Ненаситне жерло війни
29 квітня 2014 року в Луганську бандитами були захоплені майже всі ключові будівлі. Обласне управління МВС не залишило своїх позицій
Минув рік, а передивлятись кадри подій 29 квітня 2014 року в Луганську я ще й досі не можу без відчуття гнітючої відрази і сорому. Емпатичного сорому за те середовище, яке дозволило коїтись неподобству з палінням українських прапорів, побиттям патріотів, захопленням будівель на очах підсліпуватого ОБСЄ. Але ці кадри для багатьох корисно б передивитись, особливо тим, хто має здатність переносити провину за те, що сталось, лише на «ватникове» населення Донбасу. Глибинного аналізу того, що сталося, в суспільному розрізі так і не проведено. Найбільш адекватним і виваженим розумінням ситуації відзначилась історик із Донецька Олена Стяжкіна.
Факторів, які вплинули на стан речей, безліч, і є велика спокуса спростити все до узагальнених пояснень, вирвати з контексту трагедії епізоди і «злити» провину на окремих людей, на окремі події, на окремі середовища. За цим принципом і ділили Україну. На сході звинувачували у всіх бідах Майдан, на заході - бунтівний Донбас. При цьому мало хто на сході задумувався, якими об’єктивними причинами були зумовлені події на Донбасі і в мізках багатьох українців так і не прояснилось, що Донбас ніколи бунтівним не був. І саме тому його було важко розкачати, але легко використати. Технології розкручування бунту відпрацьовані давно, але будь-яка штучно створена хвиля рано чи пізно вщухає і знову перетворюється на покірливу гладь. Чому ж так сталось, що події, які відбувались рік тому, не вщухли на Донбасі, а перетворились на тривалий воєнний конфлікт? Ключове слово в цьому моменті – воєнний. Це не громадянський спротив, не внутрішній конфлікт, а військове вторгнення.
Остаточний злам в ситуації в Луганську трапився в середині квітня 2014-го, коли натовпу почали роздавати автомати за паспортами. Тоді стали ясно, що Луганськ впевнено перетворюється в клоаку. Навіть якщо б Путін кинув свою божевільну затію щодо подальшої окупації України, то факт роздавання асоціальному елементу такої неймовірної кількості зброї відкидав Луганськ в розвитку на десятки років назад. Інакше як злочином це назвати не можна. Не просто злочин, а злочин перед українським народом. Говорити про якийсь бізнес чи взагалі натяк суспільного ладу вже було недоречно. Далі місто закономірно погрузилось в бандитські «розборки», гуртожитки університетів, підвали та гаражі один за одним почали перелаштовувались під катівні, життя людини стало нічого не варте.
На щастя, з того часу майже щодня я мав можливість оприлюднювати свої спостереження в газеті «День» і на сайті газети. Це факти, рефлексії і роздуми безпосереднього свідка подій, і я хочу, щоб вони, зрештою, стали свідченнями. А свідчення, як відомо, передбачають суд і вирок. Але, на жаль, ні суд, ні вирок, ні покарання не дадуть відповіді на основне питання – як вживити в наш народ, в наше суспільство рефлекс спротиву. І перш за все спротиву провокаціям. Де ті ниточки і гачечки, за які зовнішні і внутрішні (впроваджені) маніпулятори чіпляють українців, перетворюючи їх на експериментальну масу, що зрештою вибухає і ламає гнилі стіни глевких конструкцій? Гачечки, які треба обірвати раз і назавжди? Виходить так, що протягом тривалого часу ці конструкції розхитуються корупційними і зрадницькими представниками кланово-олігархічної та продажно-чиновницької системи, а потім в певний зручний момент наноситься ключовий удар. Таким ударом того року було військове вторгнення Росії.
Так сталось з Донбасом, який не тільки пережив Голодомор 1932-1933-го років, репресії і суцільну асиміляцію в промислових центрах, що протягом 20-ти років вже незалежної України був відданий в руки вихідцям із комсомольської системи. Система, яка, треба віддати належне, працювала злагоджено, як відпрацьований механізм, але працювала з метою збагачення конкретних осіб ,утримуючи владу на грі і підживленні проросійських настроїв. Донбас і зокрема Луганщина нищилась як промисловий регіон, а її покірному населенню навіювались поверхневі імперативи, в яких образ Росії ототожнювався з чимось великим, успішним і рятівним.
Вся ця суміш фрустрації після розпаду СРСР, прийнятих на ментальному рівні «совкових» принципів буття, як-то «получка» та «достать», марення чужим життям і чужою історією, стала непоганим тлом для ситуативного використання. Більшість з тих, хто рік тому подався в ополченці, вже влітку або розбіглись по хатам, або втекли з Донбасу, або загинули. Так званого «сепаратизму» в Луганську вистачило на кілька місяців з прикормкою (бандитів наймали за долари) та можливістю грабувати (автомат відкривав широке поле діяльності в цьому напрямку).
Образ Донбасу як винуватця всіх бід з країни відлунював зворотнім міфом «Донбас годує Україну». І ось вже рік Україна без Донбасу, який майже не брав участі у виборах Президента і Верховної Ради, а корупція як прогресувала в країні, так і не збирається пригальмовувати. Без іншої України Донбас своєю чергою так само зовсім не виглядає ситим. Вже якось забулось, що Леонід Кучма не з Донбасу, Литвин – не з Донбасу, Табачник – не з Донбасу, Шуфрич – не з Донбасу, Колесніченко і Калашников – не з Донбасу, Порошенко, Ющенко, Кравчук, Тимошенко, Азаров - всі вони і безліч інших персоналій, що були 20 років в нашій країні і тримальними конструкціями, і допоміжними елементами, і потрібними комусь гвинтиками – всі вони не народились серед териконів та вугільного пилу. А отже, вивчення проблем перетворень в нашій країні не може базуватись на примітивному уявленні, що в наших бідах винні якісь окремі категорії громадян чи регіони.
Хто ж виграв від того розбрату? Хто витрачає неймовірні суми на цю війну при тому, що один залп російського «граду» вартує 200 тисяч доларів? Кому Україна потрібна в стані перманентної лихоманки, полишена всіма, знесилена і абсолютно залежна? Відповідь однозначна – Кремлю, що збожеволів в імперських прагненнях.
Наразі на Донбасі залишилась лавина ідіотів, яким нічим зайнятись. Війна потребує розвитку, репресії не можуть скінчитись в один момент. Саме тому війна, яка вже живе своїм життям, як окремий організм, вимагає нових жертв і нових театрів боїв. Це жерло, яке вимагає нового вугілля, нової сировини для підтримки свого смертоносного полум’я. Чи думали тоді, 29 квітня, бабці, що прикривали російських бойовиків і «петеушних» найманців, що невивчені уроки ведуть не до «світлого майбутнього», а до перетворення себе на перегній революцій, переворотів і воєн?
Зараз ті хто шантажував Київ, граючись в сепаратизм, самі вже давно не мають повноцінного впливу на ситуацію. Більш того, дехто хто з них багато чого втратив, а інколи навіть пішов у вічність. Нагорі процесів зараз з’явились ті, хто до того стояв за спинами і чекав, будучи готовими вступити в авантюру. Так і сталося. Кремль використав в цій історії всіх – і «князів» області, і мстивих та заздрісливих чиновників, і правоохоронців, і навіть бабць з наркоманами. Безумовно, комсомольський планктон, як єдине більш-менш організоване середовище, так само чекає на те, що піна з Луганська зійде, «специ» перестріляють за досвідом «90-х» бандитів і ось тоді вони на правах васалів знову запанують на вичавлених землях Донбасу. Копанки і контрабанда стали «вічними двигунами» збагачення в цьому регіоні і варто лише зачекати... Ні. Переконаний, що на Донбасі вже не виграє ніхто. А для Путіна ця ганебна кривава авантюра, цей злочин світового масштабу стане кроком до гільйотини. Спалений український прапор і залиті ненавистю спорожнілі очі «ватників» ще гекнуться диктатору наших часів. Але, на жаль, його сходи на ешафот, вже забризкані нашою кров’ю, кров’ю мирних українців. Кров’ю, яку не змити.
Валентин ТОРБА, «День»
