Прокурорська скринька Пандори
Пропагандистські прийоми щодо Криму нагадують дії борця з «версальським приниженням» і завойовника «споконвічно німецьких» Австрії й Судет, якого потім довелося зупиняти й крушити всім світом
Росія явно живе у якомусь задзеркальному світі. Тут Генеральна прокуратура приймає рішення про конституційність або неконституційність законодавчих актів, прийнятих більш як шістдесят років тому в уже неіснуючій нині державі. Ці акти — укази Президії Верховної Ради СРСР і Верховної Ради РРФСР про передачу Кримської області зі складу Росії до складу України. Їх неконституційність визнана прокурорами на тій підставі, що Конституція СРСР «питання затвердження зміни кордонів між союзними республіками відносила до ведення СРСР в особі його найвищих органів державної влади і органів державного управління й не передбачала повноважень Президії Верховної Ради СРСР з питання про зміну територій союзних республік». Відповідно, таких повноважень не було нібито й у Президії Верховної Ради РРФСР. А місто Севастополь нібито взагалі ніколи не втрачало статусу міста союзного підпорядкування.
Останнє, втім, суперечить такій авторитетній і офіціозній праці, як Велика Радянська Енциклопедія, 3-тє видання якої виходило в 1970-ті роки. Там у відповідній статті говориться, що Севастополь — це місто республіканського підпорядкування УРСР. Що ж до того, що в Росії Генеральна прокуратура, а не Конституційний Суд визначає конституційність тих чи інших законодавчих актів, то Кремль подібні дрібні юридичні нестикування абсолютно не хвилюють. Судова влада у нас відомо, яка незалежна, і Конституційний Суд, якщо йому накажуть, бадьоро заявить, що входження Криму й Севастополя до складу України 1954 року суперечило конституціям СРСР і РРФСР. А заразом, щоб підстрахуватися, Генпрокуратура написала у своїй відповіді на запит депутата Думи, есера Сергія Миронова: «Ініціювати розгляд у суді загальної юрисдикції питання про визнання нечинним Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19.02.1954 «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» не є можливим, оскільки вимоги фактично зводяться до заперечування Закону СРСР, перевірка конституційності якого не належить до юрисдикції судів загальної юрисдикції (ухвала Верховного Суду Російської Федерації від 19.02.2015 у справі № АКПІ 15-242». Це зроблено на той випадок, якщо хто-небудь у Росії спробувавши перевірити законність указів 1954 року про передачу Криму Україні й, зрозуміло, отримавши відмову, дійде до європейських судових інстанцій, які, не дай Боже, підтвердять, що Крим Україна отримала цілком законно.
Рішення Генпрокуратури насправді відкриває великі можливості для пропагандистського забезпечення нинішньої агресивної зовнішньої політики Путіна. Адже з тією ж підставою можна визнати незаконним перетворення Казахської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки на союзну Казахську Радянську Соціалістичну Республіку і вихід її зі складу РРФСР. Зроблено це було простим прийняттям нової Конституції СРСР 5 грудня 1936 року, але при цьому ніяких спеціальних постанов про вихід Казахстану зі складу Російської Федерації органами влади Російської Федерації й Казахської автономії навіть не приймалося. Точно так само можна поставити під сумнів розформування Закавказької Федерації, оскільки її ліквідація й створення Азербайджану, Вірменії й Грузії як союзних республік, безпосередньо в складі СРСР, були здійснені все тією ж Конституцією СРСР 1936 року, причому відповідні конституції цих республік були прийняті лише в лютому — березні 1937 року. Проте прийняттю Конституції СРСР і ліквідації Закавказької Соціалістичної Федеральної Радянської Республіки не передували які-небудь рішення органів влади Грузії, Азербайджану й Вірменії про ліквідацію Закавказької Федерації і вступ цих республік безпосередньо до складу СРСР на правах союзних.
Аналогічним чином національно-територіальне розмежування в Середній Азії у 1924—1936 роках далеко не завжди можна було підвести під норми конституції СРСР, РРФСР, а також існуючих до 1924 року Хорезмської та Бухарської Народних Соціалістичних Республік. Та й раніше передача ряду територій Української РСР до складу РРФСР, так само як і обміни територіями між іншими союзними й автономними республіками, відбувалася так само, як і пізніше відбувалася передача Криму з Росії до України. А отже, якщо слідувати підходу російської генеральної прокуратури, ці землі передані незаконно і їх треба було б повернути Україні, хоча Росія явно не збирається цього робити. Так, згідно з Постановою Президії ЦВК СРСР «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеральною Радянською Республікою й Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою» від 16 жовтня 1925 року, передаються до складу Російської Соціалістичної Федеральної Радянської Республіки нижченаведені частини території Української Соціалістичної Радянської Республіки: а) Федорівський, Миколаївський (з м. Таганрогом), Матвіїво-Курганский, Совєтінський, Голодаєвський райони і східна частина Єкатеринівського району Таганрозького округу; б) Глубокинський, Ленінський, Каменський, Усть-Белокалітвенський, Володимирський, Сулінський, Шахтінський (з м. Шахти) райони і частини території Сорокінського й Алексєєвського районів Шахтінського округу». Тією ж постановою до складу України з РРФСР передавалися: а) Семенівська волость Новозибківського повіту Гомелської губернії; б) селище Зноб Трубчевськой волості Почепського повіту Брянської губернії; в) селища Хінельської волості Севського повіту Брянської губернії: Фатевіж, Баранівка, Дем’янівка, Муравейня, Толстодубове (колиш. Лемешківської волості) і Сельцо-Никітське, Сетне, село Грудська (колиш. Подивідської волості); г) весь колиш. Путивльський повіт (з м. Путівлем), за винятком колиш. Крупецької волості в старих її кордонах; д) колиш. Криничевська волость колиш. Суджанського повіту Курської губернії; е) південна частина Грайворонської волості Грайворонського повіту Курської губернії; ж) південна частина Муромської волості Білгородського повіту Курської губернії і з) Троїцька волость і частина Уразовської волості Валуйського повіту Воронезької губернії.
Надалі частина територій Гомельської й Брянської губерній точно так само передавалася з РРФСР до складу Білоруської РСР, а тією ж постановою Президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року від України Білорусії були передані частина територій Олевського, Славечанського й Овруцького районів Коростеньського округу. Крім того, в жовтні 1928 року на зміну постанови від 16 жовтня 1925 року Росії були передані два поселення Почепського й Севського повітів, а Україна отримала низку селищ Севського, Білгородського й Грайворонського повітів.
Тим часом, Конституція СРСР 1924 року формально не наділяла Президію ВЦИК СРСР повноваженнями міняти кордони між республіками. Та й після прийняття Конституції СРСР 1936 року всі зміни кордонів між союзними республіками, так само як і обмін територіями з іншими державами, здійснювалися згідно з указами Президії Верховної Ради. Наприклад, 1954 року за радянсько-іранською угодою селище й прикордонний район Фірюза було визнане частиною території Радянської Туркменії, а натомість Іран отримав рівну за площею ділянку в селищі Хісар і на правому березі річки Аракс на території радянського Азербайджану. Ратифікація угоди була здійснена Президією Верховної Ради СРСР 1955 року, й ніхто ці територіальні зміни досі не оскаржував. Якщо всі сторони керуватимуться підходом російської Генеральної прокуратури, то на пострадянському просторі запанує справжній політико-географічний хаос. А те, що всі постанови Президії ВЦИК СРСР, так само як і укази Президій Верховної Ради СРСР і союзних республік у подальшому обов’язково затверджувалися сесіями ВЦИК і відповідних Верховних Рад, що фактично означало їх прийняття найвищими органами державної влади, в російській генпрокуратурі вважають за краще не помічати.
І це не такі вже й безневинні вправи у історико-правових сюжетах, як може здатися на перший погляд. Путіна і його команду турбує не право, а пропаганда. Невипадково ж п’ятеро депутатів Державної Думи торік направили запит тій же Генпрокуратурі з проханням перевірити законність розпуску СРСР і визнання Держрадою Союзу незалежності трьох республік Прибалтики. Можна не сумніватися, що в потрібний момент прокуратура відповість, як належить. І тоді у Путіна з’явиться відповідний привід для того, щоб у процесі відновлення нібито незаконно розпущеного Радянського Союзу задовольнити «законні сподівання» населення тієї чи іншої пострадянської держави і, в спробі добитися приєднання тієї чи іншої країни до Росії, почати дестабілізувати ситуацію хоч у Казахстані, хоч у Латвії.
Рішення, подібні тому, що прийняла російська генпрокуратура щодо Криму, спрямовані як на внутрішнє споживання, так і на ту частину громадської думки західних країн, яка схильна виправдовувати політику російського президента. Тим, хто симпатизує Путіну, в руки дається додатковий пропагандистський козир. Мовляв, якщо Крим було передано Україні незаконно, а Радянський Союз, цілком імовірно, було ліквідовано не цілком законно, поведінку Путіна, як мінімум, можна зрозуміти і хоч би частково виправдати. Але тут є й великий підводний камінь, якого у Кремлі не бачать. Адже розсудливим людям, яких на Заході більшість, пропагандистські прийоми такого штибу дуже добре нагадують дії борця з «версальським приниженням» і завойовника «споконвічно німецьких» Австрії і Судет, якого потім довелося зупиняти й крушити усім світом.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
