Про всеозброєння
«22.05—28.05.2015»
Почну нашу сьогоднішню розмову, напевно, з трагедії, яка в понеділок сталася в містечку Люботин у околицях Харкова. Місцевий мешканець Олег Гапон із карабіном у руках зустрів судового виконавця, понятих, слюсаря та нового господаря раніше свого будинку, який за ухвалою суду перейшов у власність його кредитора. Два трупи, поранений, декілька годин жаху для заручників на автозаправці, яких захопив Гапон при спробі сховатися з місця злочину. Кримінальне реаліті-шоу в американському дусі, — видовище, до якого наша країна наразі не звикла, а тому реагувала досить мляво.
• Утім, уже після трагічної розв’язки, коли Олег Гапон заради порятунку заручників був застрелений снайпером, велика частина журналістів і простих обивателів, — тих, хто шість років тому був байдужий до трагедії родини, хто не допоміг їм із лікуванням хворої на рак матері Олега, і штовхнув його вітчима в лапи лихваря, — висловили йому своє запізніле співчуття. Ніхто з них не висловив співчуття родинам застрелених понятого і слюсаря, — не вони були головними героями журналістських розслідувань. У нападі Стокгольмського співчуття натовп пролив крокодилячі сльози над убивцею, який у їхньому уявленні захищав свій дім, свою приватну власність, від підкуплених суддів і жадібних лихварів. — І плювати, що відчуження будинку обумовлювалося угодою про кредит, а ухвала суду була абсолютно законною і логічною. Суди в нас продажні за визначенням, а ідеї всепрощенства банківських і комунальних боргів в уявленнях натовпу ніяк не пов’язані з демонтажем пам’ятників Леніну, законом про декомунізацію. Воно й зрозуміло, як то кажуть, позичаєш же чужі гроші, а віддаєш свої.
• Коли в парі сотень кілометрів від Люботина проходить лінія фронту, і, попри паперове перемир’я, йде справжнісінька війна, історія ця швидко б забулася, якби день потому, — у вівторок 26 травня, мені не потрапила б на очі одна фраза з інтерв’ю генерального прокурора України Віктора Шокіна газеті Верховної Ради «Голос України»: «Людина повинна мати право захищати її (приватну власність. — А.П.), у тому числі й зі зброєю в руках». Як і на будь-яке інтерв’ю, на підготовку його до друку цього пішло декілька днів, що й дало можливість харків’янинові Олегові Гапону передувати його кривавим епіграфом власного авторства. Погодьтеся, ілюстрація захисту громадянином зі зброєю в руках своєї приватної власності вдалася на славу.
Хтось із читачів мабуть запідозрив мене в тому, що я є противником вільного володіння громадянами зброї. Щоб переконатися в протилежному, досить звернутися до архіву газети річної давності. Коли минулої весни країна обговорювала питання про принципи відродження нової української армії, я в числі інших писав про доцільність запозичення швейцарсько-ізраїльського принципу озброєного народу. Я є переконаним прибічником цього принципу формування резерву української армії й сьогодні. Для мене питання лише в тому, чи готове наше суспільство до відповідальності, яка є неодмінним доважком до ілюзії захищеності, яку дає громадянинові наявність у нього вогнепальної зброї. Події останніх 15 місяців переконують мене в протилежному.
• Прибічники вільного володіння і носіння громадянами зброї дуже люблять посилатися на низьку статистику смертності від вогнепальної зброї в Ізраїлі чи Норвегії, тоді як у сьогоднішній Україні доречніше було б звернутися до статистичних даних Ємену, де вогнепальна зброя настільки ж поширена, і де зовнішня збройна агресія супроводиться і внутрішнім громадянським розколом, — на політичному, племінному та релігійному ґрунті. Багато хто, звичайно, обуриться, мовляв, внутрішній розкол України це міф російської пропаганди. І я частково погоджуся. Але міф цей насаджувався десятиріччями, і настільки міцно ввійшов до свідомості українців, що дуже багато хто приймає його за реальність. Хочете доказів? Вони є у мене, — згідно з останніми опитуваннями, до 30% українців не помічають збройної агресії Росії. Десь ця публіка віддає перевагу газеті «Вести» і бурчить на кухні, а десь у будь-який момент готова, разом із їхніми опонентами, вийти на вулицю, і, як це відбувається в Одесі, продовжити з’ясування річної давнини, яке криваво тоді закінчилося.
Прибічники негайного дозволу вільного обігу вогнепальної зброї в Україні ображаються: влада не довіряє своїм громадянам! Вони мають рацію. Так, позамежна самовідданість тисяч добровольців зупинила чобіт окупанта тоді, коли наша армія лише ліниво сповзала з печі, на якій, подібно до святого богатиря Іллі з Печерських підземель, вона пролежала 30 років. Так, сотні тисяч наших громадян віддають останнє, щоб одягнути, нагодувати і озброїти нашу армію. Але, окрім тих самих 30%, які не лише не помічають російської агресії, але часто й сприяють окупантам, на протилежній частині політичного спектру є ще тисячі українців, які щиро вважають бандита Сашка Білого мало не національним героєм. Дехто вважає Робін Гудами юних терористів, які поранили не так давно заправника й убили міліціонерів у Києві.
• До рук народу не дають зброю, не дають йому можливості захиститься від ворога? Та річ у тім, що доки цей ворог далеко, на Донбасі, багато хто з нас схильний шукати, а часом і власними руками створювати, собі ворога ближче. Під’юджувані політиками, а часто кимось і крутіше, все частіше вони рвуться творити самосуд, і якщо раніше вбивства на дорогах сходили з рук прокурорам, суддям, міліції та СБУ, то рік тому на догоду політичній доцільності та натовпу футбольних фанів було амністовано цілком очевидних убивців судді. Доки народ, так і не дочекавшись обіцяних реформ, не довіряє Владі, судових виконавців не лише в Люботині зустрічатимуть на порозі з дозволеною рушницею, а праворадикали продовжуватимуть свою партизанщину, і нехай горить, в їхній уяві, вся Україна в сильному полум’ї. Дивись, щось і вигорить.
• Головним сюрпризом для мене стало те, що прибічники вільного обігу зброї в Україні за прикладом звернулися не лише до Ізраїлю чи США. У запалі дискусії вдалим зразком для наслідування їм здався приклад «ДНР», керівництво якої настільки «довіряє своїм громадянам», що минулого тижня дозволило їм вільне володіння і носіння бойової зброї, починаючи з 18 років. Неважко помітити, що питання про володіння «громадянами» бойовою зброєю сплило тут у абсолютно особливий момент. Здавалося б, згідно з логікою «всенародної війни проти київських карателів», в яку вірить великий відсоток місцевого населення, потрібно було озброїти народ минулого літа, за короткий період успіхів української армії, до початку вторгнення російських регулярних військ, які загнали терористів до великих міст. Але ж ні, знадобився повний крах проекту «Новоросія», знадобилося чекати доки Росія відгородиться від своїх же терористів багатокілометровою лінією укріплень, знадобилася політична ухвала Кремля розпочати кампанію з нав’язування терористичних автономій до складу України, щоб «громадянам» дозволили володіти зброєю. Ні, не для оборони. Тепер, коли накривку слоїка зі скорпіонами взято під контроль, коли з’явилася гарантія, що продукція російських військових супермаркетів буде на Донбас лише входити, але не виходити, Росію цілком влаштує навіть війна всіх проти всіх. Чи то в межах окремо взятої окупованої частини Донбасу, але ще краще, у межах всієї України. Благо в цього плану Кремля в Україні є багато добровільних помічників.
• То що, нам зовсім відмовитися від ідеї вільного обігу вогнепальної зброї? Очевидно, що ні. Сотні тисяч українців проходять, або найближчими місяцями і роками пройдуть військове перенавчання, склавши мобілізаційний резерв. Одночасно із завершенням військової, хай і з рипом, запустяться довгоочікувані економічні реформи, нарешті буде вичищено міліцію, суди та прокуратуру. Із закінченням економічної кризи, і, дасть Бог, зі стабілізацією ситуації на Донбасі знизиться градус соціальної напруги в суспільстві, а за декілька років морок російської пропаганди вивітриться з голів наших співгромадян. Ось тоді, в першу чергу, починаючи з армійських резервістів, можна буде розпочати програму поетапної лібералізації правил володіння і носіння вогнепальної зброї. Адже коли використовують термін «озброєний народ», мається на увазі певна спільність людей, яка усвідомлює свою внутрішньо єдність. Наразі з цією єдністю у нас цілком очевидні проблеми, озброювати народ не лише передчасно, але й смертельно небезпечно для України.
