Кремль без «розпізнавальних знаків»
I без честі й совісті
У понеділок 3 березня, пізно ввечері за київським часом, ми могли бачити на телеканалі UBR повну трансляцію багатогодинного засідання Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, присвяченого обговоренню ситуації навколо Криму. Попри титанічні зусилля представника Росії всі члени Радбезу з різною мірою гостроти засудили (або й затаврували) агресію Росії проти України та запевнили Україну щодо підтримки її незалежності й неподільності.
Президент РФ В.Путін не міг стерпіти таку ганебну моральну поразку й наступного дня провів прес-конференцію, в якій дав жорстку відсіч міжнародній спільноті, що потурала українським націоналістам, і вивів своїх кривдників на чисту воду. З властивою йому правдивістю він довів — уже самою щирістю свого голосу, що Росія не вводила війська на територію України (хоч і має право), а оснащені сучасною технікою і добре вишколені збройні загони, які захоплюють державні установи та блокують українські військові бази, — це невідомі йому об’єднання місцевих громадян. Саме вони, а не хто інший, шантажують українських моряків і льотчиків, погрожують штурмами та карами.
Уся прес-конференція Путіна була просто блискучою, класичною, принаймні з того погляду, що він відверто вважав своїх слухачів цілковитими дурнями. Може, й не зовсім даремно, адже, наприклад, один із молодих журналістів, із симпатичним обличчям університетського вихованця, розчулено попросив його заступитися не лише за росіян та російськомовних південного сходу, а й за росіян та російськомовних заходу — «им там еще тяжелее, они там и головы поднять не смеют» (Це дослівно). Звісно, що в такій комфортній психологічній обстановці можна було казати все, що треба. І так воно й було. Наприклад, йшлося про те, що в Україні панує терор націоналістів та екстремістів. Що снайпери, які відстрілювали мітингувальників, належали до однієї з опозиційних партій, тобто до самих мітингувальників. Що Росія тепер вільна від тих зобов’язань, які брала на себе разом із іншими ядерними державами щодо захисту суверенітету й державної цілісності України, бо в Україні відбулася революція, отже, це вже не та держава, і старі договори не діють (Усі? Отже, тоді й Україна не зобов’язана дотримуватися Харківських та інших угод, зокрема й щодо Чорноморського флоту?! Чи — що дозволено імперському ракетно-ядерному Юпітеру, те не дозволено комусь іншому?..)
Одним із зразків приголомшливої логіки Путіна були його одкровення про Януковича та відведену йому роль у російсько-українських відносинах. У Януковича немає політичного майбутнього, сказав Путін. У Януковича немає жодної влади в Україні, стверджував Путін. Але — увага! — Янукович залишається легітимним, чинним президентом України, повідомив Путін. І, — сказав Путін, — саме звернення Януковича є підставою для введення військ в Україну. Оце логіка!
Світ знає про мужню витримку українських воїнів у Криму, які не піддаються на підступні провокації, і від яких збройна облога ніяк не може дочекатися того першого пострілу, який дав би «право» на масове кровопролиття. Можна уявити, як скрегочуть зубами командири окупантів «без розпізнавальних знаків» — план зривають. Але Путін і тут знайшов, чим похвалитися: бачите нашу миролюбність — не пролунало жодного пострілу, не пролилася кров. Завдяки кому?
Тим часом кримська маріонетка на прізвище Аксьонов, зловживаючи стриманістю української сторони, дедалі нахабнішає й намагається підпорядкувати особисто собі (!) всі структури української центральної влади в Криму, погрожуючи тим, хто не погоджується, суворими карами. Звідки такі апетити й така сила голосових зв’язок? Пригадується давній анекдот. Мостом через річку йде чоловік у кожушку. З-під моста вилазить якийсь зашмарканий пацан: «Дядя, отдай шубу!» Чоловік здивований: «Что ты, мальчик». І йде далі. Та з-під моста виходить бандюга з ножакою в руках: «Ану отдай, мальчик же просит!»
І «мальчик», і його хазяїн звісно ж без «розпізнавальних знаків». Без шевронів...
4 березня 2014 року
