...I особисто Володимир Путін
Виявляється, що Зло, з яким боролися мої дідусі, не переможене...
Наближається 9 Травня — ще один факт історії, ще одне свято, яке намагається у нас вкрасти Росія. Згадувати про цю дату мені, онуку двох вже давно померлих ветеранів, який полишив рідні місця після їхньої окупації агресором, особливо прикро. Виявляється, що Зло, з яким воювали мої дідусі, не переможене. І, спілкуючись наразі з луганчанами, які так само, як і я, пережили не просто атаки росіян, а стали учасниками цинічних, кривавих провокацій ГРУ, все більше помітно, що доводиться воювати за кожну їхню думку, кожну інтерпретацію подій, кожну рефлексію. Усе, що сталося торік і триває досі, є нелюдяним експериментом російських спецслужб, які не просто окупували частину Донбасу, а й перетворили її на піддослідну територію з безвольними і безправними людьми.
• Жертви власної несталості, громадянської інфантильності. Безумовно, як би не ці властивості «совка», ворог, якби й увів свої танки до нас, то сам би не залишився. І тепер я згадую, як розповідала мені бабуся, що фашистів багато хто на сході України... чекав. Це були люди, яких можна було б назвати просто жертвами пропаганди, якби не суттєві, красномовні, репліки, що «німець іде і магазини свої везе». Виявляється, голодний і безправний Донбас уже тоді чекав на... «німецькі магазини». Пояснити їм, що насувається біда, коричневе Зло, яке є дзеркалом іншого Зла — червоного, було важко. Ось це шлункове мислення, а не лише танки, авіація та артилерія, які, безумовно, переважали радянські, й відчиняло двері німецьким нацистам і італійським фашистам. Якщо факти співробітництва з Німеччиною під час Другої світової війни на Західній Україні мали характер боротьби з комуністами, з російською окупацією, яка швидко перетворилася на спротив по обидва фронти, то на Донбасі ці факти були безпосередньо пов’язані з приземленими, меркантильними інтересами. А ще з ницістю людською, бо одні з найстрашніших злочинів коїли саме поліцаї з місцевих. Як тут не згадати «розстрільні списки» минулого року в Луганську та «борзих» (без певного роду занять), що ходили по хатах разом із чеченцями й ловили «неблагонадійних» і «ворогів народу». Як не згадати лавину «стукацтва», коли сусід вказував на сусіда, бо той розмовляє українською мовою й дивиться якісь підозрілі телеканали, а отже, його варто відвести «на підвал» і там розібратися з його поглядами. Як не згадати про перші хвилі найманців, які поперлися в квітні 2014-го за безкоштовними автоматами, щоб потім «віджимати», — від автомобілів до полуниці (яскрава історія, про яку я розповідав на цих шпальтах минулого літа) та обстрілювати військові частини за 200 «баксів» за напад. Про це забувати не можна, адже ці моменти нашої і 70-річної, й торішньої історії розкривають причини того, що сталося на сході України минулого року під мирним небом на приязній українській землі. На землі, на якій ще вчора навіть думка про війну, полонених і рабство була немислима. І лише з приходом російських окупантів ці жахи знову повернулися на Донбас.
• Тоді, в 1940-х, окупанти видавали поневоленим Ausweis — посвідчення особи, яке давало певні базові гарантії. Символічно, що перед Днем Перемоги в Луганську були видані «паспорти «ЛНР». Окрім цих «паспортів», ознакою номінальної лояльності до бандитів є «народна картка», яка дає право на знижку у «віджатій» Плотницьким (маріонетковим лідером «ЛНР», який напряму підпорядкований Кремлю) мережі супермаркетів. Цю «народну картку» видавали 2 листопада 2014 року в обмін на голосування на виборах «голови республіки». Ще одним моментом приниження в цій історії є те, що в цих супермаркетах продається (!) гуманітарна допомога (!). Бізнес на милостині — ще один плювок в обличчя луганчанам і «дітям війни», останнім з яких до речі на 9 Травня запропонували один день (!) безкоштовного проїзду в міському транспорті по два рази (!) в обидва кінці міста.
Але звернімо на цю «паспортну» історію особливу увагу. Той факт, що українські війська досі не звільнили Луганськ, дає підставу вкорінятися в думки луганчан відчуття полишеності, а значить, автоматично відштовхує їх в зворотному напрямку — від України. «Ты же понимаешь, что тут никогда уже не будет Украины в сознании людей», — говорить мені днями подруга із Луганська. Це — помилка, яка полягає в нерозумінні згаданого «шлункового мислення» та психології зрадника. Луганськ їсть українські продукти, а підкоряється тому, хто з автоматом. Але й не розуміти того, що Росія робить усе для того, щоб в Луганську з’явилося хоча б одне покоління, яке не пам’ятає України, — це затуляти очі на очевидний процес, що штучно втілюється. Це й є одним із елементів наступу не лише на українську державність, а головне — на українську самоідентифікацію. Здійснити це Росія може одним шляхом — остаточно перетворивши жителів Донбасу на рабів, по суті, за ментальністю, за мисленням. Навіть російський рубль, який було завезено нещодавно на окуповану територію, покликаний не лише якось розрядити градус суспільного невдоволення, а й привчити українців до нових символів, до ознак чужої держави. Щоправда, з рублем є проблеми: мій знайомий із Луганська повідомляє, що на базарі бабці відмовляються брати рублі.
«Я не знаю, як в Донецьку, — говорить луганчанин Микола, — а в нас бабці на базарі кажуть, що скоро тут буде Україна, й тому ніхто не хоче брати рублі, хоча комендатурою лякають, хоч чим. Сварки кожного дня. Якщо дивитись, як народ став сміливіше себе поводити і перестав брати рублі, то, мабуть, щось люди знають. А чоловік один на наших гнівається, що сидять за річкою і не йдуть звільняти Луганськ».
• Згаданому розгніваному луганчанину, мабуть, невідомо, що в когось інші плани, — вже посідали перед Днем Перемоги за столи в Мінську «друзі Путіна», наче не перемовини то, а черговий підпис про капітуляцію, який перевертає все з ніг на голову. Через 70 років нашої Перемоги ворог знову диктує нам умови, вбиває наших громадян (офіційна статистика загиблих поповнюється майже щодня новими свідченнями того, що НАС ВБИВАЮТЬ), вичавлює з нас гордість за себе. І при цьому привласнює собі нашу історію, наші успіхи, наші перемоги, нашу землю і навіть нашу віру.
• Той факт, що на День Перемоги до столиці України з’їдуться ті, хто зробив усе, щоб перекреслити здобутки цієї Перемоги — комуністи, регіонали та інший проросійський непотріб, свідчить про те, що захищатися ми маємо не лише на кордоні з Росією, а й глибоко всередині. У цієї війни фронтів багато, й деякі з них пролягають і в нас у тилу. А те, що 9 травня до Москви, яка своєю агресією довела, що є нащадком нацистського імперського Зла, приїздить Генеральний секретар ООН, доводить і те, що світ після Другої світової війни так нічого й не навчився, а значить, основні трагедії для всіх ще попереду.
Саме зараз на нашому прикладі коїться світовий злочин, який має бути покараний. І саме українці наразі стали не лише жертвою, а єдиним народом, який поки що майже самотньо протистоїть Злу. В цьому покаранні має бути зацікавлений весь світ, адже зараз доволі впевнено себе почуває Зло, яке порушило всі принципи світової безпеки, зруйнувало основи миру у світі, й це Зло — президент Росії Володимир Путін як уособлення злочинної «чекістської» системи, що перебуває при владі в Росії вже понад 15 років, і наразі намагається свої довершені «гестапівські» методи поєднати з імперською шовіністичною політикою та зухвалою експансією. Методи кривавих провокацій, яким я був свідок, коли Луганськ нищився російськими «ГРУшниками», окупації територій і шантажу світового масштабу мають глибинну ваду — вони не забезпечать природного розвитку, не дадуть суспільству органічної еволюції та реалізації. Але вони накоїли й ще накоять великої біди, якщо це Зло своєчасно не спинити.
