Луганськ. Півроку війни
Постріли, вибухи, снаряди і міни — то і був справжній Путін...
Півроку тому 2 червня в Луганськ прийшла війна. Справжня війна з пострілами, вибухами і штурмами військових частин. Луганці вперше почули свист ракет, вперше побачили кров. Півроку. Можна підвести рису, щоб простежити, до чого може призвести зволікання. А поки що згадаємо, як то було.
Четверта ранку, понеділок, початок робочого тижня. Мешканці кварталу Мирного прокинулися від неочікуваних пострілів. Потім шум винищувача. «Штурмуют Луганский погранотряд» — рознеслося по сайтах новин. Деякі луганці впускали до своїх осель бойовиків для того, щоб ті могли з їхніх вікон стріляти по українських військових, які базувалися поряд. Згодом, коли через кілька місяців бандити мінами будуть бомбити цей квартал, ці ж мешканці звинувачуватимуть українських солдатів. Винуватити себе в голову приходило не всім.
Мало хто з них тоді усвідомив, яку біду впустив до свого міста, своїх вулиць і навіть своїх квартир. Вулицями бігали бойовики так званої Армії Південного Сходу з георгіївськими стрічками, а журналісти Lifenews робили сюжети про «героїчну» боротьбу «ополченців» проти «хунти» і наступ української Нацгвардії на мирне місто (наче це Україна напала на себе). Луганка, яка жила саме в кварталі Мирному, де почався обстріл військової частини, в мережі Facebook згадала: «Я до сих пор с содроганием вспоминаю тот день. Именно тогда ужас начался под моими окнами. Но тогда я еще верила, что это неокончательно. Для окончательного понимания понадобилось еще 2 недели». Інша мешканка того ж кварталу пише: «У меня 2 июня день рождения. Утро началось не с поздравлений, а с пролетающего около наших окон самолета».
Луганка, журналістка Людмила Соколенко: «А я в этот день уезжала в командировку в Винницу. И проснулась рано утром от непонятного гула и дрожания стекол. Вездесущий Инет почти сразу сообщил, что на Мирном штурмуют погранцов... Уже днем, перед выходом на ЖД к поезду, второе потрясение: взрыв над ОГА, думала, что и стекла повылетают. На вокзале, перед отбытием «20-ки» (потяг із Луганська до Києва. — Ред.), была страшная паника, люди покупали билеты хоть куда и отдавали бешеные деньги. Внутри вагона гудело как в улье, все обсуждали события дня и кто как и за сколько купил заветный билет. Так в Луганске началась война...»
Удень український винищувач кілька разів пролетів над центром міста. Аж раптом по Луганську пролетіла жахлива звістка — винищувач вдарив по Облдержадміністрації, до цього часу вже захопленої бойовиками. Ракета потрапила у вікна ОДА і біля входу. В Інтернет одразу було завантажено відео, на якому жінка в агонії диктує якомусь чоловіку з кавказьким акцентом свій номер телефону. Мушу сказати, озброєних кавказців вже тоді в місті було дуже багато. ОБСЄ моментально визнало, що атака на ОДА відбулася з українського літака. При цьому акцентували на загибелі мирних мешканців (хоча загиблими були перш за все представники «уряду ЛНР» та бойовики). На тому, що зранку почалася збройна атака на загін прикордонників, ОБСЄ намагалося не наголошувати. Так само, як і на побитті українських громадян, нищенні національної символіки, тортурах патріотів у центрі міста. Але вже тоді майже всім стало зрозуміло — розпочався збройний конфлікт. Як його назвати — вулична війна, вторгнення чи якось інакше, мало хто задумувався. Було зрозуміло, що наразі виграє той, хто проявить рішучість і силу. Перш за все фізичну.
Злоякісна пухлина квітня і травня переросла в свою логічну стадію збройного протистояння. Далі терористи крок за кроком захоплювали стратегічні об’єкти — військові частини. Як сказав один військовий, який перебував в одній із таких частин: «По нам стріляють, ми відбиваємося. Наказ із Києва — відступати, бо нас захопили. Але нас ще не захопили! Нам потрібно підкріплення! Ні, кажуть, вас захопили — відступайте». Така ж ситуація була і 2 червня. Тоді наші прикордонники просили підмоги. Речники Міністерства оборони повідомляли ЗМІ — військовим підмога надійшла! Але офіцери, які телефонували додому, говорили інше — підмоги немає. Історії зі здачею Луганська мають бути вивчені окремо. Багатьом зрозуміло, що з якихось причин українці зволікали і навіть вели себе пасивно. Дивні захоплення СБУ, МВС, прокуратури, Апеляційного суду, військових частин та інших об’єктів. Незрозумілі кроки військового керівництва, накази про відступ, відсутність допомоги військовим та дивні неефективні атаки літаків.
Минуло півроку. На що перетворився тепер зданий, так і не звільнений Луганськ? Місто з кострубатим написом «Луганск русский город» на паркані, що відгороджує потворний, закинутий фонтан від колишнього Обкому Партії. Місто, де голосують на «виборах» за картки знижок. Місто, де в підвалах тримають полонених людей. Місто, в якому можна потрапити до того підвалу, лише заговоривши українською мовою або інколи просто бути не в тому місті і не в той час. Місто, де є їжа і тотально не вистачає грошей, які вже почали друкувати фальшивками. Ті з найманців, хто штурмував 2 червня прикордонний загін на кварталі Мирному, здебільшого або загинули, або втекли від «своїх».
Нині у Луганську домінують «вежливые люди» з російським акцентом, а «мером» міста став Маноліс Пілавов. Останній, до речі, кілька днів теж мав нагоду посидіти в підвалі начебто за розкрадання гуманітарної допомоги, але виявилося, що ніхто з «шарікових» не знає міста. Саме тому Пілавова випустили на волю — на господарство... у місті, яке частково знеструмлено і в якому частково так і не відновлено постачання води. Але, хоч як дивно, у цьому місті ще знаходяться ті, що мріють про прихід Путіна з дешевим газом, роботою і взагалі «Русским миром». Вони так і не зрозуміли, що Путін до них вже прийшов. Ще тоді — півроку тому. Постріли, вибухи, снаряди і міни — то і був справжній Путін, з яким їм доведеться жити рівно стільки, скільки треба буде для приходу туди українських військ.
