Росія –Україна: економічна війна, або Врятуйте ВАТ SELMI
Росіяни системно здійснювали проти нас економічні диверсії ще задовго до початку воєнної інтервенції. Один із таких прикладів, на мій погляд, добре ілюструє нашу хронічну короткозорість і неспроможність формувати власну стратегію розвитку. Власне, все це почалося не вчора, а в далеких 90-х, коли було приватизовано стратегічне наукоємне підприємство ВАТ SELMI у місті Суми.
Відкрите акціонерне товариство SELMI – це спадкоємець відомого в радянські часи виробничого об’єднання «Електрон». Підприємство спеціалізується на виготовленні високотехнологічної апаратури, виробляє мас-спектрометри, растрові електронні мікроскопи, електронно-променеву зварювальну апаратуру, вакуумну техніку. ВАТ SELMI є доволі унікальним. Таких у світі одиниці. Воно володіє повним технологічним циклом для серійного виробництва наукових приладів вищої категорії складності.
Процес приватизації підприємства тривав із 1994-го по 2001 рік. За цей час близько 48% його акцій було продано різним приватним особам, переважно працівникам заводу. Контрольний пакет акцій (51,96%) придбало Виробниче об’єднання «Електрохімічний завод», що входить до російської державної монопольної корпорації «Росатом». Протягом тривалого часу діяльність російських акціонерів вела до поступового погіршення фінансово-господарського стану ВАТ SELMI. Російський власник не лише не сприяв розвитку українського підприємства, а майже відразу ж зайнявся імпортозаміщенням і розробкою власних технологій, м’яко кажучи, запозичуючи їх у SELMI. Цінне обладнання з заводу вивозилося до Росії. Інтелектуальну власність працівників SELMI було оцінено у символічну суму, яку ніхто не збирався відшкодовувати.
Вже з 2002 року підприємство визнали збитковим, а з вересня 2009 року воно взагалі припинило роботу. У 2010 році щодо SELMI порушили справу про банкрутство. За клопотанням кредиторів було введено процедуру санації, яка формально завершилася у вересні 2015 року. Санація передбачала залучення інвестицій для того, щоб підприємство могло відновити виробництво, але інвестора так і не було знайдено.
Кредиторські вимоги сягають суми 70 млн грн, з яких господарський суд Сумської області офіційно визнав 43,87 млн. Звертає на себе увагу склад комітету кредиторів: відділення Промінвестбанку в м. Суми (кредиторська вимога 8,46 млн грн), ВАТ Виробниче об’єднання «Електрохімічний завод» (кредиторська вимога 8,86 млн грн.), Сумський державний університет (1,14 млн грн) та фізична особа (69 тис. грн). Оскільки у комітеті кредиторів інтереси росіян переважають, не дивно, що економічна мотивація збереження SELMI на сьогодні повністю нівельована у зв’язку з цілком зрозумілими політичними мотивами. Іншими словами, російські кредитори могли б зберегти підприємство, скажімо, продавши його українській стороні, але з початком російської інтервенції це виглядає нереально. Серед кредиторів домінує чітка настанова ліквідувати підприємство після закінчення продовженого терміну санації, тобто 27 січня 2016 р.
Втім, треба розуміти, що проблема виникла раніше, і позитивне рішення могло б знайтися, якби не низка різноманітних обставин, які свідчать чи то про неспроможність, чи про якесь глухе небажання української держави зберегти це підприємство. Керівництво заводу вже кілька років оббиває пороги різних наших міністерств і відомств, але жодне з них поки що не проявило достатньо політичної волі, щоб проблему SELMI було вирішено.
Варто прояснити позиції тих сторін, які могли напевно вважатися зацікавленими, якби вони цю зацікавленість проявили. Оскільки ВАТ SELMI займається розробкою і виробництвом складної наукоємної апаратури, воно є, перш за все, науковим. На парламентських слуханнях «Про стан та законодавче забезпечення розвитку науки та науково-технічної сфери держави» 2 липня 2014 року було рекомендовано повернути це підприємство у державну власність як стратегічно важливе для української науки. Окремим пунктом 4.4.7. це було закріплено у тексті Рекомендацій Слухань. А проте за рік виявилося, що жодне з державних міністерств чи відомств не спромоглося вжити хоча б якихось заходів для виконання цього пункту.
Найбільшу зацікавленість проявляє Міністерство освіти і науки, але можливості його вплинути на ситуацію, відверто кажучи, невеликі. Інтерес МОН переважно стосується навчання. Міністерство готове замовляти у SELMI навчальні кабінети з фізики (на них, за словами МОН, виділено вже 100 мільйонів грн і планується в 2016 році ще 250 мільйонів грн). За попередніми оцінками, в продукції ВАТ SELMI були б зацікавлені також 80 наукових установ та вищих навчальних закладів України(сума їхнього замовлення може становити близько 1684,9 млн грн). Але проблема в тому, що всі ці гроші мають бути виділені з державного бюджету.
Інші українські відомства, які потенційно могли б зацікавитися продукцією SELMI, проявили ще менше ентузіазму. Міністерство енергетики та вугільної промисловості заявило, що для них було б цінним виробництво матеріалів для ядерного палива, але SELMI може виробляти максимум 150 кг радіоактивного цирконію щорічно, чого, на жаль, недостатньо. Очевидно, що завод потребує великих і довготривалих капіталовкладень, економічний ефект яких буде помітним набагато пізніше. Справді, хто ж у нас сьогодні буде робити капіталовкладення на довгострокову перспективу?
Міністерство економічного розвитку і торгівлі не вважає, що ВАТ SELMI відноситься до зони його відповідальності. Протягом року жоден представник міністерства не побував на заводі, щоб оцінити ситуацію. Як то кажуть, померла, то й померла…Великим головним болем став SELMI для Сумської обласної адміністрації та місцевих властей. Для цієї «зацікавленої» сторони SELMI – це насамперед заборгованість по заробітній платні та оренді за землю, а також потенційне безробіття тисячі осіб.
Всі ці проблеми озвучувалися вже не раз на різних міжвідомчих нарадах, але їхнє обговорення чомусь завжди набуває характеру бюрократичного заговорювання і не приводить до практичних результатів. Складається враження, що SELMI потрапив у якесь зачароване коло. В цілому порятунок SELMI поки що бачиться лише силами грошей держбюджету. Принаймні, так ставлять питання керівники цього підприємства. Бажання повернути завод у власність української держави загалом закономірне. Держава є символом стабільності. Навіть така, як наша. Те, що приватизація SELMI виявилася невдалою, природно мусить викликати страх перед приватизацією як такою. Сам цей факт мимоволі підштовхує до думки про недоречність приватизації стратегічно важливих підприємств. Тільки виникає питання: чому потрібно вважати приватизацією передачу українського підприємства у власність державної корпорації іншої країни?
З юридичного боку, як заявляє Фонд держмайна, приватизаційна процедура була проведена бездоганно, відповідно до чинного тоді законодавства. Це показує, що повернути у державну власність те, що було приватизовано тоді, сьогодні виглядає надзвичайно складно. Принаймні, це потребує серйозного юридичного супроводу, який невідомо чи вдасться забезпечити.
Росія довгі роки була головним (хоча й не єдиним) споживачем продукції ВАТ SELMI. Коли контрольний пакет акцій підприємства передавався російському власнику, то це мабуть виглядало закономірним. Серед керівництва SELMI є люди, які багато років були співробітниками «Росатому». Чому вони мали вважати російських партнерів ворогами? Як вони могли передбачити цю ситуацію? А проте стосунки з росіянами почали різко псуватися тоді, коли керівництво SELMI стало розглядати західні фірми як потенційних партнерів. За дивним збігом обставин, саме після цього головний власник остаточно спрямував свою політику на руйнування підприємства.
Сьогодні керівники SELMI запевняють, що у випадку повернення заводу у державну власність України неодмінно з’являться західні інвестори, на яких можна буде розраховувати для подальшої модернізації потужностей виробництва. Те, що таких підприємств, як SELMI, у світі одиниці, робить його потенційно привабливим для багатьох міжнародних компаній. Але жоден західний інвестор не буде зацікавлений робити свої капіталовкладення до тих пір, поки завод хоча б номінально перебуває у власності Росії. До того ж гарантувати притік іноземних капіталів в умовах, м’яко кажучи, не дуже привабливого інвестиційного клімату в Україні, досить важко.
Те, як вирішується проблема ВАТ SELMI, справляє враження торжества бюрократії над здоровим глуздом. Люди, які приймають рішення, всі ці полісі-та десижин-мейкери з погано прихованим роздратуванням «відфутболюють» проблему від себе, вдаючись до дрібних відписок і відмовок. У ході тривалих і виснажливих дискусій люди немовби забувають, що такого рівня підприємства є стратегічно важливими для України. Ніхто не хоче нести відповідальність за конкретні рішення.
Власне, хто з нас взагалі знає, що таке стратегічні інтереси нашої держави? В чому вони? Хто повинен платити за них? Що важливіше – наукові розробки ВАТ SELMI чи працевлаштування тисячі українських громадян? На що мають бути спрямовані інвестиції – на кабінети фізики чи на розвиток високотехнологічного обладнання для атомної енергетики та медицини? Від кого мають іти ці інвестиції? Як нам не помилитися з інвестором знову? Ці питання національної безпеки сьогодні вирішуються людьми, розуміння яких здебільшого не виходить за межі вузьких корпоративно-відомчих інтересів. А за цей час, поки ми тупцюємо на місці, знищення російськими власниками нашого підприємства стає реальністю.
