Куля дура і література
Днями в соціальних мережах моя колега написала несподіване зізнання, що вразило й змусило придивитися до явищ життя з письменницькою участю. Йшлося про «новоросійського клоуна Царьова», який раптом опинився на ювілейному прийомі головреда російської «Литературной газеты» Юрія Полякова (автора творів «Сто днів до наказу», «Ворошиловський стрілець»). «Не хочу писати банальний RIP Полякову (Requiescat in расі — покойся з миром, латиною), вже скільки цих ріпів було присвячено живим класикам російської літератури та мистецтва, що нав’язли в зубах і вже не те що не шокують — навіть не дивують...» — підсумувала автор і висловила парадокс, що висів у повітрі, але не артикулювався: «Особисто я щаслива, що всі мої улюблені росіяни вже давно мертві, й у них не було нагоди сказати, написати й заспівати — «кримнаш», «колишня Україна», «дідивоювали».
Дійсно, хто з нас поручиться за Сергія Довлатова, Олександра Солженіцина, багатьох інших володарів умів дисидентської доби, якби вони опинилися в сьогоденні, живі й активні? Той же Юрій Поляков, на творчому банкеті якого танцював малограмотний терорист, на початку своєї кар’єри був головним ворогом Головного політуправління ЗС СРСР. Погано писав про збройні сили й заохочував вільнодумність. Зараз Юрій Поляков пише добре про всіх стовпів російської державності. Настільки добре, що навіть учорашніх кумирів вважає ворогами народу. Дружині покійного Солженіцина, у відповідь на її лист про наклеп на Олександра Ісайовича, заявив: «Його (Солженіцина) люта, частково виправдана особистою драмою нелюбов до радянської версії нашої державності загальновідома, і тут я швидше повірю 5-му управлінню КДБ, окошмарювати яке в нинішній геополітичній реальності я б не став...» Погодьтеся, непристойно підганяти письменницьку думку під кадебешні оцінки. Але товариш голова не соромиться. З другого боку, і Олександр Ісайович не поборник демократичних стандартів. Повернувшись з Америки до Росії, одразу опублікував проект нового Союзу, де Росія, Україна й Білорусія об’єднуються в одне ціле. Додав би Казахстан — був би путінський план ЄврАзЕс.
• Письменницькі переконання в Росії непостійні й вітряні. Сьогодні вони на боці революції, завтра належать престолу. Традиція країни, де література майже століття служить не гуманістичним ідеалам, а батьківщині, устрою, системі, пануючій релігії, армії, своєму світу, не завжди дотичному з іншими. Якщо людина творить за межами цього російського світу — загальнолюдські цінності не вислизають з текстів. Як тільки повертається додому — зміст робіт вирівнюється за накресленими зверху планами. Пригадаймо біографії М.Горького, О.Купріна, О.Толстого, О.Солженіцина. Та й російсько-українських авторів. Жив Віталій Коротич у США, був поборником ідеалів вільного суспільства. Повернувся — почав симпатизувати правлячій особі В.Януковича. Ось сьогодні один з найбільших прозаїків Росії Михайло Шишкін (українець по матері) живе й пише в Австрії. З віденської дійсності він чудово помічає всі біди московської політики, тому засуджує режим Путіна. А якщо повернеться?
Залишиться при своїх переконаннях чи як 3500 російських письменників (стільки значиться за списком їхнього творчого союзу) засуджуватиме заборони на читання А.Чехова в Україні й спалювання книжок російською мовою.
З величезного письменницького середовища одиниці висловили протест російському вторгненню до України й дикій політиці Путіна. Їх можна назвати майже всіх, Л.Уліцьку, М.Веллера, Б.Акуніна, В.Єрофєєва, В.Шендеровича. Усі інші або відмовчалися, загорнувшись у теплу ковдру невтручання, або пішли в повний «одобрямс» як за часів своєї капеесесівської молодості. Що це? Безумовний рефлекс, вироблений за роки пристосування до системи, чи професійна особливість, як у профайлерів, що проникають у думки злочинців?
• За всю історію нобелівських премій російська література отримала п’ять визнань. Чотири з них: І.Буніна, Б.Пастернака, О.Солженіцина, Й.Бродського, належать опозиційному й емігрантському середовищу. Лише премія М.Шолохова дісталася письменникові, визнаному в СРСР. Для порівняння — п’ять іспанських нобелівських лауреатів: Хосе Ечегарай-і-Ейсагірре, Хасінто Бенавенте, Хуан Рамон Хіменес, Вісенте Алейсандре, Каміло Хосе Села) виросли у себе на батьківщині, викладали в королівській академії й навіть працювали міністрами. Тобто вони набули світової слави, залишаючись у середовищі, де виражали погляди й думки незалежно від держави, яка в Іспанії теж мінялася круто й не завжди на користь людини. Чому ж у російській і радянській дійсності письменник не міг відбутися як особа поза політикою й поза народними помилками? Він завжди між Сциллою і Харибдою, між спокусою й покаранням, у стані ворога й у владі водночас, як Олексій Толстой. Мене багато речей приголомшували в його біографії, але найбільше його смерть, 23 лютого 1945 року. Якраз тоді закінчилася крахом Нижньо-Силезька наступальна операція 1-го Українського фронту. Наші війська втратили 100 000 осіб. Але в СРСР траур оголосили не за ними, а за померлим письменником О.Толстим. Для Кремля він був важливішим за тисячі солдатів.
• Ось вершина визнання письменництва в Росії. Жити як К.Симонов, І.Еренбург, О.Толстой, М.Шолохов, Ю.Семенов і так далі за списком найбагатших людей Країни Рад. Їм щедро відплачували: дачі, автомобілі, прислуга, виїзди за кордон, особисті колекції зброї й картин, жінки й солодкі пороки... А була потрібна суща дрібниця — не перти проти влади. У таких координатах і сформувалося нинішнє письменницьке середовище. Заробити творчістю можуть лише талановиті, а решта залежать від керівництва. Інакше не виживуть, як районна газета без місцевого бюджету.
Пам’ятаю, коли працював у Забайкаллі, у нас у військовій газеті вів літературний гурток молодий письменник Валентин Распутін. Не вмів говорити, зате писав колоритно. Його «Прощання з Матьорою», напевно, пам’ятає багато хто. Він і увійшов у літературу як сільський письменник, який показав жах радянських експериментів у Сибіру. Але минув час, і письменник, який отримав народне визнання, обернувся на завзятого прибічника Зюганова й втратив свій стиль, авторитет і значущість. Але все, про що мріяли радянські письменники, у нього є. І навіть гідна відповідь недоброзичливцям, мовляв, краще я тихо врятую ще одного байкальського тюленя, ніж просиджу в камері затриманих за гучні протести. Приблизно така філософія.
Колись, ще до Другої світової війни, Джордж Оруелл докоряв драматургові Бернарду Шоу симпатіями до соціалізму, які цілком можуть обернутися на симпатії до вбивць. Так і сталося. Пізніше видатний ірландський драматург вибачався й виправдовувався з приводу своїх помилок щодо життя в СРСР, де він «прогледів» голод в Україні. Але Бернард Шоу знайшов у собі сили визнати помилки. Можливо тому, що не жив у Росії, куди радив йому переїхати М.Горький. А якби він залишився?
• Багато чого змінилося в країні, де літераторів ставили до стінки, разом з ворогами пролетаріату й радянського народу. Тепер їх не відвозять ночами на Луб’янку й рукописи не читають у ФСБ. Хіба що можуть побити на вулиці осіб, що не належать до кола прихильників, і заробляти доводиться не письменницькою працею на батьківщині, а викладацькою за кордоном. Але з давнього часу перейшло в нинішній — призначення. Як його сформулював товариш Сталін в інтерв’ю Л.Фейтвангеру, так воно залишилося досі: «Письменник формує громадську думку епохи. Він допомагає передовим силам суспільства усвідомити свої завдання й бити влучніше в ціль. Словом, він може бути добрим службовим елементом суспільства». Бити по цілях — ключова фраза. У ній дух Селігера і пороховий гар Донбасу. І не кажіть потім, що література тут ні до чого.
