Не словом, а ділом
В кризовий момент потрібні взаємна довіра й ефективна співпраця, а вони неможливі без здатності влади відповісти на гострі запитання
Сьогодні багато хто закликає не критикувати новий уряд – мовляв, перед лицем російської агресії всі мають об’єднатися для захисту Вітчизни; інший аргумент щодо унеможливлення критики – треба дати новій владі ввійти у курс справ і попрацювати, а тоді вже з неї щось вимагати. Що ж, аргументи справді вагомі, від них відмахнутися неможливо. Проте водночас за майже місяць діяльності нової влади до неї накопичилося чимало гострих запитань, залишатися без відповідей на які громадянське суспільство не може собі дозволити. Адже йдеться або про помилки і недоробки у діяльності тих чи тих урядовців або чиновників високого рангу, або про саботаж чи, ще гірше, про підривну діяльність «кротів» ФСБ у структурах влади.
Крім того, вже очевидно, що більшість представників нової влади не любить критики і не збирається визнавати власні ляпсуси. Чи треба пояснювати, що це дуже небезпечно? І для особистої кар’єри зазначених персонажів та їхніх партій, і – що найголовніше – для України, для її народу?
Один із небагатьох урядовців, які визнають допущені вже ними помилки та недоробки, - віце-прем’єр Віталій Ярема, який курує силовий блок. Він, зокрема, визнав перед журналістами таке: «Сьогодні приходить оперативна інформація, що 21 і навіть 22 лютого в деяких банках зберігалися по мільярду доларів, які належали Януковичу і його прибічникам. Сьогодні цих коштів немає. Ми зробили багато помилок або неоперативно спрацювали і дали цим негідникам можливість втекти з України». І справді: надходить інформація, що саме ці мільярди доларової готівки використовуються нині для фінансування сепаратистських рухів на сході та півдні країни. Відтак постає перший блок не надто приємних для очільників влади запитань.
Зняти такі величезні суми готівкою без дозволу керівників банків чи навіть їхніх власників неможливо. 21-22 лютого було цілком зрозуміло, на які цілі будуть спрямовані ці навряд чи чесною працею зароблені кошти. То чому не притягнені до відповідальності ті, хто давав дозвіл на видачу цих грошей? На цих персонажах – кров загиблих з того часу людей і виникнення реальних загроз національній безпеці та територіальній цілісності країни. Навіть якщо йдеться про впливових осіб – вони мають бути покарані, а в банки, які з яких зникли мільярди доларів, введені тимчасові адміністрації НБУ. Адже не виключено, що саме через ці банки здійснюється подальше фінансування сепаратистів та сформованих з російських нацистів бойових груп.
Принагідно: чому досі Верховна Рада не ухвалила закон про заморожування активів з подальшою націоналізацією, який стосується сепаратистів та їхніх поплічників? Чому не заарештовані всі активи Олександра Януковича та «вундеркінда» Курченка? Чому вже після формування нової влади без практичної відповіді залишився продаж Курченком якихось нерухомих активів росіянам? Узагалі, всі контракти про продаж російським компаніям майна в Україні з моменту російського вторгнення до Криму слід оголосити нечинними. Це елементарні дії із захисту української економіки.
Узагалі-то можна було би піти й далі: бодай розглянути питання про арешт всього майна і всіх грошових активів російського великого бізнесу (який апріорі тісно пов’язаний з режимом Путіна) на території України. Скажімо, США за півтора роки до вступу у Другу світову війну заморозили і японські, і німецькі активи на своїй території (включно з судами торгового флоту), а ще раніше згорнули торгівлю з цими країнами і закрили для них Панамський канал; а з початком активних бойових дій усі ці активи були конфісковані. Будемо сподіватися, що до останнього не дійде, але у Москві мають знати, які перспективи у російського бізнесу в Україні в разі ескалації вторгнення…
Від економіко-політичного блоку перейдімо до інформаційно-політичного. На значній частині України, на щастя, у кабельній мережі вже відключена низка російських телеканалів, які займалися і займаються агресивною антиукраїнською пропагандою у стилістиці Геббельса-Жданова. Але чому для цього не створена відповідна законодавча база, щоб можна було закрити бодай прямі шляхи впливу на українську аудиторію імперської російської пропаганди, побудованої на тотальній брехні й оспівуванні імперського тоталітаризму? Чому досі виходять різні московські газети «…в Украине»? Чому на деяких FM-станціях досі ретранслюється «Голос России», від якого за кілометр смердить дезінформацією та українофобією? Чи, може, взірцем для нової влади є Центральна Рада, яка в пароксизмі безберегої демократії наприкінці 1917 року, коли вже російська агресія стала фактом, так і не наважилася закрити київські більшовицькі видання, які відверто готували місцевих прихильників партії Леніна до збройного повстання?
Узагалі, чинна влада дечим аж занадто схожа на Центральну Раду. Причому ця схожість іде не по лінії наявності в ній визначних особистостей, які добре проявили себе в інших царинах діяльності, проте виявилися заслабкими державотворцями (Грушевський, Винниченко, Єфремов тощо), а по лінії нерішучості та нездатності на відповідальні кроки. Скажімо, Микола Порш, призначений у листопаді 1917 року військовим міністром, розформував цілком боєздатні українізовані з’єднання старої царської армії, зняв з посад їхніх командирів й оголосив загальну демобілізацію. А нову армії з його подачі Центральна Рада почала формувати на базі неіснуючої на той час «народної міліції». Воно й не дивно: Порш нічого не тямив на військовій справі, ба більше, був пацифістом і найбільше боявся не більшовицької агресії, а «українського бонапартизму». Результат відомий: сталися Крути, був зданий Київ. Але Порш хоча би був талановитим і загальновизнаним організатором української кооперації; а чим славетні деякі нинішні урядовці?
Хоча слід визнати: серед них є немале число успішних бізнесменів та вправних бізнес-менеджерів. За нормальної ситуації в країні це був би плюс, і немалий. Але за нинішніх обставин це об’єктивно радше мінус: вони чудово вміють керувати фінансовими потоками, проте не знервованими, збитими з пантелику та зазомбованими російськими ЗМІ людьми. А на додачу бізнес-по-українському має ту питому ваду, що все там залагоджується за методом «вась-вась», то підкилимних домовленостей «на чотири ока», і то пошепки. Інакше кажучи, для ефективної роботи нинішні урядовці мали б поступитися частиною своїх повноважень і запросити до участі у владі тих представників старшого покоління політиків, які ділом у минулому довели вміння грамотно розв’язувати складні соціально-політичні вузли за кризових обставин. Адже молодість переважної частини нинішньої урядової команди – це, безумовно, неабияка чеснота, проте її зворотнім боком є нестача досвіду…
І нарешті – власне військово-політичні запитання. Не буду торкатися подій в самій АРК. Але 15 березня російські десантники у кількості до 40 осіб висадилися перед селищем Стрілкове (це північна частина Арабатської стрілки, яка входить до Генічеського району Херсонщини). Ці десантники, до яких невдовзі прибуло підкріплення в живій силі та бронетехніці, захопили розташовану неподалік газотранспортну станцію «Чорноморнафтогазу» й окопалися там. А на додачу, виявляється, у колишньому пансіонаті МВС, розташованому поблизу Стрілкового, вже якийсь час мешкало близько 300 солдат РФ. Український прикордонний пост у складі шести осіб не став чинити опору. З якого дива адміністративний кордон з АРК на Арабатській стрілці охороняли тільки шестеро прикордонників? Чому ніхто з військового керівництва не звертав увагу на російських військовиків, які отаборилися в колишньому санаторії МВС? Якого дідька (чи за чиїм наказом) українські прикордонники замість захисту своєї держави всіма доступними засобами раптом зайнялися налагоджуванням дружніх стосунків із російськими десантниками? І, нарешті, чому Міністерство оборони деякий час на весь світ брехало про «повернення росіян на місця своєї постійної дислокації»?
Схоже, тут є де попрацювати СБУ. Якщо, звісно, нове керівництво там уже хоча б в основному «почистило» свою службу від «кротів» ФСБ, продажних мерзотників і байдужих нероб, що наповзли туди за останні роки…
Загалом же події 15 березня на Арабатській стрілці засвідчили, як на мене, що заяви керівників України про готовність армії до захисту суверенітету країни є радше добрим побажанням, ніж констатацією факту.
І це ще далеко не всі запитання, які можна (і потрібно) ставити перед новою владою і журналістам, й експертам, і речникам громадянського суспільства. Адже в кризовий момент потрібні взаємна довіра й ефективна співпраця, а вони неможливі без здатності влади відповісти на гострі запитання.
