Онуки воювали
Президент нам розповідає про війну і нелегку долю економіки в стані війни, тим самим списуючи всі провини владної верхівки на форс-мажор
«Тяжёлый наш гвардейский батальйон» – саме ці слова звучали в пісні хлопців, що спокійно стояли собі в тіні параду в Києві на вулиці Лаврській 9 травня. Вони переробили знамениту військову пісню і мають на це повне право, адже саме вони зараз є тими воїнами, що протистоять Злу. Вони воюють з окупантом, вони проливають свою кров, як проливали її їхні дідусі.
Спостерігаючи за урочистостями з приводу святкування 70-ї річниці Перемоги над фашистськими окупантами, занурюючись в натовп, перебуваючи в хвилях різних течій, що підняли різні прапори разом із стягом Перемоги, можна простежити «водорозділи» які були штучно і ситуативно впроваджені в суспільство. Можна побачити, як певні проросійські сили, розподіливши яйця в різні кошики між політичними партіями від «Украинского выбора» до КПУ та начебто лояльних соціалістів, натискають на болючі точки киян. І – підкреслюю – саме киян. Що вже казати про східні регіони України. Можу сказати, що «водорозділи» помітні не стільки між поколіннями, скільки в самих поколіннях, бо багато разів мені довелося в натовпі зустрічати дідусів, які доводили один одному свою правоту. І все це на тлі бійців, які з болем розповідали про товаришів, що загинули на фронті. Фронті нашого часу, на нашій землі. Особливо зворушливо для мене було зустрічати луганчан з батальйону «Айдар». Їхні дідусі воювали за звільнення Луганська від окупанта, щоб їм самим довелось тепер продовжити цю справу. Замість того, щоб народжувати дітей, жити спокійним мирним життям, вони гинуть за кілька кілометрів від рідних осель, які зайняв російський загарбник.
Об 11-тій годині ранку в Києві від метро «Арсенальна» до меморіалу Слави розпочалася хода. Без брязкання зброєю, без псування асфальту танками, без тривожного пафосу гармат, але в складі оркестрів збройних сил різних країн. Це було і вірно, і символічно. Малеча «дуділа» в рученята, імітуючи музик, а іноземці добро усміхались їм в променях київського сонця. Все це було б мило і зворушливо, якби не болюче усвідомлення того, що за цим травневим сонцем, за цією мирною ходою точиться війна.
Війна справжня, жахлива. Війна, яку розпочав той, хто всіляко хоче вкрасти нашу Перемогу. Той, хто навіть дозволив собі сказати, що без України в боротьбі із фашизмом можна було б обійтися. Тепер Володимир Путін, який перейняв естафетну паличку від Адольфа Гітлера, засвідчив, що, виявляється, фашизм не був переможений. Фашизм як диявольське Зло лише змінив обличчя, мімікрував, адаптувався. Тепер на Червоній Площі в Москві серед ветеранів сидить нетрадиційно зорієнтований по життю байкер «Хірург» Залдостанов в позі гопника з луганської маршрутки (тобто ногами завойовуючи територію у стариків), а по самій Площі пересувається військова техніка, яку «злий карлик» постачає на територію Донбасу, щоб вбивати українців. До речі, нещодавно в ГАЗелі, що перевозила людей по моєму окупованому місту, трапилась показова історія. П’яний «ополченець» побачивши хлопця, який віз на ринок мішок з картоплею, дістав гранату і почав погрожувати, що підірве всіх в салоні, бо вони не воюють, а торгують. Водій маршрутки оперативно зорієнтувався і викинув «героя» з автомобіля. А якби злякався і не викинув? А якби той ідіот таки висмикнув чеку? Ця історія характерна і показова. Виявляється «діди воювали» за те, щоб п’яний проросійський поліцай погрожував в Луганську – ще рік тому мирному! – «лимонкою» звичайним громадянам.
Але повернемось до 9 травня в Києві. Звичайно, не обійшлось без дрібних провокацій. «Опозиційний блок» зібрав адептів Путіна біля арки Дружби народів. Я вже неодноразово писав про те, що саме в цей день у Києві зберуться не просто нафталінові представники колишньої влади і їх виконавчого чиновництва. В Київ мали зібратись і зібрались ті, хто готував грунт для війни на Донбасі. Історія ця нагадала анекдот про Бога, який довго в одному місці збирав грішників, щоб потопити їх разом. Але, на жаль, ніхто цю наволоч топити не збирається. Більш того, ця проросійська полова відчуває себе досить впевнено і на Сході України, і в столиці.
Деякі проросійські політичні сили погнали фрагменти свого електорату до парку Слави. Десь півтора десятка персонажів, перевдягнених у радянську військову форму зразка 1940-х років, вручивши сліпому дідусю портрет Сталіна, намагались пройтись в крок з ходою згаданих військових оркестрів. З криками «не бейте дедушку!» біснуваті бабці 1950-х років народження майже спромоглись реалізувати флешмоб «фашисты дедушек бьют!», виставляючи свої стражденні обличчя в телекамери. Дідусів, звичайно, ніхто не бив, але і Сталіну звичайні перехожі дали досить ясну характеристику – «фашист, який з Гітлером Європу ділив».
Другою провокацією була нечисленна хода прибічників медведчуківського «Украинского выбора». Їх також не били, але прапор їхньої партії відібрали. Цікавий момент – саме під час інциденту з прапором медведчуківські фанатики кинули Стяг Перемоги на асфальт з криками «Фашисты знамя победы топчут!» Одним словом – передбачувано, нудно і не цікаво. Російським телеканалам (які були, до речі, присутні на мітингу в особливому форматі – через начебто аматорів-стрімерів) доведеться висмоктувати смажене з пальця, або з чого прийдеться.
Що ж у моєму рідному Луганську? В тому самому Луганську, про який мені довелося розповідати мовчазному дідусю зі Сталіним в неворухливих руках. Дідуся обступили бабці, переконуючи, що по моєму місту, виявляється, їздять київські танки, а я все брешу. Так ось, в Луганську сьогодні гроза. На тлі «триколорів» Ігор Плотницький в білих рукавичках приймав парад перед безвольними луганчанами та навезеною в Луганськ військовою технікою. Тобто, тими самими «київськими танками». Якщо рік тому Луганськ міг продемонструвати лише реставрований пам’ятник танку Т-34, який вже кілька років використовувався на місцевих парадах як самохідна реліквія, то тепер по вулиці Радянській проїхалась таки армада російської військової техніки. Хтось цьому навіть радів. А ми можемо кепкувати – ідіоти радіють своїй смерті. Та не до кепкування, бо Зло це – божевільне і реальне, матеріалізоване. Ми не змогли його подолати рік тому, коли такої кількості зброї ще не було на Донбасі. Що ж тепер? Ми маємо думати, що можемо протиставити йому окрім мирних звуків оркестрів різних країн. Світ дивиться на нас, як на шмат м’яса, який з’їдає Росія, поступово все глибше і глибше занурюючись в конфлікт, з якого вже немає виходу. Не буде ніякого замороженого конфлікту. Буде конфлікт тліючий з періодичною активізацією. Аж поки в гру не вступить весь світ. Саме так – ми стоїмо на порозі світової війни.
А в цей час наші політики використовують це свято для піару власних персон. В черговий раз ми спостерігаємо за театральними гримасами наших керманичів, чуємо пафосні і софістичні промови. Президент нам розповідає про війну і нелегку долю економіки в стані війни, тим самим списуючи всі провини владної верхівки на форс-мажор. На цьому тлі мирний Хрещатик веселить людей, майже щодня ми втрачаємо бійців і мирних громадян на війні під назвою «АТО», а ті, хто кликав цю війну в Україну, любуються російськими танками в Луганську та Донецьку та п’ють горілку на Подолі. І це факт. Факт, який я вже не зможу пояснити сліпому дідусю зі Сталіним в натруджених руках. Він такий як є – справжній і нещасний, на тлі хлопців, що співають вже інших пісень, проливаючи власну кров за його ж землю. Його ведуть куплені перевдягнені тітки, які завтра будуть грати нову роль страждальців в метро. В той час як інші «страждальці» за долю народу грають інші ролі на інших рівнях перед іншим загалом.
Валентин ТОРБА, «День»
