Московська нервозність
Донбаське загострення збіглося або спричинило вбивства відомих ватажків бойовиків як у Донецьку, так і в Луганську. Там від вибуху його автомобіля загинув начальник управління так званої народної міліції Олег Анащенко. Не минуло й чотирьох днів, як у своєму кабінеті з реактивного вогнемета «Джміль» був убитий командир батальйону «Сомалі» Михайло Толстих на прізвисько Гіві.
Назвати подібне випадковістю можуть тільки дуже наївні люди. Такі речі раптово не відбуваються і не бувають такими, що не підлягають обліку. Більше того, Гіві був убитий зі зброї, яка навіть у російському військторзі на кожному кроці не зустрічається, і володіє нею далеко не кожен. Відзначимо, що дальність дії вогнемета «Джміль» приблизно 150 м і просто так із ним розташуванням батальйону чужа людина ходити не могла б. Занадто помітно. Звідси випливає, що, по-перше, це був хтось із своїх, хто не викликав підозри, і, по-друге, без московської санкції нічого подібного б не сталося. Ніколи. Які б не були розбірки між ватажками в Донецьку і Луганську, без хоча б мовчазної згоди Білокам'яної вони і пальцем ворухнути побояться. Так що посилання на міфічну українську диверсійно-розвідувальну групу слід віднести навіть не до пропагандистського виверту, а до спроби дати хоч якесь пояснення події попри її сміхотворність.
Виникає цілком слушне запитання: чому в околицях Кремля дали відмашку на ліквідацію ватажків бандитів. Начебто при складному становищі на фронті треба в тилу збиратися всім разом, а не ліквідовувати відносно боєздатних командирів. Адже цей процес почався не в лютому поточного року, а набагато раніше і йде по наростаючій.
Звичайно, не можна заперечувати, що в тераріумі під назвою «ДЛНР» ватажки бандитів люто ненавидять один одного і готові вчепитися в горлянку своїм так званим колегам. Пиріг постійно зменшується, і ділити доводиться все менший обсяг коштів. Зрозуміло, що це нікому не подобається і всі прагнуть урвати побільше. І в цій справі не зупиняються ні перед чим. Проте видається, що це зовсім не головна причина того, що вибухи і постріли косять лави терористів.
Проблеми містяться у площині глухого тупика, в якому опинилася московська зовнішня політика. Не тільки в Україні, а скрізь.
Звернімо увагу, що в міру розвитку донбаського загострення, починаючи від Світлодарської дуги і далі до Авдіївки, тон публікацій і розмов у Москві ставав все більш нервовим. Спочатку прокремлівські експерти і пропагандисти відкрито сміялися над повільним просуванням українських військ у «сірій зоні». Була надія, що все віддане буде відбито. Коли виявилося, що нічого не виходить, тон почав змінюватися. Намагалися відіграти фейкові повідомлення про величезні втрати українських військ і начебто нічийний результат боїв. Теж жодного ефекту.
Першим забив на сполох одіозний Гіркін-Стрєлков. До його прогнозів не слід ставитися серйозно, але як індикатор ситуації в шовіністичних колах його деякою мірою використовувати можна. У заяві очолюваних ним організацій «Комитет 25 января» і «Общерусское национальное движение» пророкується катастрофічна поразка Росії, якщо негайно на Донбас не будуть введені регулярні російські війська.
При цьому всім, від Путіна і його генералів до всіх, хто зберіг хоч крихту здорового глузду, ясно, що нічого подібного Москва зробити не може. Дуже б хотілося, але не складається пасьянс.
По-перше. Задумана як маленька переможна війна в Сирії виявилася на кшталт афганської. Нехай людські втрати і не настільки великі, хоча вони є, але витрати фінансові, організаційні та економічні все зростають і кінця цієї авантюри не видно.
Втручання в Сирії не вирішило головної проблеми Москви - виходу з дипломатичної ізоляції. Розмови з нею ведуть з конкретних проблем, але ділити світ за лекалами Ялти-2 ніхто не збирається. Сирійська шкурка не варта витраченої вичинки. Водночас справи в Дамаску йдуть зовсім не так добре, як це уявляється.
По-друге. Піти з Сирії Росія не може, бо це означатиме таку поразку, що відхід із Донбасу здасться дитячим лепетом. Водночас починає даватися взнаки протистояння з Іраном, який хоче витіснити Москву з Сирії і активно діє в цьому напрямку. Вона там йому не потрібна. Про складні стосунки попутників говорять повідомлення про серйозні розбіжності і навіть зіткнення російських офіцерів і чеченського спецназу з бійцями Хезболли і шиїтської міліції з Афганістану, Іраку і Пакистану, керованими іранськими офіцерами.
Посилення Ірану в Сирії негайно позначиться на Південному Кавказі та Центральній Азії, зокрема в етнічно близькому Таджикистані. Цього Росія допустити не може і робитиме все для зміцнення своїх позицій у Сирії. Це, в свою чергу, вимагає додаткових ресурсів, яких і так бракує.
По-третє. У Кремлі не ставлять на Донбасі глобальних завдань, а намагаються утримати те, що мають, і тим самим нав'язати свій план «піти, щоб залишитися». Не виходить, і це нервує.
По-четверте. Українська тактика жаб'ячих стрибків викликала розгубленість серед генералів на Донбасі і в Кремлі. Ясно, що відбити втрачене терористи та їхні куратори не можуть, а стратегічно їхнє становище погіршується. Повільно, але вірно.
Про це пише російська військова преса. Генерали пророкують близький наступ української армії і обережно готують громадян до поганих новин із Донбасу. У московській «Независимой газете» генерал-лейтенант Юрій Неткачев, який за часів СРСР командував загальновійськовою армією і має досвід організації бойових дій у локальних конфліктах, вважає, що «наступати ЗСУ будуть не в лоб, тобто на Донецьк або інші міста. Швидше за все основного удару вони завдадуть у малонаселеній місцевості на південь від Донецька, з тим, щоб відсікти ДНР від Новоазовська, захопити військовий аеродром у районі Тореза і далі просуватися в напрямі Сніжного і КПП Червонопартизанськ на кордоні з РФ».
Неважливий у цьому випадку факт того, як насправді буде відбуватися наступ ЗСУ. У політичному сенсі мета полягає у відновленні status quo щодо Мінську-1. Проти цього формально ніхто заперечувати не може, бо є підписаний документ. Водночас у стратегічному плані вихід ЗСУ на ту лінію принципово погіршує становище «ДЛНР», і це друга причина нервозності Першопрестольної.
По-п'яте. Ще однією причиною нервозності в московських коридорах влади є невизначеність політики США на Близькому Сході, в Україні та інших регіонах. Можна вже констатувати, що з Іраном у США гряде загострення і Москві доведеться вибирати між Вашингтоном і Тегераном. Надії на Трампа тануть з кожним днем, а заводитися з Іраном не можна, це може коштувати Сирії. Вибереш Тегеран, втратиш із Вашингтоном, тоді прощавай у будь-якому вигляді повернення до клубу великих держав.
От би піти з Донбасу і розв'язати собі руки, так треба наступити на горло власній пісні про «русский мир» та таке інше.
Схоже, що принципове рішення з Донбасу йти прийнято, але здійснюватиметься воно повільно, з великими вигинами і складною боротьбою угруповань біля підніжжя кремлівського трону.
Проте підготовка вже ведеться. Найбільш завзятих бандитів прибирають, щоб не заважали і неслушної миті нічого не крикнули. Йде підбір нових кандидатур, більш прийнятних для України і Заходу.
Про них та умови російського відходу зі збереженням обличчя Путін намагатиметься домовитись із Трампом в обмін на підтримку боротьби з ІД. Ось тільки як на це подивляться іранські аятоли. Навряд чи їм це сподобається.
Ось чому Москва буде нервуватися з кожним днем все більше. На жаль, це спричинить посилення обстрілів. Тут нічого не поробиш. Іншою мовою в Москві говорити не навчилися.
