Наближали як могли
Судячи з усього і зараз нам не вистачає чогось для того, щоб дотиснути до конкретного результату нашу перемогу. А напівперемога – це стратегічно гарантована поразка
Пам’ятаю, як в 2002-му році в степовому Криму один татарин спеціально приніс мені газету. Обурено він зачитував цілі рядки з газетного листка і чомусь саме мене – того хто приїхав з материка – питав чому Україна нічого не зробить щоб такі газети закрити. «Це ж приниження!» - говорив бідний чоловік. Газета була не просто проросійська, а радикально шовіністична і зачитані рядки не натякали, а закликали до повалення держави Україна. Я не знайшовся, що йому в той далекий час глибокої кучмівської доби відповісти. Чи мало що і хто пише? А рівно через рік трапилась історія з Тузлою. Запам’ятались мені очі того кримського татарина, який повернувся з родиною із Казахстану і апелював до мене, як до людини зі спільними поглядами. Тоді я зрозумів, що не дивлячись на те, що Україна зробила дуже важливий крок – дала можливість кримським татарам повернутись на свою Батьківщину, нашій державі не вистачило духу остаточно зцементувати українсько-татарський фронт проти агресора. А Росія вже тоді була саме агресором, що звірячими кликами дряпала і кусала нашу державність.
18 травня – День депортації кримських татар зі своєї землі, який і зараз багато хто з них відзначає поза рідного Криму. А все тому, що було зроблено все для того, щоб настав день, коли цей народ міг повернутись додому, та оселя ця не була зміцнена, не була захищена. Ворог там все одно панував. Ось і тепер в Крим із України їдуть ешелони фур з продовольством, а в самому Криму сформований потужний російський військовий потенціал, що шилом впирається в наш бік. Ми торгуємо з цим ворогом, в той час як він розмахує лезом перед нашим горлом.
Судячи з усього і зараз нам не вистачає чогось для того щоб дотиснути до конкретного результату нашу перемогу. А напівперемога – це стратегічно гарантована поразка. Ми здобули незалежність та не розбудували міцну державність. Ми зробили перший Майдан та повіривши лідерам не дотиснули, а навпаки самі розбрелись в підтримці колишніх соратників з помаранчевої сцени. Самі стали антагоністами, інструментами в розхитуванні спільного човна. Ми – український народ – перемогли в Революції гідності та знову «зависли». Перша вольова хвиля добровольців частково залишилась в землі Донбасу, а частково вже демобілізувалась. Волонтерський рух частково вщухає (їхньому духу так само потрібні перемоги, як і солдатам!), частково перетворився в бізнес (волонтерами наразі себе називають і ті хто на зарплатні), частково тримається на ентузіастах, яких все меншає. А отже стовпи нашої оборони – добровольці і волонтери – потроху хитаються. На вулиці Хрещатика в День Європи виходять дивні старці з наспіх в помилках намальованими плакатами і проханням їх чомусь не знімати. Вони протестують проти тарифів і по всьому видно, що мітинг їхній штучний та це лише доводить, що є сили які працюють в цьому напрямку і готують тло для критичного громадського обурення. В цей же суботній день 16 травня, який мав стати святковим, відбувається низка святкувань і флешмобів навіть з участю танцюючого мера. Але справжнім символом Дня Європи стало прощання на Майдані із загиблим бійцем «Айдару» Олексієм Сапожниковим. Сльози - ось поки що ціна нашої недоперемоги. Чогось нам ще дуже не вистачає. Дефіцит чого у нас віднімає остаточну перемогу?
В неділю під час заходів до Дня пам’яті жертв політичних репресій, Президент повідомив, що понад 100 тисяч українців були знищені сталінським режимом. На днях він підписав Закон про декомунізацію і прийнято рішення позбутись радянської символіки. Поступово Україна змиває з себе плями радянського минулого, але справжнього державницького щита ми поки що не надбали. Нас продовжують бити в бік і в спину. Саме тому не варто затуляти очі на появу Нестора Шуфрича в столиці з георгіївською стрічкою на святкуванні Дня Перемоги. Можна сказати, що це знак – піднімати голови, а значить сунути Україні шило в ребро. Ми забуваємо, що двері до Батурина Меншикову в свій час були відкриті з середини, а приходу радянським військам в Україну на початку 20-го століття передував розбрат, провокації і тліюча, привнесена зовні війна.
19-річна дівчина потрапляє в столичне СІЗО. Починається хвиля протестів – патріоти заступаються за юну солдатку, бійця «Айдара», яку звинувачують в змові з начебто вбивцями правоохоронців в Києві, колишніх «беркутівців». Картинка доповнюється нічим іншим як фото з «зігами» цієї ж контуженої в бою Віти Заверухи. Патріоти – «Айдар» - «беркутівці» - вбивство – «зіги». Ні що не натякає на типовий сюжет для Lifenews? А це всього тільки епізод, так би мовити для розхитування певного прошарку. Тепер інформаційно ізольованим від українських ЗМІ луганчанам можна якось пояснити для чого гаубиці гатять з Луганська по Щастю - там «Айдар», там «зігують» і вбивають «беркутів». Ну а стояти в бою «айдарівцям» разом міліцією, яка, як було заявлено в масі інтернет-повідомлень, начебто катує в СІЗО їхню бойову сестру, зовсім неприйнятно. Переконаний, існує загроза появи ще одних трупів міліціонерів або добровольців. Будуть ще розповіді про катування в СІЗО та «зігуючих» «бандерівцях». Згадаємо дивні смерті міліціонерів під час Майдану, які певною мірою стали приводом для створення водорозділу між правоохоронцями і майданівцями. Я вже не кажу про незрозумілий факел, який ще на початку Майдану влетів до готелю під час смолоскипної ходи.
Ще одним прізвищем, яке на днях потрапило на вуста спікерів телешоу та колонки журналістів, став Саша Боровик, який полишив уряд. До того грамотний, професійний, але майже непомітний Боровик, якось не запам’ятався загалу. Звичайно, це не зменшує ваги професіоналізму колишнього секретаря Вацлава Гавела. Що ж треба зробити для того, щоб вас почули? Гучно грюкнути дверима. Зі зворотної сторони. І ось його сторінку розривають користувачі facebook на цитати та посилання, а деякі видання присвячують інтерв’ю з ним цілі шпальти. Навіть Слава Рабінович розразився емоційною оцінкою українського уряду, наче стяг показово піднявши ім’я Боровика – мовляв, «ну, якщо вже Боровик звільняється» і розповідаючи про його «рівень і калібр». «Боровик має розмовляти з Айварасом Абромавічусом і Арсенієм Яценюком на рівних, а не бути одним із підлеглих», - заявив російських фінансист Рабінович. Тобто заступник міністра має розмовляти з прем’єром на рівних, а не бути одним з підлеглих? При всій критиці уряду, щось тут не так. Що вже казати про згадані політичні ток-шоу, де заступник міністра перетворюється на телезірку. І тут пригадалось, що це вже далеко не перші звільнення. Що звільнення ці мають під собою систему і кожний з тих хто полишив урядовий корабель пояснював свій крок одним – в цій країні неможливо здійснювати реформи.
Виявляється, командири човна лише декларують зміни, а насправді система влаштована так, що урядові чиновники не мають доступу до реальних важелів. Ці чиновники, виступаючи на телешоу, жаліються на те, що у них не вистачає повноважень і кадрів, а поважні гості в студії лукаво посміхаються слухаючи такі наївні пояснення. Невже й справді хтось сідав на той човен для того, щоб щось в ньому змінювати? Для суспільства це питання так само не розв’язане. Гарвардська наївність чи піар-розрахунок? Прості українці цього не знають і мало кому вірять. Вони знають одне – реформи не тільки не довершені, вони не розпочаті. Тягар боргів уряд перекинув на громадян. А такі відставки заступників, які виносять на загал внутрішні непорозуміння, перетворюються в інформаційну хмару, яка з кожним днем розростається в глибу. Владний механізм іржавий і інертний до еволюційних змін. Прості люди довели, що вміють жертвувати і воювати, їм важко зрозуміти, чому влада - це навіть не орган, а окремий, відірваний від суспільства організм. Організм, який живе по своїм законам і принципам, що перемелює все що до нього потрапляє, або викидає як чужорідне тіло. Прості люди загибали під небом столиці, лізли під танки в Дебальцевому, віддавали останні гроші для того, щоб солдат міг зношені кросівки замінити на берці. Вони наближали на Майдані спочатку День Європи, а потім на Донбасі День звільнення від окупації як могли. І все це для того, щоб впертись в суботню заяву Президента на робочій нараді про те, що «починати діалог про модальність проведення місцевих виборів на Донбасі можна лише після повного припинення вогню і відводу тяжкої техніки, верифікованого ОБСЄ». Розмови про місцеві вибори на Донбасі – це ще одна наївність чи гра з пороховою діжкою? В такому разі невпинно наближається інший день – день, коли ця діжка вибухне. Ми живемо в країні, де навіть шовіністична газета 2002-го року потрапляє до рук кримського татарина невипадково і зрештою загоряється полум’ям війни. Питання лише в часі.
