Революція Гідності й історія з істориками
За два роки до початку Революції Гідності знаний український історик, професор зі Львова заявив: з українською ідентичністю у нас немає великих проблем, бо статистика показує, що більшість українців підтримує незалежність. Проблема в тому, що в цій ідентичності ніщо не змінюється, не перетворюється на модерні та постмодерні реалії, не трансформується у нову систему цінностей, а тому в Україні неможливі справжні реформи.
Незадовго перед тим не менш знана київська професорка, авторка цілої низки історичних монографій, наголосила: Україна в радянський час не була колонією чи уярмленою територією, бо у формуванні СРСР вона відіграла чи не основну роль. Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодомор; в Україні в ті часи діяла не «советская власть», а радянська влада, яку будували «наші» - Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними.
А буквально за три місяці до початку революційних подій також вельми знаний і в нас, і за кордоном столичний інтелектуал опублікував текст, у якому стверджував, що впродовж десятиліття Партія регіонів (за допомогою московських політтехнологів ідеологічно та політично довершила процес формування в Україні альтернативної українській національної ідентичності – в автентичному дискурсі «укрáинской». При цьому автор тексту спирався на дослідження американця Стівена Шульмана і називав спрощеними оцінки цієї спільноти як «неорадянської», «малоросійської» чи «креольської»”, бо найоптимальнішим є тут запроваджений американцем термін «українська східнослов’янська ідентичність». Ба більше: ця ідентичність, виявляється, лише імпліцитно ввібрала в себе російсько-радянську міфологію і виходить з ідеї «слов’янського братерства», а ледь не всім іншим – мовою, етнічністю, українським патріотизмом і навіть політичними преференціями – її носії можуть не відрізнятися від носіїв української «емансипованої» ідентичності.
І все б наче нічого, як то кажуть, поговорили й розійшлися, якби не настали справді буремні, героїчні і трагічні революційні події, якби не розпочалося російське вторгнення, а потім – війна на сході України. Відтак з’ясувалося (і дуже швидко, вважайте, ледь не зразу), що, по-перше, зазначені постмодерні та постпостмодерні концепції української дійсності та минувшини (а я назвав далеко не всі) не стикуються з самою цією дійсністю; по-друге, що начебто абстрактні теоретично-історичні схеми можуть дезорієнтувати конкретно-практичні дії; по-третє, що така дезорієнтація, якщо вона здійснена знаними й авторитетними в інтелектуальному середовищі діячами, призводить до трагічних наслідків, до смертей і руйнацій.
Згадайте, скільки було лементу в певних інтелігентських колах, коли торік розпочався «ленінопад»! Мовляв, це наша, українська, історія, від неї не можна відмовлятися, не можна поводитися як вандали тощо. А що наочно довела практика? Там, де немає монументів Леніну – там немає і Путіна з його пахолками. Воно й не дивно: адже Ленін давно перетворився з символу «пролетарського інтернаціоналізму» та «звільнення пригноблених народів» на ще одного «великого вождя» Росії, на «збирача російських земель» та чи не найпершого борця з «українським буржуазним націоналізмом». Таке саме символічне навантаження несуть і монументи іншим більшовицьким вождям родом з України чи пов’язаним із нею. Але, схоже, якесь число учасників Євромайданів повірило пані професорці (а її книги читало чимало освіченого люду) – і вчасно не поскидали кумирів, вважаючи радянську владу та її вождів «своїми», «нашими», внутрішніми чинниками української історії…
Повалення пам'ятника Леніну в Києві / Фото Миколи Тимченка, "День"
Ну, а щодо відсутності проблем з українською ідентичністю… Чи треба зайвий раз нагадувати про те, що ці проблеми існують, і не лише на Донбасі? Так, дійсно, переважне число громадян України і в 2011 році підтримувало, і тим більше зараз підтримує незалежність України. Але, по-перше, раніше частина прихильників незалежності бачила Українську державу в ЄЕП та ЄврАЗЕС, у тісній співпраці з Росією та у конфронтації з Європою. По-друге, вирішальної переваги прихильники незалежності не мали, а в деяких регіонах їх було помітно менше половини населення. То чи мав право науковець вести мову про відсутність великих проблем з українською ідентичністю, якщо понад 10 мільйонів номінальних громадян України не ототожнювали себе з Українською державою? І з якого дива професор зі Львова розказував про начебто очевидну відсутність трансформації системи цінностей за два роки до Революції Гідності? Але ж хтось у 2011 році повірив знаному історикові – і тим на якийсь час зміцнилася стабільність режиму Януковича, чи не так?
І, нарешті, про міфічну «українська східнослов’янська ідентичність». Тут, мабуть, хтось також повірив знаному інтелектуалові, - мовляв, вони там, усі ці Захарченки-Бородаї, такі самі як і ми, з ними слід домовлятися і жити дружно. Але всупереч твердженням, що це «такі самі українські патріоти», діячі новоявленої «русской весны» чогось позривали державні прапори України, розвісили натомість спершу російські стяги, а потім разом із ними – терміново вигаданих «ДНР» і «ЛНР», та почали вичищати із загарбаного ними регіону все українське – мову, культуру, мас-медіа, закони й традиції… Ну, а головне – якщо існує така собі «українська східнослов’янська ідентичність», тобто вже постала відповідна національна спільнота, значить, вона має право на самовизначення і на значний шматок України. Не знаю, чи справді американський експерт Шульман належить до когорти путінської агентури в інтелектуальних колах Заходу, чи він просто «корисний ідіот», що об’єктивно працює на Кремль, але своїми розумуваннями він заздалегідь готував «теоретичне обґрунтування» експансії Росії на сході України – і не лише на Донбасі. Втім, ця «теорія» - це відверта нісенітниця. Бо ж за якесь десятиліття ніяка Партія регіонів з її фінансовими ресурсами не сформує національну ідентичність. Це справа значно довша і вимагає не політичного маніпулювання з боку кремлівських політтехнологів, а зовсім інших речей. Максимум, на що здатні ці політтехнологи з поставленою їм на службу пропагандистською машиною Кремля – це відродити і посилити радянські та російсько-імперські традиції, які побутували за часів СРСР. Як ми сьогодні бачимо, саме це і було зроблено. А міфічна «українська східнослов’янська ідентичність» існувала й існує лише у головах кільканадцяти інтелектуалів Донбасу та Причорномор’я, і то – думаю, під враженням від тих трагедій, які сталися за останній рік, частина «східнослов’ян» відмовилася від свої марень.
Що ж, на цьому можна було би поставити крапку, якби зазначені персонажі (і подібні за них) вибачилися за допущені ними концептуальні помилки і стали на більш реалістичні позиції. Але… Той інтелектуал, який розповідав про «українську східнослов’янську ідентичність», нині розповідає Заходу – мовляв, дві третини українців є чітко антирадянськими, але одна третина – про радянською, тоді як в етнічній групі росіян України пропорції прямо обернені. Але ж соціологічні опитування за комплектом даних показують інше – антирадянську та проєвропейську позицію посідає майже 2/3 всіх громадян України, при цьому прорадянською є приблизно 1/5 громадян, а ще 1/5 – «це болото», політично й ідеологічно пасивне. І серед етнічних росіян з українськими паспортами більшість уже не прорадянська, хоча «болота» там побільше, ніж серед інших етнічних груп. То навіщо продукувати спрощені, ба більше – відверто неточні твердження про Україну і поширювати їх не лише серед українців, а й у Європі?
Утім, поширення неточних даних – не найбільше лихо. Куди гіршим є те, що, скажімо, згаданий львівський професор виступив у європейській пресі з доносом на директора Інституту національної пам’яті та президента України. Мовляв, новий директор цього Інституту має дуже сумнівні наукові знання, а його призначення – «купівля» президентом підтримки з боку націоналістів. Згадаймо, що у ліволіберальній європейській традиції з подачі публіцистів Комінтерну поняття «націоналізм» сумірне з поняттям «нацизм» (хоча під оглядом науки це відверта дурниця, адже нацизм є різновидом тоталітарного соціалізму, але…), тож ідеться про відверту гру проти України на боці Путіна. Ба більше: як основу примирення всіх громадян України цей історик пропонує… «історичну амнезію». Мовляв, держава не має висловлюватися ані «за», ані «проти» Бандери чи Голодомору – держава тут повинна бути нейтральною. Максимум, що вона мусить робити – це за допомогою поліції відвертати сутички між «конфліктуючими сторонами», тобто противниками і прихильниками незалежності. Саме завдяки такій «амнезії» держава зможе виграти час, щоб провести реформи, стверджує львівський професор. Цікаво, а чи домовився він уже з Путіним про припинення масованої кремлівської пропаганди і відкликання російської агентури (в тому числі й з ідеологічного цеху) з України? І невже ж Українська держава повинна бути однаково лояльна і до противників свого існування (а вони, як відомо, не в останню чергу обґрунтовують свою позицію посиланнями на історичну міфологію), і до своїх прихильників, які водночас є й найголовнішою опорою реформ? І якими при цьому мають бути силові структури? Теж повністю охопленими «історичною амнезією», тобто готовими за гроші служити кому завгодно?
І взагалі – нормальне національне життя неможливе без того, щоб мати спільну (бодай у головних рисах) візію свого минулого, свої традиції та ритуали, свої святині та місця пам’яті, власний пантеон героїв, які «подарували» нації зразки поведінки, свій кодекс честі, власний внутрішній час та історичний календар зі своїми святами та поминальними днями, спільну систему моральних вартостей, за допомогою яких оцінюються ті чи інші події минулого, а ще й закарбовану в мистецтві панораму розвитку своєї спільноти, її взаємодії з іншими народами, злетів та падінь на роздоріжжях цивілізації і таке інше. Пам’ять національна складається з індивідуальних сегментів, хоча й не зводиться до них (адже й етичні норми, і мистецькі твори, і пантеони на честь загиблих у бою за Вітчизну – це речі надіндивідуальні, проте без них історична пам’ять не існує). Власне, така пам’ять – це не лише те, що ти пам’ятаєш особисто: це – досвід усього твого народу, що перейшов до тебе в об’єктивованих формах. Отож, перефразовуючи відомий вислів, можна зауважити: скажіть, яка у цієї нації історична пам’ять (і чи є вона взагалі), і я скажу, чи життєздатна ця нація, чи ні. Принагідно: іноді кажуть, що в американців на момент проголошення незалежності не було власної історичної пам’яті. Насправді – була. Йшлося про півтора століття побудови суспільства, вільного від феодального гноблення, де всі платники податків були юридично рівними. Далі ж естафету підхопили такі письменники як Фенімор Купер, який сам визначав мету своїх історичних романів коротко й зрозуміло: формування нації. А чи можете ви уявити Голівуд без звернення до історичних сюжетів?
Одним словом, усі ми – і знані політики, і пересічні громадяни – живемо в історичному часі й просторі, у хронотопі національного буття. І дуже сумно, що деякі знані історики намагаються той хронотоп розхитати чи зруйнувати в ім’я якихось незрозумілих «простим смертним» ідей. Утім, останній рік, крім усього іншого, розставив багато чого по своїх місцях і прояснив, хто є хто насправді – попри титули, вчені звання та закордонні публікації.
