Назад в СРСР
Днями посол Латвії в Україні Аргіта Даудзе в інтерв’ю одному з українських видань висловила своє здивування тим, що багато людей у нашій країні виступають проти закону про дерадянізацію.
«Ми знаємо про жахливі злочини радянської влади, про жахливі злочини проти українських людей. Голодомор – свідомо організований голод, що коштував життя мільйонів людей, репресії, депортації. Якщо люди захищають радянське минуле, це нагадує мені стокгольмський синдром. Як ніби ви заручник, і захищаєте того, хто взяв вас у полон», – каже вона.
Даудзе підкреслює, що є сегменти суспільства, де ностальгія за радянською владою особливо поширена – наприклад, у Криму та східній частині Донбасу.
«Нинішня ситуація демонструє, як потворно проявляється там радянське минуле. Потрібно позбутися цього минулого, щоб звільнити себе. Відкиньте не потрібне старе, відкрийте вікно, впустіть свіже повітря. Забудьте про пострадянське, ви – проєвропейська країна», – закликає латвійський посол.
Треба віддати належне пані Даудзе за те, що вона, говорячи про Донбас, вказує тільки на його східну частину. Хоча і ця частина не зовсім однорідна. Але розглядати регіон у такому ракурсі, як не крути, краще, ніж робити грубі узагальнення щодо всього краю. Адже події останнього року розділили Донбас майже навпіл як територіально, так і соціологічно.
Наголошувати саме на донбаському сході доречніше і в тому плані, що це дійсно найрадянський простір регіону. Найрадянський він здебільшого тому, що найшахтарський.
За радянських часів у гірників і всього Донбасу був привілейований статус, і для цього регіону радянська влада справді була більше батьківською, ніж ворожою. Принаймні, для більшості місцевого населення, виходячи з його цінностей. У роки незалежності ситуація змінилася не на користь робітничого класу, тому для багатьох мешканців регіону СРСР став ідеалом, до якого хочеться повернутися в тій чи іншій формі…
Про все це вже багато сказано та написано, зокрема – останнім часом. У контексті слів Даудзе треба звернути увагу на те, що у східно-донбаському випадку йдеться не про «стокгольмський синдром», а про звичайну ностальгію. Тобто не про ідентифікацію з агресором заради виживання, що є одним із видів психологічного захисту, а про бажання повернутися туди, де життя здавалося щасливішим, ніж теперішнє.
Адже в основі «стокгольмського синдрому» лежить механізм психологічного захисту, а саме – надія жертви, що агресор проявить поблажливість за умови беззастережного виконання всіх його вимог. Тому полонений намагається бути слухняним, виправдовути дії загарбника, викликати його схвалення та заступництво.
А ностальгія – це реальне прагнення відновити минуле та спроба одомашнити навколишню дійсність, зробити її схожою на ту, де почувалося краще, ніж зараз.
Інше питання, чим людина вимірює або чим їй нав’язали вимірювати суспільне благо – лише задоволенням первинних потреб або ще чимось іншим. І чи є прийнятним, коли тобою система опікується, і в тебе немає до неї політичних питань, а твого сусіда вбиває або відправляє за грати через те, що він не такий, яким він для неї потрібен…
Що стосується «стокгольмського синдрому», він скоріше підходить до того, що нині може відбуватися на території «ДНР» і «ЛНР». Частина місцевого населення, ностальгуючи за СРСР, підтримала ці формування, вірячи, що таким чином можуть «одомашнити навколишню дійсність», зокрема – за підтримки Росії як правонаступниці Радянського Союзу.
Але у соціально-економічному плані повернення під турботливе державне крило наразі не відбувається. Воно відбувається хіба що у воєнно-політичній площині. Це – один з головних чинників, який може формувати серед тамтешнього населення той самий «стокгольмський синдром», який розвивається від безвиході та безсилля.
Інколи надзвичайно важко просто терпіти – людська психіка для полегшення може вдатися до того чи іншого захисного механізму на кшталт ототожнення з агресором. Або збунтуватися. Наприклад, як у недавньому донецькому випадку, який привернув увагу багатьох українських ЗМІ. Один переселенець з шахтарської столиці, побувавши вдома, опублікував на своїй фейсбуківській сторінці таку історію...
В маршрутку зайшли декілька людей у камуфляжі. Всі на підпитку. Демонструючи свій героїзм, почали провокувати чоловіків, які знаходилися в салоні. Питали, чого вони не на передовій і не допомагають тим, хто воює. У відповідь, пише свідок, у маршрутці відбувся емоційний вибух. Пасажири, особливо жінки, красномовно висловили людям у камуфляжі все, що думають про них і про їхнє перебування в місті. Після цього провокатори були вимушені залишити салон маршрутки…
Євген СЕРЕДА, політолог, журналіст
