Харківський Ленін як тест на українськість і порядність
Міський голова Харкова Геннадій Кернес, колишній голова ОДА Михайло Добкін та вождь КПУ Петро Симоненко зайвий раз розписалися в тому, що вони є запеклими і непримиренними ворогами незалежної України. Кернес офіційно пообіцяв відновити знесений містянами 28 вересня найбільший пам’ятник Леніну в Україні, Симоненко в ефірі радіостанції «Говорить Москва» заявив про необхідність «усунути націонал-фашистський режим» та «відновити пам’ятник», а Добкін звернувся до президента Порошенка з вимогою «дати відповідні доручення про розслідування обставин і правових підстав знесення пам’ятника в місті Харкові», а «на час розслідування відсторонити від займаних посад міністра МВС, керівника УВС в Харківській області, голову Харківської ОДА».
Нагадаю, що очільник більшовицького режиму Володимир Ульянов-Ленін наприкінці 1917 року розпочав в Україні типову колоніальну війну, яка мала на меті знищення Української Народної Республіки, у лютому 1918 році його війська, взявши Київ, учинили тут криваву різанину, а в 1919 році повторна агресія проти УНР мала наслідком загарбання значної частини української території, збройне пограбування селянства та встановлення режиму «червоного терору», головним інструментом якого була місцева філія ВЧК.
До речі: у грудні 1917 року в Одесі червоногвардійці-ленінці вчинили один з перших пореволюційних єврейських погромів. А у січні 1918 року жертвами більшовиків у Криму стали кримськотатарські політики, члени Курултаю, підприємці, офіцери та інтелігенти…
А ось як – за свідченнями очевидців і документами того часу, зібраними комісією з розслідування більшовицьких злочинів уряду Денікіна, – діяли чекісти у Харкові наприкінці 1918 і в перші місяці 1919 року.
«Під час перебування більшовиків у Харкові панував такий терор, що чимало людей втрачало глузд від усіх пережитих кошмарів. Особливим бузувірством вирізнявся комісар Саєнко, на щастя, спійманий «добровольцями». Розстрілювали безпощадно, не виключаючи жінок і дітей.
На двох вулицях і в підвалах деяких будинків були вириті коридори, до кінця яких ставили розстрілюваних і, коли вони падали, їх присипали землею. На другий день на тому ж місці розстрілювали наступних, потім знову присипали землею і так доверху. Потім починався наступний ряд цього ж коридору. В одному з таких коридорів лежало до 2 000 розстріляних. Деякі жінки розстріляні тільки тому, що не приймали залицянь комісарів. У підвалах знаходили розіп‘ятих на підлозі людей і пригвинчених до підлоги гвинтами. У багатьох жінок була знята шкіра на руках і ногах у вигляді рукавичок та панчіх і вся шкіра спереду.
Останній період перебування радянської влади в місті ознаменувався надзвичайним спалахом червоного терору. Харківська «Надзвичайка», яка нараховувала до 1500 агентів, працювала на повну потужність. Щодня арештовувалися сотні осіб. У підвальному поверсі будинку, в якому розташувалася «Надзвичайка» (по Сумській вул.), були три великі кімнати. Ці кімнати завжди бували переповненими до такої міри, що арештованим доводилося стояти… Щодня розстрілювалися від 40 до 50 осіб, причому в останні дні ця цифра сильно зросла.
У концентраційному таборі на Чайковській вулиці вириті тридцять три трупа розстріляних більшовиками заручників. Більшовики не тільки розстрілювали заручників, а і рубали їх шашками у виритих могил, закопували живими в могили, кидали в каналізаційні колодязі. Підземні каземати заливалися водою, в якій тонули заручники.
За розповідями очевидців, трупи зариті у дворі будинку № 47 по Сумській вул., де була розташована комендатура Надзвичайки. Тут мусять бути зариті трупи колишнього співробітника «Новой России» капітана Плакси-Ждановича і комерсанта Шиховського, розстріляних в один день.
Тих, хто після розстрілу ще подавав ознаки життя, Саєнко власноручно забивав кинджалом.
На Сумській і Чайковській вулицях помешкання повні трупного запаху. Жертви більшовицьких звірств розстрілювалися поруч самих «Надзвичайок» і тут же закопувалися, причому тіла вбитих ледь засипалися землею. У підвалі будинку по Сумській вулиці № 47 знайдена дошка, на якій приречені на смерть записували останні слова. Є деякі підписи: Кулінін, Андрєєв, Знаменський, Бробловський.
Дім, у якому ще так недавно був розташований концентраційний табір для буржуїв та контрреволюціонерів і де бузувірствував садист Саєнко, оточений ровом і колючою огорожею. Потрапити у будинок можна тільки через маленький місток. Увесь дім зараз цілком порожній. У дворі будинку влаштовані дві грандіозні братські могили, в яких розстріляних ховали одного над іншим. Скільки тіл передано землі в цих братських могилах, поки що встановити не вдалося».
Нагадаю, що головою російського більшовицького уряду та лідером ВКП(б) був Ленін, головою ВЧК – Дзержинський, і саме вони несуть усю повноту відповідальності за ці бузувірства, зафіксовані, між іншим, не «українськими націоналістами», а російськими інтелігентами, з яких складалася згадана комісія з розслідування злочинів більшовизму.
Ясна річ, Петро Симоненко мусить до останнього молитися на Леніна, адже в програмі керованої ним партії написано: «Комуністична партія (більшовиків) України (з 1952 року – Комуністична партія України) була утворена у липні 1918 року у результаті об’єднання на ленінських ідейних і організаційних принципах більшовицьких організацій, що діяли на території України, і до незаконної заборони в серпні 1991 року була складовою частиною РКП(б) – ВКП(б) – КПРС, її бойовим загоном… Після об’єднаного з’їзду (травень 2002 року) Компартія України діє на законних підставах не тільки як спадкоємиця ідей і традицій Компартії, утвореної в липні 1918 року і зареєстрованої Міністерством юстиції України в липні 1991 року, але й як її правонаступниця». (До речі: якщо нинішня КПУ – це «спадкоємиця ідей і традицій», а в основі цих традицій лежить масовий терор, то з якого дива ця суто терористична організація бере участь у парламентських виборах?). Але звернімо увагу й на інше: чому це типові «кляті буржуї» (за більшовицькою ж термінологією) Добкін і Кернес так закохані в Леніна? Відповідь, як на мене, одна: тому що Ленін у 1917-21 роках заповзято руйнував українську державність. Щоправда, у другій половині 1922 року він похопився і почав був давати задній хід, побачивши безперспективність свого режиму («ми провалилися…»), але було вже запізно. Автор цих рядків, між іншим, пропонував на якомусь із звільнених постаментів поставити пам’ятник цьому Леніну, який почав прозрівати, – в інвалідному візочку, з паралізованою половиною обличчя і відповідним підписом щодо провалу більшовизму…
Але за всіх обставин монументи Леніну – організатору «червоного терору» та агресії проти незалежної України мають бути безповоротно знесені. Їх існування – крім політичного виміру – має ще й моральний. Наведені вище фрагменти з документів (а подібне коїлося по всій загарбаній більшовиками Україні) наочно засвідчують, що тільки безчесна людина або повний невіглас може вимагати відновлення монументів Леніну та покарання тих, хто їх зніс. І ще одне принагідне зауваження: харківські «ленінці» звинувачують у цьому знесенні львів’ян, дніпропетровців та киян – мовляв, «акт вандалізму чинили не харків’яни». Це ж як треба зневажати жителів Харкова, щоб вважати їх нездатними виявити український патріотизм і відданість ідеалам демократії (яку добкіни-кернеси чогось вважають «вандалізмом»)!
Загалом маємо – крім підтвердження політичних і моральних якостей кількох знаних політиків, – ще й непоганий тест, за яким можна визначити, про що дбають сьогодні президент, його адміністрація та лідери пропрезидентської партії. Якщо тільки про вибори, то вони у тій чи іншій формі засудять знесення Леніна – мовляв, це може відклякнути якусь частину поміркованого електорату. Якщо ж про національні інтереси і про перспективи України, то жодного руху назустріч закликам «ленінолюбів» не буде зроблено.
