Про що свідчать останні заяви Навального?

Сергій Грабовський

23 березня, 18:16

Одні у західних мас-медіа наполягають, що Україна має отримувати летальну зброю від демократичних держав, щоб мати змогу захиститися від путінської агресії, інші вважають, що такий крок (передусім з боку США) призведе до того, що Путін матиме нові козирі у внутрішньополітичній грі і з повним правом зможе стверджувати, що проти Росії воюють американці. Головними речниками обох таборів є політики, яких не треба спеціально представляти читачам «Дня», — Гаррі Каспаров й Олексій Навальний.

Логіка заяв Каспарова — це логіка послідовного російського ліберала. Він наголошує на трьох основних моментах. По-перше, «тільки добре озброєна українська армія, готова дати відсіч російському вторгненню, являє собою єдиний шанс зупинити подальшу агресію і врятувати тим самим тисячі, якщо не десятки тисяч, життів громадян як України, так і Росії». Так, Україна не може виграти війну в Росії — але вона може зупинити наступ і зробити потік вантажів «200» таким великим, що це підірве основи путінського режиму. По-друге, просто аморально — і з боку західних лідерів, і з боку російських опозиціонерів — відмовляти українцям «у праві захисту своєї батьківщини від фашистського режиму, який поневолив Росію». По-третє, Україна свого часу відмовилася від третього у світі ядерного потенціалу в обмін на гарантії своєї безпеки і територіальної цілісності, надані їй США, Великобританією та Росією. «Відмова надати Україні, позбавленої свого ядерного потенціалу, навіть протитанкову зброю, стане недвозначним сигналом для всіх країн, що перебувають у зоні діючих або потенційних конфліктів, — єдиною гарантією суверенітету є тільки володіння атомною зброєю».

Що ж, українцям ця позиція вельми близька. Але проблема в тому, що за російськими лібералами стоїть у найкращому разі 3 — 5%, максимум 7% потенційного електорату — і то в разі проведення чесних виборів, бо вже років десять ліберально налаштовані громадяни РФ вибори ігнорують, адже мають підстави вважати: їхні голоси будуть украдені, а вибори сфальшовані.

Натомість Олексій Навальний має значно більшу потенційну підтримку, бо його позиція відповідає настроям не лише частини противників Путіна, а й «поміркованих путіністів», незадоволених шаленою корупцією в оточенні «національного лідера» та його надмірною, на їхню думку, конфронтацією із Заходом, яка тягне за собою економічні негаразди. Навальний добре розуміє це, отже, говорить те, що хоче почути неліберальна частина опозиції та «помірковані путіністи»; втім, схоже, він цілком щирий. Досить згадати його заяви кількарічної давнини, що українці та росіяни — це той самий або майже той самий народ і що треба зміцнювати всеслов’янське братерство...

Отже, в інтерв’ю The Washington Post Навальний вельми скептично, якщо не сказати більше, налаштований щодо можливого постачання американської летальної зброї Україні. Мовляв, це не зможе кардинально змінити ситуацію, оскільки важко уявити собі «перемогу української армії, навіть озброєної американськими дронами, над російською армією». А от економічні санкції проти путінського оточення можуть стати куди ефективнішими за дрони (з контексту інтерв’ю зрозуміло, що йдеться не про розвідувальні, а про бойові, ударні безпілотники, здатні знищувати ворожу бронетехніку, ракетні позиції та штаби). «Якби не було економічних і секторальних санкцій, Путін уже захопив би Одесу», — наголосив Навальний і додав, що персональні санкції слід вводити не проти кільканадцяти осіб, бо вони неефективні, а проти 1000 персоналій, проти всієї російської «партії війни».

В іншому інтерв’ю — британській The Financial Times — він називає й деякі імена цієї «путінської тисячі», тут сусідять топ-менеджери режиму Володін і Сурков з олігархами Абрамовичем й Усмановим. Навальний стверджує, що «в уряді чимало хороших людей», і вони всі Путіна ненавидять, вважають його тягарем для Росії, але вони боягузи. «Всі олігархи ненавидять його, але вважають, що нічого не можуть зробити — їм залишається тільки мовчати». А от санкції, на думку Навального, змусять урешті-решт навіть боягузів діяти, щоб змінити правлячий режим, і передусім усунути «національного лідера».

Не можна сказати, що ці міркування безґрунтовні. Але їхня логіка відчутно інша, ніж у Гаррі Каспарова. Відчутно, що Навальний недооцінює здатність українців до опору, ба більше — для нього неприйнятним є саме припущення, що Путін побоявся великих втрат і тому не кинув російську регулярну армію на Херсон, Миколаїв й Одесу, почавши тим велику війну. І тому-то він не хоче, щоб українці отримали ударні безпілотники, здатні знищити за день десятки російських танків разом із екіпажами. До того ж невідомо, що саме є головною причиною небажання отримання українським військом сучасної протитанкової зброї — можливі великі втрати. Людські втрати росіян чи різке падіння авторитету російського війська у світі. Тому-то й робиться акцент на різке посилення Заходом персональних санкцій проти «партії війни», на палацовий переворот у Кремлі, на відсторонення від влади команди Путіна і на вихід з підпілля «хороших людей з уряду», які стануть керівниками Росії.

Узагалі складається враження, що Навальний говорить і від свого імені, і від імені цих «хороших людей». Мовляв, допоможіть нам, а ми приберемо з Кремля осоружних чекістів, припинимо війну на Донбасі, заженемо на маргінес найбільш одіозних політиків з «партії війни», відновимо співпрацю із Заходом тощо — от тільки Крим віддавати Україні не станемо, бо проти цього російська громадська думка, і велич Російської держави захищатимемо та претендуватимемо на свою «зону впливу» на теренах СНД (усе це — в інших заявах Навального останнього часу).

Що ж, варіант для певних кіл Заходу, слід сказати, вельми спокусливий. Тим паче що поняття «зон впливу» в геополітиці, попри всі благопристойні реверанси, все ж фігурує, а «пом’якшений путінізм» без самого Путіна та найодіозніших персонажів із його оточення цілком улаштував би більшість західних прихильників Realpolitik. Та й щодо Криму ще рік тому розроблено варіант, який дозволяє зняти санкції з Росії, не повертаючи півострів Україні: кондомініум, тобто спільне володіння терміном на 5 — 10 років з подальшим референдумом під міжнародним контролем — мовляв, як ви хочете далі жити — в Україні, в Росії чи стати незалежними. Формально — все наче справедливо, й відмовитися від такого варіанту Києву буде важкувато...

Звісно, це все гіпотетичні припущення. А от те, що в російській еліті наявні охочі позбутися Путіна та «партії війни» в обмін на скасування західних санкцій і за збереження певних геополітичних вигод, отриманих за путінського правління, — це факт. Бо ж згадаймо, що Навальний одержував компромат на певних представників «верхів» вочевидь від їхніх конкурентів у тих самих «верхах», тільки більш прагматичних і дещо менш зажерливих. Що ж, хоча зміни у Кремлі і дадуть можливість припинення бойових дій на Донбасі, у певному сенсі з новою російською владою буде не простіше домовлятися, ніж із «кремлівськими чекістами», і до цього Україні слід бути готовою.