I have a dream
Так називалася промова Мартіна Лютера Кінга, проголошена біля монумента Лінкольна 1963 року. Він мріяв про єдність американської нації, коли злісні губернатори з потугою їх судів і заборон перестануть заважати людям взятися за руки. Кінг говорив про братів і сестер з різним кольором шкіри. В Україні ніколи не було расової дискримінації, але і досі існує огидна політика гри на відмінностях між людьми.
Цими грудневими днями, повними неясності, але повністю насиченими емоціями, хочеться говорити про високі почуття і чудових людей. Ми відкрили величезну завісу помпезного старого оксамиту, побачивши за нею реальну країну, що живе ідеалами і ницими пристрастями, ладну зробити ривок вперед, і знову залягти в теплу грязюку рідного болота. Ми — різні. Але розбіжності в думках, реакціях і цілях — не банальність, яку повторюють день за днем розумні і дурні люди. Вона умова виживання в сучасному світі. Несхожість поглядів, але єдність принципів — така формула блага суспільства. Ми розуміємо, як безглуздо і страшно силоміць хрестити атеїстів, або навертати в іншу віру. Але майже чверть століття займаємося саме цим. За сигналом внутрішніх і зовнішніх політичних еліт влада періодично міняє магнітні полюси, що утримують її на орбіті, і починає займатися прозелітизмом — залученням до своїх переконань. Замість інтелектуалів і лідерів соціальних груп вона спирається на маловідомих пронозливих і цинічних людей, які володіють навичками підкупу, шантажу і погроз. Ці люди створюють чисельну перевагу в радах і владних структурах, нарощуючи коефіцієнт «за», і скорочуючи — «проти». Але хіба забезпечить стійкість кораблю команда, що перебігла на один борт? Проекти збивання більшості перевертають не лише партійні суденця, але і все в країні. Як це було з блоком «За ЄдУ» Володимира Литвина, який став прологом першого Майдану. Потім з «Нашою Україною» Віктора Ющенка, що розпалася на догоду опонентам. Тепер — з партією Віктора Януковича, ненаситного зозуленяти в гнізді української демократії.
І ось суспільство вкотре говорить своїм політикам: панове, не зосереджуйте майно і персонал на одному борту. Втрачаємо динамічну стабільність. Погляньте поверх барикад, що зробили Київ наочним посібником для лекцій з «лютого 1917». Немає тут ізраїльських снайперів, шведських терористів, грошей ЄС, які принесла в сумочці пані Кетрін Ештон для «жадаючої крові» опозиції. Натомість на кожному садні демонстранта є сліди ДНК вашої глупоти. Соціальні протести не сірники: чиркнув — спалахнуло полум’я революції. Вони, радше, процес накопичення плутонію. Накопичилася критична маса — пішла ланцюгова реакція поділу. Три роки менеджери країни, вирощували цю масу протесту. Били новим податковим кодексом по щоках підприємців, дратували пенсійною реформою літніх людей, що не відбулася, а молодих підсаджували на підручники Д.Табачника. Одна партія взяла на себе право вирішувати долі, писати закони, розподіляти гроші, словом, повернула нас до часів єдиної керівної і направляючої сили. Коло замкнулося на барикадах. Ви їх хотіли — ви їх маєте. Лише влада відповідає за наслідки власної політики, а влада необмежена — безмірно. Чому б не виписати для себе на пам’ять уроки XX століття, долі Миколи II і Ніколае Чаушеску, Слободана Мілошевича і Муаммара Каддафі... Людей, що зосередили величезну владу і не зрозуміли, що разом з нею вони сконцентрували на собі ненависть незадоволених їх абсолютизмом. За комфорт одноосібного правління доводиться розплачуватися великими персональними незручностями. Так вже влаштоване життя.
Умираюча сьогодні політика «розділяй і володарюй», залишає нам погану спадщину, але і важливий урок. Пора бачити суспільство таким, яким воно є, не створювати ілюзію однодумності на регіональному, національному або релігійному грунті. І не тягнути на себе ковдру влади, яка одного дня перетворюється на саван.
Ми не знаємо, як змінить країну Майдан і цей бунтівний грудень 2013 року. Можливо, нинішній режим продовжить агонію і буде, як Костянтин Черненко (хто його пам’ятає) прагнути здаватися живим, уже зробивши крок у небуття. Можливо, вихори змін, цілком змінять рельєф наших барханів економіки і політики. Але колишнього стану спокою вже не буде. Неупереджені аналітики кажуть: ми вичерпали всі ресурси пострадянської моделі: від ілюзій «непорушної дружби народів» до труб і дротів, що зітліли, прокладених передовиками соцзмагання. То хіба ми не помічали застарілість нашого матеріального світу, який називають інфраструктурою, і розкладену плоть комуністичних ідей, що стали зброєю національної буржуазії? Помічали і відчували. Але внизу, а не в блакитній обителі ширяючих грифів, що опускаються на землю лише для наповнення шлунків. І ось настав час усім відчути під ногами землю, оцінити масштаби руїни в головах, і в межах країни.
Ми побачили себе нацією, соціальною, культурною і духовною спільністю людей, об’єднаних, окрім думок і поривів, лише територією проживання. Державна система не змогла задовольнити наші головні вимоги — захистити і підтримувати цілісність суспільства і його самобутність. Замість цієї потрібної всім нам роботи апарату правління країною, ми отримали менеджмент корпорацій, що змагаються між собою. Інституції влади опинилися на службі у них, а не у нас. Вони торгували землями країни і її суверенітетом, обмежили національну мову і культуру, знищили правосуддя і проголосили безумовний пріоритет грошей над усіма іншими цінностями. Система аморального врядування формувалася всі двадцять два роки незалежної України і сьогодні отримала критичну масу. Слава Богу, метафора, запозичена з ядерної фізики, залишається метафорою і реальному вибуху можна запобігти. Якщо, звичайно, вистачить волі і мудрості виправити помилки. Як шлюб утворюється згодою намірів, а не співжиттям, так і нація формується на базових цінностях, що влаштовують тих, хто дивиться на захід і на схід. Прозорість влади, справедливість судів, свобода в усіх її законних констатаціях і багато іншого, що вже тисячу разів сказано на мітингах і в приміщеннях — бажані речі для всіх нормальних людей. Причому тут міркування про донецького робітника, змушеного бідувати через втрати російських замовлень, або про сировара з Вінниці, якому доведеться їсти самому свій «голландський»? Не хліба і видовищ вимагають українці на своїх майданах. Для задоволення їх бажань не потрібні зарубіжні кредити, знижки на газ і мита на імпорт. Потрібно лише поділитися владою і допустити інакомислення туди, де потрібен розум.
