Про зрадників, агентів кдб і шоколадного буратіно
Актор Михайло Єфремов у інтерв’ю відеоблогеру Юрію Дудю повідомив, що знає, як можна помиритися з Україною. Відповідаючи на запитання про Крим і Кримський міст, Єфремов заявив: «Треба їм цей міст віддати, нехай вони гроші беруть за проїзд, і вони щасливі будуть і, можливо, Крим пробачать». Що ж до статусу Криму та його приналежності, то Єфремов запропонував фінансовий шлях врегулювання цього питання: «Мені здається, що якщо Україні посилати газ безкоштовно 10—15 років, то можна сповна домовитися».
У Раді Федерації визнали, що Єфремова за ці слова можна притягнути до відповідальності. Член комітету з міжнародних справ Ради Федерації Сергій Цеков пояснив, що «Кримський міст — це територія Росії, фактично Єфремов закликає до порушення територіальної цілісності». Самого Єфремова Цеков назвав «абсолютно неглибокою, поверхневою людиною», а його заяву щодо Кримського моста «обурливою».
Ще суворіше відреагував на слова Єфремова заступник голови Ради міністрів Республіки Крим Дмитро Полонський. «Для мене такі заяви — зрада інтересів країни», — пояснив чиновник.
Вочевидь, що обидва представники російської влади не дивилися інтерв’ю актора, оскільки з відповідей Єфремова видно, що він іронізував, справедливо вважаючи, що було б недоречно йому, акторові, а не політикові, не аналітикові надувати щоки та серйозно обговорювати якісь реальні кроки у вирішенні однієї з найболючіших тем світової політики.
Людей тоталітарного й авторитарного складу мислення взагалі вирізняє похмура серйозність і вкрай люте ставлення до іронії. Невипадково за Сталіна садили за анекдоти, а з усього спектра смішного визнавався лише злісний регіт над поверженим ворогом.
Сучасна культура сміху російського телевізора значною мірою демонструє повернення до цих часів. У програмах Володимира Соловйова стільки веселості, що їх впору перейменовувати на гумористичні. Але при цьому тут украй серйозно підходять до питання про те, над чим сміятися можна, а що є об’єктом, у якому немає, і не може бути нічого смішного. За будь-якої спроби пожартувати над Путіним обличчя Соловйова та його маріонеток кам’яніють, і жартівник жорстко затинається, навіть якщо жарт доречний і смішний. Разом із тим усі, хто в даний час є ворогами путінського режиму, постійно викликають в учасників шоу напади невпинного сміху.
Найсмішнішою країною на планеті, з погляду Соловйова та його маріонеток, є Україна. А в Україні найсмішніший — Президент цієї країни Петро Порошенко. Як тільки Соловйов виголошує це ім’я, він тут же починає гримасувати, корчити пику, робити ідіотський вираз обличчя та намагатися пародіювати українські мовні інтонації. Виходить абсолютно не схоже й абсолютно не смішно, але маріонетки в студії слухняно зображають веселість і прагнуть відповідати.
У програмі «Вечер» від 6.06.2018 учасники влаштували конкурс на найобразливіший вислів про Президента України. «Політолог» Дмитро Куликов довго та пристрасно хрипів і сипів усіляку гидоту про Україну, і все це заради того, щоб назвати Порошенка «шоколадним Буратіно». «Політологові» Куликову так сподобалася ця обзивалка, що він її повторив декілька разів, і кожного разу обличчя його розпливалося в щасливій усмішці.
Український політик Володимир Олейник, що втік, не морочився з придумуванням нових обзивалок для українського Президента і сказав просто: «Порошенко — це ще той негідник!». Цим твердженням Олейник, що перебуває в Україні в розшуку за кримінальною справою, завершив свій заклик до військовослужбовців України не виконувати накази Порошенка, який є верховним головнокомандувачем. Свою вимогу Олейник обґрунтував двома аргументами. По-перше, він пояснив, що «Порошенко — фейк», а накази «фейка» виконувати, справді чудно. Другий аргумент політика, що втік, вносить нове слово до теорії права. Володимир Миколайович — заслужений юрист України — пояснив, що військовики не повинні виконувати накази свого головнокомандувача Президента Порошенка, оскільки у нього низький рейтинг.
«Ось прийде той президент, який кров’ю розпишеться, тоді й виконуватимете!» — закликав військовиків української армії заслужений юрист. Це відкриття заслуженого юриста Олейника докорінно змінює чи не всі галузі права, ставлячи їх на міцну основу прикладної соціології. Тепер перш ніж виконати указ президента, будь-яка людина, чи військова чи цивільна, зобов’язана з’ясувати, який у нього на даний час рейтинг. Те ж саме, мабуть, стосується і законів: якщо парламент має низький рейтинг, то ухвалені ним закони виконувати забороняється. Шкода, немає Льюїса Керролла для адекватного опису «задзеркалля» імені Володимира Олейника.
Ось уже другий тиждень російський телевізор не може розлучитися з темою воскресіння Аркадія Бабченка. Не відпускає вона провідних телешоу, які цю тему мусолять і обсмоктують навсебіч, намагаючись вичавити з неї якомога більше матеріалу для розпалювання ненависті до України. Програма «Вечер», про яку йшлося вище, почалася з натужної веселості Соловйова, з якою він почав коментувати список із 47 журналістів і блогерів, яким, за твердженням українського сайту «Країна», загрожує смерть від рук кілерів.
«Ось там є Євгеній Кисельов — кому він потрібний?» — веселився Соловйов. Після чого, зробив серйозне обличчя і суворо виголосив: «До речі, щодо Кисельова. Його одного з журналістів «МК» звинуватив у тому, що він є співробітником КДБ. Як же ви взяли співробітника КДБ на роботу? Де ж ваша люстрація?»
Важко сказати, чого в цій репліці Соловйова більше: брехливості, підлоти чи дрібної мстивості. Річ у тім, що джерело, на яке послався Соловйов, — це співробітник «МК» Олександр Мельман, який днями опублікував абсолютно мерзенну статтю, де назвав Євгенія Кисельова «агентом КДБ Алексєєвим» і зробив це на тій підставі, що Євгеній Кисельов у 1979—1981 рр. проходив строкову службу в Афганістані перекладачем. Оскільки про те, що людина є агентом КДБ, може знати лише співробітник контори, очевидно, що Мельман просто збрехав, а Соловйов цю брехню розповсюдив на велику аудиторію.
Причому в очах Соловйова та більшої частини його аудиторії той факт, що людина була агентом КДБ, не є компроматом, а навпаки, є свідченням того, що «він — наш, правильний, радянський». Тоді навіщо Соловйов так охоче підхопив і транслював брехню Мельмана? Тут все просто: це був донос, але не російській, а українській аудиторії. Оскільки, якщо в Росії, завдяки соловйовим, створена подібність культу КДБ, що є частиною ностальгії за СРСР, то в Україні, яка намагається розірвати пуповину, що зв’язує цю країну з радянським минулим, колишня співпраця з КДБ може поставити хрест на роботі на телебаченні. Будучи людиною вельми дрібною та мстивою, Соловйов не може подарувати Євгенію Кисельову того центрального становища, яке той посідав у російських медіа в другій половині 90-х.
Останнім часом почастішали випадки використання федеральних ефірів їхніми учасниками в особистих інтересах. Щойно, на останньому «Воскресном вечере» Ж. постійно рекламував свій власний «свечной заводик» — таку собі комерційну освітню контору під назвою «Інститут сучасних цивілізацій». Причому робив це голова ЛДПР із властивим йому нахабством і нахрапом, називаючи адресу своєї лавки, розцінки, заманюючи дешевизною та перспективами. Тепер ось і Соловйов використовує федеральний ефір для того, щоб шляхом помилкового доносу створити проблеми для свого ворога.
Будучи людьми недурними і непогано освіченими, деякі мешканці російського телевізора, той же Соловйов або Ж, чудово розуміють, що всі фашистські режими смертні, причому смертні раптово, і що той режим, який вони обслуговують, винятком не є. Звідси і люта злість до тих, хто обрав іншу долю та прагнення витиснути все можливе зі свого сьогоднішнього становища...
