Минуле Росії, що не впускає в майбутнє
Майбутнє приховано за завісою невідомості, але багато чого можна зрозуміти з аналізу минулого. Нинішня Росія переживає етап своєї історії, коли багато рис сьогодення вже були. Повторення неоднозначне, але цілком впізнаване.
Чергова криза викликала в сусідній країні вал вимог змін. Говорити про реформи навіть модно. Інша справа, проводити їх чи ні. Ось тут і починаються проблеми. І Росія в цьому далеко не самотня.
У другій половині XVIII століття Франція вступила в смугу економічної та політичної кризи. Не всі це бачили за зовнішнім блиском французького двору.
Те, що треба щось робити, розуміли навіть найзапекліші реакціонери. Один із них - «наставник молодого короля» граф де Морепа, рекомендував призначити на пост генерального контролера фінансів інтенданта Ліможа Робера Тюрго, який добре проявив себе.
Нехай назва посади не вводить в оману. Насправді генеральний контролер фінансів фактично був по-сучасному прем'єр-міністром, бо керував адміністративною і економічною сферами.
Тюрго почав провадити економічні та адміністративні реформи, що навіть не назріли, а вже давно перезріли. Вони оформлялися у вигляді едиктів (указів) короля. Одночасно наводився лад у фінансах. Для початку істотно урізалися витрати на утримання двору. Зокрема і на придбання прикрас для королеви і на кількість свічок для освітлення Лувра і Версаля.
Як і слід було очікувати, спроби реформ наштовхнулися на шалений опір. Коло ворогів було дуже великим. Паризький парламент відмовлявся реєструвати едикти короля, ухвалені під впливом міністра. Духовенство було роздратоване залученням до несення державних повинностей разом із простим народом. Інтригували проти міністра монополісти, зокрема торговці хлібом. В лавах найлютіших ворогів Тюрго стояли придворні, роздратовані його прагненням до економії, рішучістю в переслідуванні одного з фаворитів королеви, герцога де Гінь, викритого у використанні дипломатичних таємниць, відомих йому як послу в Лондоні, для гри на біржі.
За 20 місяців міністерства король звільнив Тюрго. Період реформ у Франції закінчився. Придворна камарилья поспішила скасувати ухвалені едикти. Все повернулося, як здавалося, «на круги своя» і вибухнуло за 13 років штурмом Бастилії.
Відставка Тюрго означала, що процес еволюції французького феодального абсолютизму неможливий. Правляча еліта розкололася, і проти режиму виступає її значна частина. Революція була лише справою часу. Вона не тільки здійснила все заплановане Тюрго, але пішла далеко вперед і жодні реставрації вже не могли відновити колишній порядок.
У Росії пишуть проекти реформ: від ліберальних до охоронних. Судячи з вказівок Путіна, останнім віддається перевага. Все так, як за часів Тюрго.
Якщо подивитися на дії російської влади, то пряма аналогія напрошується з часів Миколи I. Консервативні і охоронні тенденції буквально придушили будь-які прояви інакодумства. Їдучи на Кавказ, Михайло Лермонтов написав гіркі рядки:
Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, послушный им народ.
У XIX столітті форменим одягом жандармів були мундири блакитного кольору.
Тоді не було соціологічних служб і соціології як науки, але слова поета відображали дійсність. Сьогодні є опитування, але народ російський вірить царю - сьогоднішньому президентові, і продовжує залишатися слухняним.
Указом імператора Миколи I в липні 1826 року було створено Третє відділення Його Імператорської Величності канцелярії. Це повна назва установи. Набагато важливіше, що йому були підпорядковані жандарми, варта, як та, що перебуває при військах, так і внутрішння. На Третє відділення покладалися функції політичного розшуку. Ще одна не декларована, але найважливіша функція - охорона государя. Тепер це Федеральна служба охорони і недавно створена Росгвардія.
Після повстання декабристів Микола I відчував страх перед можливими народними виступами. Для чого посилював контроль над населенням і проводив політику ізоляції країни.
Реакція у внутрішній політиці неминуче виходила на міжнародний рівень.
У першій половині XIX століття Росія перетворилася на жандарма Європи. Перемога над Наполеоном, успішні війни з Туреччиною і Персією, придушення повстань у Польщі й Угорщині породили у Миколи I уявлення про можливість подальшої експансії в напрямі чорноморських проток і на Балканах.
Прогресуюча технічна відсталість Росії неминуче відбивалась на армії, її підготовці та оснащенні. Натомість постійно проводилися огляди і стройова підготовка. Все це позначилося в період Кримської (Східної) війни.
Аналогії з сьогоденням напрошуються самі собою.
По-перше. У внутрішній політиці наростає хвиля реакції. Посилюється контроль над населенням, посилюється вертикаль влади. Заодно, як за Миколи I, зростає вплив силовиків, передовсім спецслужб. Стурбований Путін змушений був створити свого роду противагу ФСБ у вигляді Росгвардії і почати серйозне перетрушування органів аж до Слідчого комітету. Все це не тільки звужує коло наближених, але і збільшує число невдоволених. До кінця царювання Миколи I їх число стало настільки великим, що спадкоємець Олександр II без особливого бажання змушений був зайнятися реформами. Дещо вийшло, але далеко не все. Революція затрималась, але все одно сталася. Хоча імперські комплекси вкотре перемогли. Країна зовні змінилася, але всередині не дуже.
По-друге. Зовнішня політика слугує продовженням внутрішньої. У лютому 1833 року ескадра Чорноморського флоту зупинилася на Босфорі. Було укладено Ункяр-Іскелесійський договір з Туреччиною, який був значним успіхом російської дипломатії, хоча і недовговічним.
Проти виступила наддержава того часу – Велика Британія. В результаті начебто міцні позиції Росії в Туреччині були суттєво підірвані і Стамбул, тоді Константинополь, опинився в фарватері англійської політики. Царю б зрозуміти, що не може відстала Росія змагатися з найбільш передовою промисловою державою того часу, майстернею світу. Та де там. Грім військових оркестрів на оглядах заглушав доводи розуму.
Аналогічним чином діє і нинішня Росія. Сил немає, але амбіції такі, що всім доводиться займатися обороною від її намірів.
По-третє. Микола I проводив нестримну експансію для зміцнення владної вертикалі. Путін робить те ж саме. Оголошуються зовнішні вороги, на яких списуються всі проблеми.
На початку Кримської війни всюди виспівували рядочки нині мало відомого поета Алферьєва, надруковані в проурядовій газеті «Северная пчела»:
Вот в воинственном азарте
Воевода Пальмерстон
Поражает Русь на карте
Указательным перстом…
Пальмерстон був прем'єр-міністром Великої Британії і в Росії його вважали джерелом всіх бід країни. До речі, йому належить фраза, чомусь приписувана Черчиллю: «У нас немає ні вічних союзників, ні постійних ворогів, але постійні і вічні наші інтереси, і захищати їх - наш обов'язок».
Путін все повторює. Тільки тепер у всьому винен держдепартамент, Обама і весь Захід. Замість наведеного чотиривірша в Росії - телепередачі, кінофільми. Втім, пісеньки потрібного змісту теж є.
Росія, як Франція часів Тюрго, вступила в смугу, коли реформи вже неможливі. Стрілки еволюційних змін пройдені, залишилися революційні.
Не слід всерйоз приймати розмови прокремлівських експертів про те, що революція в Росії неможлива. Історичний процес розвивається нелінійно. У червні 1789 року ніхто уявити собі не міг, що трапиться 14 липня. У січні 1917 року Ленін писав, що він не доживе до революції в Росії. Навіть 23 лютого 1917 року, коли розлючені жінки рознесли кілька хлібних крамниць, ніхто не подумав, що царя повалять за кілька днів.
Жорна історії мелють повільно, але впевнено. Певної миті вони починають крутитися з великою швидкістю. Хто потрапив у них, навряд чи вціліє.
Звичайно, в компаративістиці не слід шукати точної відповіді навіть на найближче майбутнє. Проте якісь контури його побачити можна.
