Про небезпеку самообману
Західним політикам не подобаються дві країни: Україна й Ізраїль. Але їх цілком влаштовує Росія. Чому?
Той час, який зараз переживають Україна і Росія, мабуть, найболючіший за доби глобальних змін. Це перехід кризи до рутинного стану. Але лише тепер стає зрозуміло, хто є хто і що відбувається. Так, заведено вважати навпаки: мовляв, люди проявляють себе в критичні моменти, коли високий пафос і єдиний порив... А ось нічого подібного. За високим пафосом легко приховати внутрішню гниль, а в єдиному пориві сховатися за всіма. Саме так — у масовому русі — і рухаються вгору злочинці та пройдисвіти.
І нинішній — відносно мирний час — часом виявляється суворішим, аніж час воєнний.
У Росії давно вже немає місця героїчному пафосові і солідарності. Вчителя Олександра Бившева із Орловської області засуджують за вірш у соцмережах, і всі співчутливі повідомлення про це супроводяться словами: текст не буде відтворено, оскільки суд визнав його екстремістським. Автор закликав українців чинити опір захопленню Криму. Справу було порушено за заявою односельців, які вибили в учителя всі вікна в будинку.
І ніякий Навальний чи Пархоменко, ніхто з полум’яних трибунів не подав голосу на захист учителя. Замість цього Навальний влаштовує дебати з Чубайсом, які приголомшують своєю підлістю. А такою слід вважати будь-яку розмову про ситуацію в Росії, в якій не зустрічається слово «Україна». Прогресивна громадськість аплодує відродженню прилюдних диспутів у Росії.
Є ще один спосіб обману, самообману та імітації — говорити про війну так, щоб не говорити про війну. Люди виготовляють кілометри віршів і тонни есеїстики про те, що відбувається, де ні сіло ні впало згадують Канта і Гайдеґґера, лише для того, щоб не говорити про головне: їхня країна — злочинець. Агресор, загарбник і терорист.
Чесніше і краще мовчати. За мовчання ніхто докоряти не сміє. Людина має право на мовчання. Лінор Горалик сказала: страшним є не те, що ми дорослі, а те, що дорослі — це ми. Російські естети, інтелектуали, фрондери та інша прогресивна громадськість за останній рік так і не зрозуміли, що не вони варвари, а варвари — це вони.
Але при цьому одне потрібно розуміти абсолютно ясно: 89 відсотків підтримки Путіна — реальність. І росіянин, який засуджує напад Росії на Україну, безперечно, виступає проти свого народу і проти всіх традицій російської культури — від Пушкіна до Бродського, від Івана Аксакова до Георгія Федотова. Засудження нападу Росії на Україну — вибір маргінесу соціального, культурного та історичного. І не лише всередині Росії
Нинішньому поколінню західних політиків, та й суспільствам, які вони репрезентують, не подобаються дві країни: Україна і Ізраїль. Але їх цілком влаштовує Росія. Річ у тім, що Росія своєю нинішньою політикою рівноваги всередині співтовариства цивілізованих держав не порушує. Вона позиціонує себе поза його межами, і тому здається, що з кремлем можна домовитися — віддати те, що він хоче взяти: домінування на пострадянському просторі.
Нинішньому поколінню західних політиків немає діла до цінностей цивілізації і навіть до цивілізаційної ідентичності. Промова Рейгана, в якій говорилося про імперію зла, для них просто смішна. У кращому разі, вони думають, що імперії цієї немає, хоча вона відроджується у них на очах.
Інша річ — зародження української нації, яка явно претендує на місце в тому співтоваристві, якому протистоїть Росія. Це зі всіх поглядів — неприємне явище. Підтримка цього прагнення означає визначеність позиції і ясність ціннісної орієнтації, чого західні політики та суспільства зовсім не хочуть.
Такої ж ясності та визначеності потребує і підтримка Ізраїлю. І це теж суперечить природі нинішньої політики Заходу, у тому числі і політики всередині власних країн щодо своїх виборців.
І ще одне потрібно визнати російській прогресивній громадськості.
Росія і демократія несумісні. Про це свідчить її власний досвід. Цивілізованим країнам доведеться відгороджуватися від Росії і від усіх, хто з нею зв’язаний, у тому числі від прогресивної громадськості. Від неї в першу чергу, а то кремль сердитиметься. Агітпроп допоможе і вже допомагає, якщо пригадати кампанії в Ізраїлі та Україні. Діаспора підтримає — навіщо їм нові приїжджі?
Я вірю в щирість тих, хто, посилаючись на свій, кінець кінцем, успішний досвід, радить емігрувати. Більше того, я вірю навіть словам декого з них, що можна чекати на допомогу від діаспори. Але їхній досвід онулено, як онулено весь досвід колишнього світу. Всі вони виїжджали і вживалися в нове в померлому світі, у колишньому житті. У готовність нового світу прийняти втікачів і допомогти їм не віриться.
У західному світі бажані мігранти іноцивілізаційні та інокультурні — у тих є ніша, у тих є заняття, вони по-своєму інтегровані до нового світу. Інша річ — ті, хто їде і поїде з Росії. Це дуже різні люди, але вони прагнутимуть до інтеграції в резидентний соціум (мій авторський термін), а не у відведених цим соціумом ніші. Старий світ це ще якось дозволяв. Новий — навряд чи. Це, зрозуміло, не стосується тих, хто як і раніше з’являтиметься на заході з великими грошима. Що ж до політики і контактів між представниками громадськості, то захід контактуватиме лише з тими, кого кремль, як за радянських часів, висуне як посередника. Імена з минулого та сьогодення відомі, чого їх зайвий раз називати.
Пригадаймо український досвід: ейфорію з приводу євроасоціації та реальність єврокапітуляції. А як ще можна назвати наполегливі вимоги Меркель і Олланда про негайне надання особливого статусу Донбасу, тобто про поділ, розчленування України? Попереду друга Ялта і другий Гельсінський акт — визнання кремля гегемоном і гарантом стабільності в Східній Європі.
Одного захід тоді не врахував: агресія і експансія Росії породжені, в першу чергу, потребами внутрішнього управління. Від Гельсінкі до Кабула не минуло й п’яти років.
Від цього прорахунку тим, хто живе тут легше не було. І зараз не буде. Не буде легше і тим, хто живе на Заході. Говорити про це ні з ким і нікому: що на Заході, що в Росії. Під час перебудови, наприкінці вісімдесятих, на інтелектуальному ринку ходовим було несподіване і нове, таке, що стимулює розумовий процес читача. Зараз попит на очікуване і заспокійливе, таке, яке вимикає мізки. Найкращий товар — марні надії, «все буде добре», «все владнається само собою».
Нинішній російський тоталітаризм осідлав і поставив собі на службу первісно антитоталітарну масову культуру, яка протиставила при своєму зародженні вільну комерцію ідеологічному диктатові. Причому зробив це російський тоталітаризм без особливого насильства, шляхом суспільної саморегуляції, в ході якої з вільного обговорення було виведено всі суспільні цінності.
Істина, добро і краса стали товаром не за президентським указом, і не завше на догоду владі. Вчені відмовляються від адекватної оцінки того, що відбувається в країні і світі, бо публіка не хоче морочити собі голову. Торгівля красою не потребує особливих міркувань — це зробіть нам красиво у різноманітних варіантах.
А ось добро... ну, чим Глінка-Поскрьобишева та Хаматова — не комерсанти, які вступають в угоду з владою на адміністративному та пропагандистському ринку?
Ставка влади на масову культуру визначилася ще до Путіна, стала головною за Суркова і дала результати нині. Ті, хто намагається ще цьому чинити опір, — а це ті ж люди, які, щонайменше, не беруть участі в антиукраїнському психозі, зараз будуть ізольовані не лише від російського населення, але й від діаспори. І від міжнародної громадськості. Кремлівський агітпроп завжди вів потужну роботу в діаспорі. Зараз найпомітнішою є боротьба з русофобами і за підтримку кремля серед російськомовних ізраїльтян, але все це можна виявити і в інших країнах.
В Україні ж, навпаки, простежується активізація антиросійських настроїв у соціальних мережах, заклики не вести жодного діалогу зі співбесідниками з Росії. Ці тексти і тексти, які зустрічалися до цього, складено доволі професійно, але вони мають одну особливість. До українців звертаються виключно російською мовою. Як сказала одна розумна людина, звіти українською не приймаються.
Тим часом події останніх днів потребують спільного обговорення. В Україні мукачівський інцидент може перерости на інституційну кризу. У Росії з’явилися перші достовірні відомості про відмову деяких військових воювати проти України. Справа вчителя Бившева показує, що публічне неприйняття цієї війни стає злочином. І тому погана річ — відмова від діалогу між національно-відповідальними українцями і росіянами.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
