Крик півня із задзеркалля, або Роздуми з приводу е-декларацій
Останніми днями в Україні головна тема обговорення в медіях і соціальних мережах – це е-декларації політиків. Було сказано багато гнівних слів, витрачено багато негативних емоцій. Однак ми до сих пір не знаємо що ж нам з цим робити. Ніби ми подивилися у дзеркало і побачили там щось таке, про що не можна навіть і згадувати, принаймні, у порядному товаристві…
По-перше, ми давно знали, що нашим політикам бракує елементарної культури і (шукаю коректнішого формулювання) чітких уявлень про сенс життя «людини і громадянина» та про головні цілі політичної діяльності. Але реальність перевершила всі наші попередні очікування. Виявляється, окрім накопичення грошових купюр, коштовностей і нерухомого майна, іншої мети політичної діяльності на нашому політичному Олімпі поки ще не придумали. Правда з одним із завдань (стати непристойно багатими у дуже бідній країні за короткий період часу) вони впоралися досить непогано. Що ж, назвемо це браком креативності…
Друга річ мені видається важливішою і принциповішою. Ми отримали емпіричне підтвердження того, що наше суспільство досі не виробило механізмів органічного утворення політичних еліт, приведення їх до влади і цивілізованої їх зміни. Попри всі зусилля, ну не виходить у нас витворити політичну реальність і знайти, нарешті, притомних і гідних політиків. У цьому є щось трагічне і не до кінця зрозуміле. Іноді виникає враження, що ми повертаємося до того самого звалища, чуємо і проговорюємо ті ж самі слова, які лунали вже не один і не два рази за останні десятиліття. Або ще одна аналогія: ти бачиш ніби людські обличчя і цілком пристойну манеру поведінки, але вмить усе перетворюється на безлад і різного роду непотребства. Це добре описано Гоголем у повісті «Вій»: «Раздался петуший крик. Это был уже второй крик; первый прослышали гномы. Испуганные духи бросились, кто как попало, в окна и двери, чтобы поскорее вылететь, но не тут-то было: так и остались они там, завязнувши в дверях и окнах. Вошедший священник остановился при виде такого посрамления божьей святыни и не посмел служить панихиду в таком месте. Так навеки и осталась церковь с завязнувшими в дверях и окнах чудовищами, обросла лесом, корнями, бурьяном, диким терновником; и никто не найдет теперь к ней дороги». Тільки у нашому випадку замість крику півня – публікація електронних декларацій… Така собі вітчизняна версія Halloween’у.
І, нарешті, третя річ, не менш важлива, але не зовсім помітна на перший погляд. На мить звільнившись від цілком адекватних і праведних емоцій, запитаємо самих себе: чи міг би кожен із нас, кожний особисто, дати інший приклад? Чи вчинили б ми інакше в аналогічних ситуаціях? Чи могли б запропонувати інші стандарти поведінки? І якщо ми не впевнені у своїх рішеннях до кінця, то чи маємо ми право бути такими категоричними? Розумію, що я поставив не зовсім приємні запитання. Це ще один сюжет із дзеркалом. Чи наші політики є мешканцями задзеркалля, чи вони, навпаки, і є справжньою реальністю?
Насамкінець спробую максимально спростити запитання: ми насправді не такі? Чи дійсно ми інші? Якщо відповідь буде позитивною (не перед публікою, не для гасел, а чесно – перед самими собою), то у нас є надія. А мені хочеться мати надію…
