Мiнськ-2 – це гамбурзький рахунок
Якщо Україна хоче серйозно залишатися в системі західних ставок, бажано уникати політичних помилок
Дебальцеве — більше, ніж Крим, сьогодні. Крим учора був порушенням правил гри за повсюдної віри в те, що ці правила діють. Тому Крим за цими правилами викликав відторгнення, санкції й повсюдне обурення. Дебальцеве сьогодні відбувається при настільки ж повсюдному розумінні, що порушувати більше нічого, порушник, за великим рахунком, безкарний, і ресурс санкцій, що виглядав досить умовним із самого початку, фатально вичерпується. Право Путіна демонструвати переваги меншого зла — продовження війни всередині Донбасу, перед великим — перенесенням її за його межі, визнане в Мінську Меркель і Олландом і тепер освячене і Могеріні, і Радбезом ООН.
Ніхто не винен, хоч скільки згадуй про Мюнхен та інші помилки, більші, ніж злочин. Дебальцеве — діагноз і констатація, а хворий не винен в історії своєї хвороби. А про провину Москви говорити й зовсім безглуздо, вона така, яка є, і річ не в цьому, а в тому, що хтось думав інакше. Чому всі так здивувалися рік тому, і майже не здивувалися сьогодні.
Мінськ-2 не зазнав краху, принаймні не в Дебальцевому. Просто в Мінську-2 фактично домовилися про те, що поки правил немає доведеться жити за тими поняттями, в яких Москва досвідченіша. Це не мир. Це статус-кво, чим і цікавий.
Власне кажучи, весь рік Москва билася за нові права. Вона добилася того, що роздуми про характер війни або участь в ній Кремля — вже майже трюїзм, і тому моветон. Ну так, бере участь, і з цим уже нічого не поробиш. Як з Кримом. Москва рік запитує Захід: ви зі своєю демократією, зворотним політичним зв’язком і торжествуючим консьюмеризмом готові платити за Україну таку ціну, яку легко можемо заплатити ми — ні в кого не запитуючи й, взагалі, нічим не будучи зв’язані або обмежені? Питання, як усі розуміють, риторичне. У кого що закінчиться раніше: у Заходу важелі тиску й запас нервової енергії, чи у Москви фонд національного добробуту та валютний запас?
І найголовніше, про що може запитати Москва: що для вас Україна? Правильно: периферія східної Європи, й навіть якщо ви бачите в ній примару майбутньої глобальної катастрофи, це не сьогодні й не завтра. А Москва в цьому питанні готова йти до кінця. Хоча, звісно, готова обговорювати із Заходом кордони цього наступу.
І це найнеприємніша для всіх частина питання. Тому що і ця згода дається з неповторною посмішкою російського лідера, готового поділитися зі світом новим жартом. Адже всі явочним порядком і без гучних комюніке визнали ще одну реальність: від Москви не варто чекати жодних гарантій. Вона їх не може дати. Не лише через ставлення до міжнародних домовленостей, як до різновиду спілкування реальних хлопців з лохами. Захід знає свої ризики й співвідносить з ними свої вимоги й побажання. Москва про те, що захоче й що зможе собі дозволити післязавтра, дізнається лише завтра, тому її гарантії, дані сьогодні увечері, діють лише до сьогоднішнього вечора. Мінськ-2 відрізняється від Мінська-1 однією принциповою деталлю: у другому Мінську Москва про своє право порушити ще непідписане перемир’я заявила одразу, як про одну з тез цього перемир’я, і з тим, що в Дебальцевому станеться, були змушені заздалегідь погодитися всі сторони.
Звільнення Москви від надання гарантій і Заходу від вимоги їх надання крутіше, ніж Крим, тому що воно міжнародно визнане. Дебальцеве — це не порушення мінських домовленостей. Навпаки, це їх імплементація в нову практику міжнародних відносин з Росією. І з цієї формули, можливо, є наслідки.
У Заходу є сьогодні лише один спосіб порятунку від Росії — максимальне дистанціювання, тому що повна ампутація від цієї цивілізації, визнаної небезпечно інфекційною, неможливе. Питання у межах того, на що світ готовий заради самозбереження й карантину махнути рукою. Він би, можливо, із задоволенням забув про Донбас, але він теж заручник сакральної територіальної цілісності, і вдаватися до експерименту, який зовсім уже безмежно різноманітить косовську практику, йому сьогодні вже точно незручно. Не кажучи про те, що отримувати недалеко від центру Європи людей, які ні перед ким і ні за що не відповідають, зате цілком підконтрольні Москві й з часом загрожують перетворитися на аналог якого-небудь ІДІЛ місцевого значення — втілення найгіршої футурології. Тому Захід втягнуть у донбасівську миротворчість, якою йому найменше хотілося б займатися, але треба.
Тому Дебальцеве разом з Мінськом — це й сигнал Києву: ресурс західної участі виявляє ознаки вичерпання. Якщо він хоче серйозно залишатися в системі західних ставок у його протистоянні, бажано більше не залізати ні в які котли й узагалі уникати тих помилок і бід, в які він потрапляє виключно з власної ініціативи й через не зжиту політичну традицію.
Участь Заходу в подіях в Україні — матерія ще ефемерніша, ніж мінський мир. За пророкуваннями на тему апокаліпсису, який станеться в разі зриву мінських домовленостей, рефлексія всіх його учасників з приводу нерозуміння, що робити наступного разу, завтра, коли Москва переконається, що може собі дозволити наступний крок. Захід намагається виграти час, щоб сформулювати для себе устрій нової реальності. Москва намагається зрозуміти, як і де вона, не будучи відключеною від SWIFT, може встигнути за цей час самоствердитися. Це єдиний і дуже вузький простір компромісу.
Мінськ-2 — це гамбурзький рахунок, а не мюнхенський, і Дебальцеве — не Судети, як хочеться представити любителям історичних аналогій. Мюнхен — він Мюнхен лише вперше. А сьогодні Мюнхеном було б визнання російським Криму — тобто, як і тоді, спроба притягування ситуації до правил гри, які незабаром були знищені. Цим шляхом ситуація цього разу не пішла. Вона пішла мінським: за рік після Криму від усіх правил гри залишилися лише руїни Дебальцевого, що й було визнано й урочисто підписано. Без усяких, між іншим, секретних протоколів.
Вадим ДУБНОВ, Москва, спеціально для «Дня»
