Майдан. Як це бачать із Криму
Крим як полікультурний регіон історично є місцем зародження і формування доволі складних соціальних ідентичностей, які багато в чому позначаються на індивідуальній і груповій поведінці кримчан, в особливостях сприйняття ними соціального, культурного і політичного порядку денного в країні.
Перш за все, це сприйняття етнічно і культурно визначене, має ціннісний характер, а тому хочеш-не хочеш будь-які соціальні і політичні дії в Криму і ширше — в Україні — кримський обиватель сприймає не лише за їх кінцевою метою (що і навіщо робиться?), але й за етнічним суб’єктом, який їх здійснює (хто він за етнічною приналежністю?). Достатні етнокультурні відмінності, які зберігаються на індивідуальному і груповому рівні у жителів Криму, роблять таке сприйняття дуже природним.
Мабуть, це головна особливість, яка визначила бачення кримчанами протестних мітингів, що упродовж двох тижнів проходили як у Києві, так і в Сімферополі.
Як дослідник ідентичності і людина, яка спостерігала обидва Майдани, — місцевий і загальнонаціональний, київський, хочу звернути увагу на деякі особливості сприйняття протестного мітингу в Сімферополі кримчанами-обивателями, далекими від політичної участі, але які часто мають свої мотиви для вираження соціального протесту.
Одразу обмовлюся, що багато чого, про що скажу далі, витікає з мого багаторічного досвіду дослідження ідентичностей жителів Криму, а також з останнього дослідницького проекту, пов’язаного з вивченням того, як зберігаються і трансформуються в Криму ідентичності, які ми звикли називати етнічними. Традиційно найбільш діяльною у розвитку і підтримці загальноукраїнських ініціатив у Криму є українська громада Криму, що й визначило подальший хід міркувань.
У вивченні ідентичності українців у Криму звертає на себе увагу той факт, що зберігається вона в двох формах, які часто накладаються на різницю поколінь. Для зрілих українців (віком від 40 років і далі), які проживають у Криму, ідентичність українця — це ідентичність етнічна, яка традиційно реалізується в трикутнику: українська мова — релігія (українська церква) — історія і культура. Етнічна ідентичність при цьому загострена через специфіку російськомовного регіону. Це та ідентичність, яку в народі прийнято називати «націоналістичною». У середовищі молодих українців Криму (віком 20—30 років) перебуває в стадії активного формування зовсім інша, українська громадянська ідентичність, яка більше фокусується на інтересах, соціальному порядку, правах людини, хорошому управлінні. У народі таку ідентичність прийнято називати «громадянською».
До чого це все? А до того, що спікерами Майдану в Криму частіше були представники першої категорії, люди з вираженою етнічною ідентичністю українця і відповідними озвученими в слоганах позиціями. При цьому людині з громадянським концептом цієї самої ідентичності українця або ж будь-якому іншому жителю Криму було доволі складно приєднатися до висловлюваного. Тому більшість тих, хто проходив повз, визначали мітинг як «націоналістичний», а не громадський або соціальний протест. Можливо, це здивувало значну частину потенційних однодумців, яких протестувальники втратили. Наприклад, на мітингах протесту в Сімферополі було не так багато самозайнятого населення — дрібних і середніх підприємців, і це сильна відмінність сімферопольського Майдану від київського.
На думку багатьох спостерігачів, південно-східну Україну й справді тіпає від слів пісні «Лєнта за лєнтой набої подавай» і подібних, незважаючи на те, що соціальні протестні настрої присутні. Це факт, який не завжди помітний зовнішньому спостерігачеві.
«Слава Україні! — Героям слава!» — слоган, який абсолютно не несе етнічного «націоналістичного» навантаження для жителя центральних регіонів України, обивателем у Криму визначається як однозначно націоналістичний, контекстуальний, пов’язаний із розвитком етнічної, але зовсім не громадянської самосвідомості. Інколи лише тому, що він був використаний у протестах, пов’язаних із відстоюванням більш вузьких, етнічних інтересів.
Майдан у Києві також виглядає доволі неоднозначно для жителів Криму, а може, й не тільки. Я спостерігала київський Майдан, і він не здався мені націоналістичним там, де я була, але охоче допускаю, що для тих багатьох, хто дивиться в ці дні у бік Києва з Криму, він виглядає навіть не стільки націоналістичним, скільки націоналістично-радикальним. Так, я згодна, що українські праві набагато більш виражені, ніж українські ліві. І відсутність сильних лівих робить правих і їхню риторику особливо помітними, тому здалека, не з Києва, радикальна «правість» Майдану переоцінюється.
Я не зупинятимусь на механізмах формування порядку денного про київський Майдан у кримських ЗМІ. Але дві картинки — те, як виглядав Майдан у Сімферополі в ці дні, і те, як бачиться київський звідси ж, як про нього розповідають, повністю об’єднались і підсилили один одного.
Як наслідок — ці картинки затьмарили і зробили невидимими соціальні і політичні вимоги присутніх у Києві, які зібрались не проти Росії і не проти росіян (яких в АР Крим, згідно з переписом 2001 року, проживає трохи більше половини), і не за жорстке українське: мова, українська церква, культура й історія. Протестувальники висували зовсім інші гасла, що може довести і простий контент-аналіз фото з Майдану. Хоча тут, очевидно, неабияку роль відіграла і явна офіційна дезінформація, яка, не соромлячись у висловлюваннях, представляє Майдан навіть як збіговисько «нацистів» і «фашистів», і в будь-якому разі, як явище «антиросійське» і «націоналістичне», як про це говорили на останній сесії Верховної Ради Криму, що насправді не відповідає дійсності. Через це, втім, як «збори радикальних націоналістів» бачили київський Майдан учора і продовжують бачити сьогодні багато кримчан-обивателів, які не мають актуалізованої української або кримськотатарської ідентичності (не полінувалась, розпитала абсолютно далеких від політики людей).
І якщо останнє — не штучна і не спрацьована позиція, то все те, що відбувається, і є примітний і важливий урок для будь-яких політичних і соціальних протестів — окрім актуального і популярного в народі внутрішнього змісту, вони зобов’язані піклуватись і про те, на якій «картинці» вони бачаться в регіонах, як їх сприймають різні етнічні ідентичності України, і це просто необхідно, по-перше, для адекватного сприйняття протесту, по-друге, для усвідомленої його підтримки (або непідтримки) всіма шарами суспільства. Тому що зараз багато хто просто обдурений (або самообдурений) — якщо не свідомою і цілеспрямованою пропагандою, то неадекватною картинкою.
