтехнологія «кращих друзів» європейської України.
І останнє. На Євромайдані-2013 не було жодного вигуку «Тягнибок (Яценюк, Клично...) — так!». Не було персональних «осанн». Сотні тисяч людей стояли за європейські цінності. Вони спростували думку експертів, що буцімто українці можуть масово протестувати лише з економічних міркувань. Вони хочуть «людьми зваться» (Янка Купала, білоруський класик). Тим вони здивували світ. Ось чому Україна вже ніколи не буде такою, якою була до 30 листопада 2013 року.
