Рецидив радянськості
Як відомо, випадковість є продовження закономірності. Взята окремо подія виглядає випадковою, але разом вони явно вказують на певну закономірність. Зв’язок між подіями також не завжди явний, але від цього він анітрохи не зменшується.
Насправді, на перший погляд відставка президента FIFA Йозефа Блаттера, демонстрація на державному телеканалі «Россия » документального фільму «Варшавский договор. Рассекреченные страницы» абсолютно не пов’язані. Де той Блаттер і нинішні проблеми всесвітньої футбольної організації і де історія з вторгненням в серпні 1968 року військ п’яти країн Варшавського договору до тодішньої Чехословаччини. І до чого тут бої за Мар’їнку та Луганське Артемівського району Донецької області. Абсолютно випадкові події, але при уважному розгляді вони добре вкладаються в політичну ситуацію, що виникла останнім часом.
Увесь квітень і травень тільки й точилися розмови, що на Донбасі ось-ось розгоряться важкі бої, і російські війська разом із сепаратистами перейдуть у наступ. Терміни називалися різні, але більшість спостерігачів і політиків чомусь називали 9 травня і наступні за ним дні. Травень минув, проте серйозних боїв не було, але ось розпочався червень і з ним — бої. Чому саме зараз, на початку літа?
Після зустрічі президента Росії Володимира Путіна та державного секретаря Джона Керрі тонни паперу в прямому й електронному вигляді було витрачено московськими пропагандистами на тезу про те, що почалося потепління відносин із Заходом, і ось-ось санкції буде знято. Начебто Вашингтон заради спільної боротьби з ісламськими фундаменталістами погодився вважати Україну зоною впливу Росії. Потім цей пропагандистський ажіотаж якось зійшов нанівець, про це почали дедалі рідше згадувати. До того ж для Кремля дуже недоречно два російських розвідника потрапили в полон і їх виставили на загальний огляд. Публічно відмовившись від своїх бійців, російська влада продемонструвала свої сталінські звички, що навряд чи додало їй прихильників. Принаймні, в демократичних державах Європи, Америки та Азії.
І тут вибухнув скандал у FIFA. Деякі лідери європейського футболу заговорили про необхідність перевірки, яким чином Росія отримала право на проведення чемпіонату світу 2018 року. Пролунали заклики до його бойкоту. Можливо, цього не буде і чемпіонат проведуть як планувалося, але, як-то кажуть, осад залишиться. А якщо все-таки скелети в шафі FIFA виведуть на корупцію при отриманні права на проведення і, як вимагають у Лондоні, таке рішення буде переглянуто. Удар по іміджу не тільки країни, а й особисто Путіна такий, що навіть важко уявити його наслідки.
Американські та швейцарські слідчі явно мають у рукаві набагато більше того, про що вони говорять відкрито. Блаттер йшов на переобрання твердо переконаний, що після цього йому нічого не загрожує. Виявилося, зовсім навпаки. Пояснили йому й, треба думати, щось показали, після чого він сам пішов.
І хоча в Москві роблять вигляд, що проблеми FIFA в Цюріху їх не стосуються, відчувається очевидна напруга. І продовження, як-то кажуть, буде.
Загалом, у московській пропаганді явно відчувається недолік сюжетів. Тільки відгриміли травневі свята з військовими парадами, як почалося нове інформаційне вкидання. Про мюнхенський договір, пакт Молотова-Ріббентропа, початок війни 1941 року говорилося й показувалося по телебаченню вище даху. Довелося взятися за те, про що давно не говорили й навіть трохи призабули.
Чехія та Словаччина належать до числа країн, які не прагнуть переривати відносини з Росією. І тієї миті, коли прем’єр Словаччини Роберт Фіцо, відомий своїми проросійськими настроями в Москві веде переговори, по державному каналу показують документальний фільм у гірших традиціях радянської пропаганди. Що такого розсекретили автори фільму, так і залишилося нез’ясованим.
Показ фільму планували до 60-ї річниці створення Варшавського договору. Глядачеві пояснюють, що радянські війська та їхні союзники увійшли до Чехословаччини, щоб не допустити її захоплення силами НАТО. Начебто на кордонах Чехословаччини концентрувалися дивізії бундесверу, а в самій країні створювалися підпільні склади зброї для диверсантів з країн НАТО. У ті часи радянські газети писали, що в чеському місті Соколово було знайдено склад зброї, перекинутого із ФРН. Щоправда, мастило у цієї зброї радянського виробництва виявилася східнонімецького походження, і склад ніякий не підпільний, а міністерства внутрішніх справ. І далі у фільмі в тому самому дусі.
Вже на що президент Чехії Мілош Земан друг Росії, але й він не витримав. Як повідомляє видання Ceske Noviny, глава держави в досить різкій формі заявив, що «Це не було помилкою, це було злочином. Я наполягаю на цій думці. Російське ж телебачення каже, що це було спробою запобігти військовому перевороту. Таким чином російське телебачення бреше й жодних інших коментарів крім того, що це журналістська брехня, я не можу надати». Аналогічно висловився і прем’єр-міністр Чехії Богуслав Соботка. Чеське МЗС викликало для пояснень російського посла Сергія Кисельова. Словацьке міністерство закордонних справ висловило Москві рішучий протест.
Канцлер Німеччини Ангела Меркель напередодні зустрічі G7 знову назвала дії Росії щодо Криму анексією. Прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков навіть спробував повчити її дипломатичної термінології і порадив використовувати термін «повернення». У відповідь прес-секретар уряду ФРН Штеффен Зайберт заявив, що «Це анексія, яка порушує міжнародне законодавство».
У наявності міжнародна ізоляція Росії, що підсилюється. Вона проявляється не лише в тому, що G7 ще довго не стане знову G8. Набагато важливішою є відсутність прогресу у скасуванні санкцій, на що дуже сподівалися в Москві. Проблеми в російській економіці та фінансах нагромаджуються набагато швидше, ніж у Кремлі розраховували, й виходу зі становища немає. Зі свого боку Захід продовжує поступово підсилювати тиск, залишаючи Путіну все менше простору для маневру. Та й сам російський лідер своєю безкомпромісною позицією цей простір і зменшив.
У Москві вважають, що переговори із Заходом слід вести з позиції сили. Проявити її зараз Білокам’яна може тільки в Україні. Якщо Захід Путіна настільки не поважає, що розпочав кампанію з дискредитації Блаттера й загрожує скасувати чемпіонат світу з футболу в Росії, то мають заговорити гармати. Як-то кажуть, останній аргумент королів. Звідси локальні бої під Мар’їнкою та Луганським.
Мета таких дій Кремля, по-перше, показати Вашингтону, Брюсселю та головним європейським столицям, що жодні санкції й підвищення плати, як сказала представник держдепартаменту Мері Харф, Росію, що підвелася з колін, не лякають.
По-друге. Чим сильніше будуть тиснути на Москву, тим сильніше будуть розгорятися бої на Донбасі. Кремль відновленням боїв дає зрозуміти, що готовий вести війну на виснаження. Насамперед України, потім — західних країн, населення яких, так у Першопрестольній вважають, не захоче довго терпіти значні витрати як на власну оборону, так і на підтримку України.
По-третє. Вчергове перевіряється стан української армії й усієї системи державного управління. Якщо напади буде відбито, то відновиться status quo. От якщо російські війська й сепаратисти досягнуть хоча б мінімального військового успіху, то можливі інші умови для перемовин із Заходом. Москві дуже потрібно довести нежиттєздатність української держави й змусити Захід визнати пострадянський простір зоною впливу Москви. На разі це не дуже виходить. Щобільше, позиції Росії слабшають, що поки Путін визнати не хоче.
Московська пропаганда так довго й наполегливо прищеплювала підвідомчому народові відчуття власної значущості й величі держави російської, що виникає стійке відчуття віри в це в кремлівських коридорах влади. Своєрідна політична мегаломанія.
Ця хвороба добре відома психіатрам. Вона виражається в переоцінці власної важливості, відомості, популярності, багатства, влади, геніальності, своєї всемогутності ... Хворий вважає, що всі навколо негативно до нього ставляться, на основі чого виникає манія переслідування.
Якщо симптоми такої хвороби переходять у політичну площину, то потрібні дуже сильнодіючі препарати для лікування.
Українська армія атаки на Мар’їнку та Луганське відбила з втратами для противника. Проте в Москві навряд чи заспокоїлися й продовження буде.
1968 року радянське керівництво не могло змиритися з тим, що в Чехословаччині вирішили відійти від нав’язаної комуністичної моделі. Тепер ми стикаємося з рецидивом радянськості вже російського керівництва. До того ж воно переживає політичну мегаломанію в гострій формі. І ремісії доведеться чекати ще довго.
