Інша Росія попрощалася зі своїм героєм
Вбивство Бориса Нємцова і наступні події виразно показали, що є дві Росії. Попри те, що в похоронах опозиційного політика взяли участь і деякі урядові чиновники, насправді пам'ять Бориса Нємцова прийшли вшанувати люди іншої Росії.
Перше, що кидається в очі, певне сторопіння можновладців від реакції в країні на злочинне вбивство. У Москві, Санкт-Петербурзі та інших містах люди тією чи іншою мірою показали владі обмеженість оскаженілої пропаганди. Багато обдурених, багато не надто намагаються тверезо оцінити потік дезінформації, що ллється з федеральних телеканалів, хтось узагалі не хоче вдаватися в політику, вважаючи за краще у своїй хаті скраю дочекатися кращих часів.
Тим не менш інша Росія є, і число її прихильників зростає. Не скрізь однаково, але деякий оптимізм все-таки можна відчувати.
У Москві на марш пам'яті Бориса Нємцова вийшло понад 50 тисяч осіб. На Болотну площу і проспект Сахарова виходило мінімум удвічі більше. Однак це було в абсолютно інший час, хоча й минуло з тих подій менше трьох років. Нині, щоб вийти з відкритим протестом в російських містах потрібно володіти неабиякою громадянською і просто людською мужністю. Росія стала практично поліцейською державою, і доля Бориса Нємцова наочно показує, чим загрожує опозиція влади.
Не менш важливо як пройшов марш у Санкт-Петербурзі. Північна столиця вельми примхлива і набагато більш індивідуалістична, ніж Москва. У місті на Неві опозиційні заходи рідко коли збирали більше трьох тисяч людей. Тоді вони вважалися дуже успішними. Цього разу все було інакше.
Більше 10 тисяч учасників взяли участь у марші в пам'ять про Бориса Нємцова. Хода, що простягнулася від станції метро Горьківська до Марсового поля, перекрила рух на Троїцькому мосту. Містяни йшли з прапорами Росії, Санкт-Петербурга та України. На одному плакаті було написано «Україна, прости!», на інших вимагали відпустити Надію Савченко. Деякі плакати були написані українською мовою. Зі сцени на Марсовому полі звучала «Пісня про свободу» Юрія Шевчука. Практично у всіх відгуках зазначалося, що Петербург давно не бачив настільки численних маршів опозиції. Напевно, рідне місто немало здивувало російського національного лідера.
Дві столиці Росії більш активні і політизовані. Провінція істотно відстає.
У Нижньому Новгороді на акцію прийшло близько десятка молодих людей. У Пермі - близько 500 осіб. У Самарі акція пройшла біля Палацу спорту авіаційного заводу. За даними газети «Коммерсант», у ній взяли участь близько 300 осіб. Втім цей мітинг став наймасовішою протестною акцією в Самарі за останні два роки.
У Барнаулі перед пам'ятником жертвам політичних репресій пам'ять Бориса Нємцова вшанували 120-150 людей. У Новосибірську віддати данину пам'яті зібралося близько 250 осіб. У Саратові до пам'ятника Олександру Радіщеву прийшло близько 60 осіб. Мерія акцію не дозволила, тому вона відбулася у вигляді одиночних пікетів. Цікаво, що напередодні біля пам'ятника філософу і письменнику був одиночний пікет. Його учасник тримав плакати з портретом Нємцова і на підтримку України. Поліція намагалася затримати його, але перехожі відстояли мітингувальника. Близько 150 воронежців брали участь у марші. Активісти руху «Антимайдан» спробували зірвати ходу. Прийшли козаки, люди з плакатами на підтримку ДНР і імперськими прапорами.
Якщо розглядати наведені дані в кількісному вигляді, то особливого оптимізму вони не вселяють. Провінція, навіть така академічна, як Новосибірськ або Нижній Новгород, особливої опозиційності не проявила. Однак звернімо увагу на зауваження, що навіть 300 осіб, протестуючих у Самарі, теж зовсім не маленьке місто, стали наймасовішою акцією за останні роки.
Революції практично завжди відбуваються в столицях, а контрреволюція також завжди піднімає голову в провінції. Наша Революція гідності і Донбас тому наочне підтвердження.
Що ж відбувається на наших очах в Росії?
По-перше. Опозиційний рух повільно, але впевнено набирає силу. За деяким спадом після подій на Болотній площі та проспекті Сахарова посилення репресивних заходів влади починається зворотний процес. Не повинна вводити в оману відносна нечисленність маршу пам'яті Нємцова в Москві і Санкт-Петербурзі. Протестний потенціал набагато більший, його реалізація, перетворення в кінетичну енергію змін вже на порядку денному. Хід цього об'єктивного процесу багато в чому визначатиметься зрілістю і відповідальністю лідерів російської опозиції. Нємцов був обраний його вбивцями і за цим критерієм. У минулому він показав себе як можливий організатор єдиних дій опозиції, яка поки сильно роз'єднана і отамана собі ніяк не знайде.
По-друге. Як наслідок поступового підйому опозиційних настроїв проявляється нервозність влади. З одного боку, вона посилює репресії, з іншого - вже не може ігнорувати зростання невдоволення. Війна в Україні і економічні негаразди серйозно обмежують можливість розширення репресивних дій. Влада намагається маневрувати, виграти час в надії на розкол і подальшу маргіналізацію опозиції. Вбили не просто Бориса Нємцова, вдарили по потенційному лідерові, готовому кинути виклик національному начальнику, наприклад, на наступних президентських виборах. Зараз це здається малоймовірним, але ще є час для серйозного погіршення економічного стану Росії. З багатьох причин, зокрема і зовнішнього характеру, на які російська влада впливу не має.
По-третє. Нервозність російської влади проявляється й у тому, що говорять її офіційні представники. Вдумаймося в коментар прес-секретаря Путіна Дмитра Пєскова. Намагаючись якось обілити владу і показати її незацікавленість у вбивстві Нємцова, він сказав, що опозиційний політик не становив загрози для рейтингу президента. Зі сказаного випливає, що якби становив, то і вбити влада цілком могла. Можна навіть припустити, виходячи зі слів Пєскова, що обов'язково буде робити це, якщо виникне така небезпека від іншого опозиційного політика. Свого часу так висловився Путін про Політковську, тепер його співробітник бездумно повторює те ж саме, не надто вдумуючись у сенс сказаного. Якщо тільки слова Пєскова не розглядати як пряму загрозу. Цим варіантом теж не слід нехтувати.
По-четверте. На цьому етапі провалилася спроба знайти у вбивстві Нємцова український слід. При всій карикатурності і дурості її не слід недооцінювати. Поряд із бажанням знову підняти шовіністичну хвилю проходив активний пошук нових заручників і, можливо, замінників Надії Савченко. Історія з Дурицькою і Гончаренко це добре ілюструє.
Наша льотчиця виявилася настільки міцним горішком, що буквально зірвала плани і сплутала всі карти щодо майбутнього процесу. Її не вдалося зломити психологічно, а багатоденне голодування показало повну безперспективність її виведення на суд. Демонструвати всьому світу безпорадність російських слідчих органів і всю безглуздість висунутих їй обвинувачень, значить - повторити в чомусь лейпцігський процес над Георгієм Дімітровим. Тоді влада фашистської Німеччини серйозно прокололася. У цьому сенсі в Москві дуже хотіли знайти іншу знакову фігуру, але не вийшло. Нашим депутатам буде наука. Нічого їздити в Росію і піддавати себе небезпеці бути тим, на кого полюють російські слідчі органи.
По-п'яте. У Москві багато хто говорить, що можливий ефект завзятого виконавця. Прямого наказу вбити Нємцова не було, але слова головного начальника могли так інтерпретувати і в бажанні вислужитися, зробити приємне пішли на злочин.
В принципі таке можливо, але видається малоймовірним. Швидше можна говорити про поглиблення розколу в правлячій еліті, посилення в ній радикальних і агресивних настроїв. Цілком можливо, що контроль над спецслужбами не такий всеосяжний, яким він здається. Хтось хоче пов'язати Путіна, щоб унеможливити будь-який компроміс не тільки щодо України, але і з Заходом взагалі. Якщо це так, то слід очікувати розширення терору щодо опозиційних політиків. Як наслідок розкол в еліті посилиться і країна опиниться на межі державного перевороту. На перший погляд, це не дуже реально, але єгипетський президент Мубарак теж так думав і проґавив момент, коли від нього відмовилися армія і спецслужби.
Попрощатися з Борисом Нємцовим прийшло так багато народу, що черга розтягнулася на кілометр, аж до Курського вокзалу. Багатьом зробити це не вдалося, і вони передавали квіти. Люди під час процесії кричали: «Герої не вмирають!». І це доказ того, що інша Росія вже прокинулася.
У декого є ще шанс замислитися. Але навряд чи він ним скористається.
